Інферно - Браун Дэн - Страница 58

Той дзвінок і досі турбував Начальника. Нолтон — один із найкращих координаторів, і його прохання було подією екстраординарною. Координатор Нолтон чудово знав, що протокол, який розписував завдання й розкладав їх по попичках, не можна порушувати, але фактично запропонував ці* зробити.

Знову поклавши «Божественну комедію» на полицю, Начал ьник підійшов до пляшки шотландського віскі й налив собі півсклянки.

Він мав прийняти важке рішення.

розділ 52

Відомий як церква Данте, святий храм Санта-Маргеріта де Черкі є скоріше капличкою, а не церквою. Малесенька однокімнатна молитовня — популярне місце паломництва шанувальників творчості Данте, які побожно ставляться до неї як до священної будівлі, де сталися дві визначні події в житті поета.

Згідно з легендою, саме в цій церкві Данте вперше побачив Беатріче Портінарі — жінку, яку він покохав із першого погляду й за якою тужив усе своє життя. Але Беатріче вийшла заміж за іншого чоловіка, і це завдало Данте великого душевного болю. А потім вона померла молодою — у двадцять чотири роки.

Саме в цій церкві кілька років по тому Данте обвінчався з Джеммою Донаті, жінкою, котра, навіть за свідченням ве- л и кого письменника і поета Боккаччо, не стала для Данте доброю супутницею життя. Попри те, що у них народилися діти, чоловік і дружина не виявляли одне до одного ве- л и кої симпатії, а після вигнання Данте жоден із них не па- лав пристрасним бажанням побачитися знову.

А великим коханням Данте на все його життя стала передчасно померла Беатріче Портінарі, яку поет майже не знав, однак його пам’ять про неї виявилася настільки потужною, що її привид став тією музою, котра надихнула Данте на великі твори.

У знаменитій збірці Дантової поезії «Нове життя» («La Vita Nuova») чимало віршів, у яких він співає хвалу «благословенній Беатріче». Іще більше хвалебної інтонації лунає в «Божественній комедія», де Беатріче зображена не інакше, як рятівниця поета, що веде його до раю. І в обох творах Данте тужить за своєю недосяжною прекрасною дамою.

Нині Дантова церква стала притулком для людей із розбитим серцем, які страждають від неподіленого кохання. Усипальниця молодої Беатріче розташована в цій церкві, а її проста гробниця стала місцем паломництва як шанувальників Данте, так і закоханих із розбитими серцями.

Ленґдон із Сієнною пробиралися ранковою старою Флоренцією до цієї церкви, і вулиці, якими вони йшли, ставали дедалі вужчими, аж поки не перетворилися на відомі в усьому туристичному світі вузенькі пішохідні проходи. Інколи там з’являвся якийсь місцевий автомобіль, що насилу протискався крізь цей лабіринт, змушуючи перехожих розпластуватися по стінах, щоби з ним розминутися.

— Церква отам за рогом, — сказав Ленґдон Сієнні, сподіваючись, що хтось із туристів у ній їм допоможе. Професор знав, що їхні шанси знайти доброго самаритянина зросли, бо Сієнна забрала в нього свою перуку та віддала його піджак. Вони знову стали такими, як були, перетворившись із підстаркуватого рокера й скінхеда на... університетського професора й гарненьку молоду жінку.

Ленґдон знов почувався у своїй стихії.

Коли вони ввійшли до ще вужчої вулички — віа дель Престо — Ленґдон придивився до дверей. Знайти вхід до церкви завжди було непросто, бо сама будівля дуже маленька, не прикрашена нічим і встромлена поміж двома іншими спорудами. Можна дуже легко пройти повз і навіть не помітити її. Як не дивно, але цю церкву було легше знайти не очима, а вухами.

Одною з особливостей церкви Данте було те, що там часто проводилися концерти, а коли концертів не було, то в церкві вмикали записи попередніх концертів, щоби від- відувачі в будь-який час могли насолоджуватися музикою.

Як Ленґдон і передбачав, коли вони пішли вузенькою ву- личкою, почулися тихі звуки музичного запису, які става- ли дедалі гучнішими, аж поки він із Сієнною не зупинився перед непримітним входом. Єдиною підказкою того, що вони прийшли, куди треба, була маленька вивіска — пряма протилежність червоному транспаранту на музеї Данте. Ця вивіска скромно виголошувала, що перед ними церква Дан- те й Беатріче.

Коли Ленґдон із Сієнною ввійшли з вулиці до темного при- міщення церкви, повітря стало прохолоднішим, а музика — гучнішою. Інтер’єр був суворим та простим... і навіть дещо скромнішим, аніж запам’яталося Ленґдону. Усередині була лишень купка туристів. Хтось ходив туди-сюди, хтось робив записи в книзі відвідувачів, хтось тихо сидів на лавах, слухаючи музику, або роздивлявся колекцію творів мистецтва.

За винятком вівтаря з розписами художника Нері ді Біч- чі, присвяченими Мадонні, майже всі оригінальні мистецькі твори в цій каплиці замінили творами сучасними, котрі стосувалися двох знаменитостей — Данте й Беатріче. Саме це й було головною причиною відвідування цієї церкви туристами. На більшості картин зображувався Данте з пристрасним тужливим поглядом під час його першої зустрічі з Беатріче, коли поет, за його власним зізнанням, закохав- ся з першого погляду. Ці картини дуже різнилися за худож- ньою цінністю, і більшість із них, на думку Ленґдона, були недоречними й позбавленими смаку. На одному з таких полотен знаменитий червоний каптур із відкоченими навуш-

никами мав вигляд, наче Данте поцупив цю річ у якогось Санта-Клауса. Проте повтор теми тужливого погляду поета на його музу Беатріче не залишав жодного сумніву, що це була церква зболеного кохання — нездійсненного, непо- діленого та нереального.

Ленґдон інстинктивно повернувся ліворуч і поглянув на скромну гробницю Беатріче Портінарі. Головним чином, саме до неї приходили люди, але подивитися не стільки на гробницю, скільки на той предмет, що стояв біля неї.

То був плетений із лози кошик.

І      цього ранку, як і завжди, простий кошик із лози стояв біля гробниці Беатріче. І, як і завжди, цього ранку він був повний складених смужечок паперу — то були рукописні послання відвідувачів самій Беатріче.

Беатріче Портінарі стала такою собі святою покровителькою закоханих, які народилися під нещасливою зіркою, і, за легендою, написані від руки молитви до Беатріче слід було покласти до кошика в надії, що вона стане заступницею дописувача і, можливо, спонукає когось палкіше кохати його або вкаже авторові чи авторці послання, як знайти справжнє кохання, або навіть допоможе прохачеві забути померлу кохану людину.

Багато років тому Ленґдон, страждаючи від творчих мук під час написання наукового твору з історії мистецтва, зайшов до цієї каплички й поклав до кошика послання, у якому прохав Дантову музу не знайти йому істинне кохання, а пролити на нього частину того натхнення, яке дало змогу Данте написати свій фоліант.

Співай в мені, музо, йрозповідай історію вустами моїми...

Перший рядок Гомерової «Одіссеї» видався йому тоді доречним вираженням власного благання, і Ленґдон потайки вірив, що він і справді викресав у Беатріче іскру божественного натхнення, бо після повернення додому написав ту книгу з надзвичайною легкістю.

— Scusate! (Вибачте!) — раптом почувся голос Сієнни, що голосно відлунив у тісному приміщенні церкви. — Potete ascoltarmi tutti? (Ви не могли б мене всі послухати?)

— Ленґдон різко крутнувся й побачив, що то Сієнна звернулася до туристів, які розбрелися по церкві, і вони витріщилися на неї з осторогою й легким переляком.

— Сієнна мило всміхнулася й спитала по-італійськи, чи ніхто, бува, не має при собі примірника Дантової «Божественної комедії». Дехто з туристів похитав головою, дехто підозріло зиркнув на неї, і тоді Сієнна поставила це саме запитання англійською, але результат теж був негативним.

— Немолода жінка, яка протирала вівтар, суворо засичала на Сієнну й приклада до рота палець — мовчи, мовляв.

— Сієнна повернулася до Ленґдона й нахмурилася, немов питаючи: «Ну, і що тепер?»

— «Оптовий» підхід, до якого вдалася Сієнна, попрохавши допомоги відразу у всіх відвідувачів, був зовсім не тим, що хотів зробити Ленґдон, але він мусив визнати, що очікував- таки на позитивну реакцію на її прохання. Під час поперед- н іх відвідин цієї церкви він запам’ятав, що тут не бракувало туристів, які читали «Божественну комедію», насолоджуючись повним зануренням у творчість Данте та його життя.