Інферно - Браун Дэн - Страница 68

Та Ленґдон стояв на своєму, нарешті відчувши, що тепер може дістати відповіді на запитання.

— Хто ті вояки в чорних костюмах? Чому вони намагаються вбити мене?

— Це довга історія, — відповів чоловік. — Я поясню дорогою.

Ленґдон нахмурився, бо йому не зовсім сподобалася така відповідь. Він кивнув Сієнні, відвів її вбік і заговорив приглушеним тоном.

— Ти йому довіряєш? Яка твоя думка?

Сієнна поглянула на Ленґдона: мовляв, треба бути ідіотом, щоби ставити такі запитання.

Яка моя думка? Моя думка така: він працює у Всесвіт - пій організації охорони здоров’я! І немає нікого кращого, щоби знайти відповіді на запитання, які ми поставимо.

— А висип на шкірі?

Сієнна знизала плечима.

— Це саме те, що він каже: важка форма контактного дерматиту.

— А якщо це не те, що він каже? — прошепотів Ленґдон. — Якщо це... дещо інше?

— Дещо інше? — Вона ошелешено поглянула на нього. — Роберте, це не чума, якщо тебе цікавить саме це. Він лікар, заради всього святого. Якби він знав, що хворий на невиліковну хворобу, і знав, що є заразним для оточуючих, то не був би настільки одчайдушним, щоби походжати серед людей, поширюючи хворобу в усьому світі.

— А що, як він ще не здогадався, що в нього чума?

Сієнна стисла губи шнурочком і на мить замислилася.

— Тоді, боюся, нам із тобою хана... а також усім, хто був поблизу.

— Ну ти й умієш утішити!

— Просто намагаюся бути чесною. — Сієнна подала Ленґдону пакет із посмертною маскою. — Можеш сам понести нашого маленького друга.

Коли вони повернулися до лікаря Ферріса, той завершував говорити з кимось по телефону приглушеним тоном.

— Я щойно зателефонував своєму водієві, він зустріне нас надворі перед... — Лікар Ферріс замовк, витріщившись на руки Ленґдона і вперше бачачи мертве обличчя Данте Аліґ’єрі.

— Господи Ісусе! — аж відсахнувся лікар Ферріс. — Що це в біса таке?

— Довга історія, — відповів Ленґдон. — Дорогою поясню.

розділ 60

Редактор із Нью-Йорка Джонас Фаукман прокинувся від дзвінка на лінії домашнього офісу. Він перекотився на інший бік і глянув на годинник: четверта двадцять вісім ранку.

У світі книговидання термінові нічні дзвінки були так само рідкісними, як і несподіваний успіх. Сердитий Фаукман вислизнув із ліжка і поквапився до залу.

— Алло!

Голос на лінії виявився знайомим низьким баритоном.

— Джонасе, слава Богу, ти вдома. Це Роберт. Сподіваюся, що не розбудив тебе.

— Звісно, ти мене розбудив! Зараз четверта ранку, чорт забирай!

— Вибач, я за кордоном.

«А хіба в Гарварді не проходять тему “Часові пояси”?»

— У мене виникли невеликі проблеми, Джонасе, і мені потрібна твоя послуга. — У голосі Ленґдона зазвучали напружені нотки. — Це стосується твоєї корпоративної картки «НетДжетс».

— «НетДжетс»? — саркастично розсміявся Фаукман. — Роберте, ми ж займаємося книговиданням. І не маємо доступу до приватних літаків.

— Любий друже, ми обидва знаємо, що ти брешеш.

Фаукман зітхнув.

— Гаразд, дозволь мені перефразувати. Ми не маємо доступу до приватних літаків, коли йдеться про авторів книг па тему історії релігії. Якщо ти бажаєш написати «П’ятдесят відтінків іконографії», тоді ми можемо обговорити це питання.

— Джонасе, скільки б не коштував рейс, я заплачу. Даю слово. Хіба я коли-небудь порушував свою обіцянку?

«А ти забув, як натри роки спізнився з терміном здавання останньої книги?»

Однак Фаукман відчув у голосі Ленґдона непідробні напруженість і наполегливість.

— Розкажи мені, що відбувається. І я спробую допомогти.

Я не маю часу для пояснень, але мені потрібна твоя не- відкладна допомога. Це питання життя і смерті.

Фаукман співпрацював із Ленґдоном достатньо довго, щоби мати уявлення про його своєрідне почуття гумору, але цієї миті він не почув у голосі професора ані найменшої жартівливої нотки. «Чолов’яга не на жарт серйозний. — Фаукман зітхнув і прийняв рішення. — Мій фінансовий розпорядник мене четвертує». За півхвилини Фаукман уже записав подробиці заявки на рейс, яку дав йому Ленґдон.

— Усе нормально? — спитав професор, вочевидь, відчувши в голосі свого редактора вагання та подив через деталі заявки.

— Та все нормально, просто я гадав, що ти в Штатах, — відповів Фаукман. — Із подивом дізнався, що ти в Італії.

— Для мене це також дивина, — сказав Ленґдон. — Іще раз дякую тобі, Джонасе. А тепер я вирушаю до аеропорту.

* * *

Американський пункт управління фірми «НетДжетс» розташований у місті Колумбус, що в штаті Огайо, і група забезпечення польотів чергує цілодобово.

Деб Кієр, сервісний представник, щойно отримала дзвінок від пайового власника з Нью-Йорка.

— Одну хвилину, пане, — сказала вона, чіпляючи навушники й підсовуючи до себе клавіатуру. — Технічно це буде рейс європейської філії «НетДжетс», але я вам допоможу. — Вона швидко ввійшла до системи «НетДжетс-Єв- ропа», центр якої розташовувався в місті Пако-де-Аркос, у Португалії, і перевірила поточне місцеположення їхніх літаків в Італії й поряд.

— Усе нормально, пане, — повідомила вона. — Схоже, один із наших літаків, «Сессна-560 сайтейшн-XL», нині є в Монако, і ми зможемо спрямувати його до Флоренції за годину. Це влаштовує пана Ленґдона?

— Сподіваюся, що так, — відповів чоловік із видавництва втомленим і злегка роздратованим голосом. — Дякую :іа допомогу.

— Та нема за що, — відповіла Деб. — А пан Ленґдон бажає летіти до Женеви?

— Вочевидь, так.

Деб вдруковувала дані.

— Усе готово, — нарешті сказала вона. — А тепер — завершальне уточнення. Пан Ленґдон вирушає з аеропорту Лукка Тассіньяно, розташованого приблизно за п’ятдесят миль від Флоренції. Виліт об одинадцятій двадцять міщеного часу. Пан Ленґдон має прибути до аеропорту за десять хвилин до зльоту. Ви не замовляли наземного підвезення, супроводу, ви дали паспортні дані, отже, все готово. Якісь інші прохання?

— А на роботу до вас можна влаштуватися? — пожартував чоловік. — Дякую. Ви мені дуже допомогли.

— Завжди раді. Щасливої подорожі. — Деб поклала слухавку й повернулася до екрана, щоби завершити замовлення на рейс. Записавши до комп’ютера дані паспорта Роберта Ленґдона, вона вже збиралася перейти до наступної операції, як раптом на екрані заблимало червоне віконце тривоги. Деб прочитала повідомлення, і її очі розширилися.

Це, напевне, якась помилка.

Вона спробувала ще раз внести дані паспорта Ленґдона. Але попередження заблимало знов. Таке попередження засвітилося б на екрані будь-якого комп’ютера будь-якої авіакомпанії у світі, якби Ленґдон спробував замовити квиток на рейс.

Деб довго сиділа, спантеличено свердлячи поглядом екран. Вона знала, що фірма «НетДжетс» украй серйозно ставилася до забезпечення конфіденційності своїх клієнтів, але цей сигнал тривоги мав пріоритет перед усіма правилами й розпорядженнями.

І Деб Кієр негайно зв’язалася з керівництвом.

* * *

Агент Брюдер вимкнув телефон і загнав своїх людей до мікроавтобусів.

— Ленґдон не стоїть на місці, — заявив Брюдер. — Він замовив приватний літак до Женеви. Виліт менш ніж за годину з аеропорту Лукка, що за п’ятдесят миль на захід. Якщо ми виїдемо негайно, то зможемо дістатися туди ще до того, як злетить його літак.

* * *

А орендований седан «фіат», вирушивши з п’яца дель Дуо- мо, уже мчав на північ по віа дей Панцані до Санта-Марія Новелла — залізничного вокзалу Флоренції.

На задньому кріслі низько пригнулись Ленґдон із Сієнною, а лікар Ферріс сидів попереду поряд із водієм. Замовити рейс у фірмі «НетДжетс» запропонувала Сієнна. Якщо поталанить, це дасть змогу збити переслідувачів із пантелику, а вони втрьох зможуть безпечно проскочити крізь залізничний вокзал Флоренції, який інакше був би переповнений поліцейськими. На щастя, до Венеції лише дві години їхати потягом і для внутрішніх поїздок залізницею паспорт не потрібен.