Інферно - Браун Дэн - Страница 73

— А що, коли та лагуна розташована всередині будівлі? — раптом спитала Сієнна, окинувши їх обох поглядом. — Бо в поемі йдеться про «темряву осілого палацу». Ти ж казав раніше, що Палац дожів сполучений із базилікою, еге ж? Отже, ці споруди мають багато з того, на що посилається поема: свята мудрість мусейону, палац, стосунок до дожів — і все це розташовується прямісінько на головній лагуні Венеції, на рівні моря.

Ленґдон замислився над почутим.

— Ти гадаєш, що «осілий палац» із поеми — це насправді Палац дожів?

— А чом би й ні? Поема спочатку наказує нам стати навколішки в базиліці Сан-Марко, а потім іти на звук води, що дзюркотить. Імовірно, звуки води виведуть нас до сусіднього Палацу дожів. Імовірно, він має щось на кшталт осілого у воду фундаменту.

Ленґдон багато разів бував у Палаці дожів і чудово знав, що то є надзвичайно масивна споруда. Це великий комплекс будівель, що містить повноцінний музей, справжній лабіринт конторських кімнат, апартаментів, внутрішніх дворів та таку велику мережу в’язниць, що вона розташовується в декількох спорудах.

— Можливо, ти маєш рацію, — сказав Ленґдон, — але пошуки навмання в тому палаці можуть розтягнутися на багато днів. Я пропоную вчинити точнісінько так, як закликає мас поема. Спершу ми вирушаємо до базиліки Сан-Марко й знаходимо там гробницю або ж статую зрадливого дожа, її потім стаємо навколішки.

— А опісля що? — спитала Сієнна.

— А опісля, — зазначив Ленґдон, зітхнувши, — ми будемо молитися, мов навіжені, щоби зачути звук дзюркотливої води... яка має нас кудись вивести.

У запалій тиші Ленґдон уявив собі стривожене обличчя Елізабет Сінскі зі своїх галюцинацій; вона гукала через річ- ку: «Час спливає! Шукай — і знайдеш!» Професор задумався: «А де тепер може бути ця жінка? Чи жива вона? — Вояки в чорному, безперечно, здогадалися, що Ленґдону та Сієнні вдалося втекти. «Скільки часу мине, допоки вони прийдуть за нами?»

Повернувшись поглядом до поеми, Ленґдон насилу здолав приплив втоми й виснаження. Він придивився до завершального рядка, і в нього з’явилася ще одна думка. «Утім, може, її навіть не варто розглядати?»

Лагуна, що не віддзеркалює зірок. Ця думка, вочевидь, не стосувалася їхніх пошуків, але він вирішив нею поділитися.

— Є ще одне припущення, яке варто розглянути.

Сієнна відірвала погляд від телефону.

— Три частини Дантової «Божественної комедії», — сказав Ленґдон. — «Inferno», «Purgatorio» і «Paradiso». Усі вони закінчуються тим самим словом.

Сієнна здивувалася.

— І що ж це за слово? — поцікавився Ферріс.

Ленґдон показав у нижню частину переписаного тексту.

— Це слово завершує й цю поему — «зірки». — Він підняв посмертну маску Данте й показав у центр спіралеподібного тексту.

— «Лагуна, що не віддзеркалює зірок».

— Більше того, — продовжив Ленґдон. — У фіналі «Пекла» ми бачимо Данте, який прислухається до дзюркотіння води в безодні і йде на її звук крізь отвір... який виводить його з пекла.

Ферріс аж пополотнів.

— Господи Ісусе.

І тієї миті оглушливий порив вітру заповнив купе — то швидкісний потяг пірнув у гірський тунель.

У темряві Ленґдон заплющив очі та спробував дати мозку можливість розслабитися. «Може, Цобріст і був психом, — подумав він, — але, поза сумнівом, надзвичайно добре розумівся на тонкощах творчості Данте».

Розділ 64

Лоренс Нолтон відчув, як йому відлягло від серця. «Начальник передумав стосовно перегляду відео, яке залишив нам Цобріст». Нолтон аж стрибнув до червоної флешки, схопив і вставив у комп’ютер, щоби якнайскоріше поділитися з босом бентежним змістом.

«Це відео вже не висітиме каменем на моїй шиї».

Затамувавши дух, Нолтон увімкнув перегляд.

Екран потемнів, і звуки плюскоту води наповнили кабінку. Камера рушила крізь червонувату імлу підземної печери, і хоча Начальник помітно не відреагував на побачене, Нолтон інтуїтивно відчув, що бос стривожився й не менш спантеличився.

Камера зупинилася, а потім пірнула вниз, під воду, і опустилася на кілька футів до полірованої титанової дошки, прикрученої болтами до підлоги.

У ЦЬОМУ МІСЦІ цього дня СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

Начальник ледь помітно сіпнувся.

— Це станеться завтра, — прошепотів він, вдивляючись у дату. — А нам відомо, що це за «місце»?

Нолтон похитав головою.

Потім камера націлила об’єктив ліворуч, вихопивши з каламутної води пластиковий мішок із желатиноподібною жовто-бурою рідиною.

— Господи, а це що таке?! — Начальник підсунув стілець до екрана й витріщився на мішок, який злегка погойдувався, немов повітряна куля, прив’язана мотузкою під водою.

Відео тривало, і в кімнатці запала тривожна тиша. Невдовзі екран потемнів, у печері з’явилася химерна дзьобата постать і заговорила красномовно й малозрозуміло:

Я — Привид.

Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок. Але це мій рай... ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти. Це пекло.

Начальник підвів голову й поглянув на Нолтона.

— Пекло?

Нолтон знизав плечима.

— Я казав вам, що це бентежне відео.

Начальник повернувся до екрана й пильно вдивився в нього.

Дзьобата істота промовляла ще кілька хвилин, розводячись про епідемії, про необхідність очистити населення Землі, про її власну славетну роль у майбутньому, про боротьбу з невігласами, які намагалися зупинити її, і про тих небагатьох відданих людей, які розуміли, що рішучі дії є єдиним шляхом до порятунку людства.

Невідомо, про яку війну істота говорила, але Нолтона увесь ранок не покидало відчуття, що Консорціум у цій війні підтримав не тих, кого треба.

Я розробив ідеальний спосіб порятунку, однак мої зусилля не були відзначені сурмами слави та лавровими вінками... Навпаки — мене погрожували вбити.

Я не боюся смерті... бо смерть перетворює пророків на мучеників... і перетворює шляхетні ідеї на потужні суспільні рухи.

Ісус. Сократ. Мартін Лютер Кінг.

Невдовзі я стану одним із них.

Мій шедевр — це творіння самого Господа... дар від Того, хто наділив мене інтелектом, знаряддями та хоробрістю, необхідними для того, щоби зреалізувати такий витвір.

І тепер цей день наближається.

Пекло дрімає піді мною, готуючись вистрибнути зі своєї водяної утроби... під невсипним оком хтонічної потвори і всіх її фурій.

Попри мої благочестиві діяння, мені, як і вам, притаманна гріховність. Я винуватий у найгіршому із семи гріхів — в отій єдиній спокусі, від якої здатна втриматися лише жменька людей.

Гординя.

Записавши це відео, я піддався непереборному потягу гордині... бо мені дуже хочеться, щоби світ дізнався про мою роботу.

А чом би й ні?

Людству слід знати про творця його порятунку... Воно має знати ім’я того, хто назавжди наглухо зачинив зяючу браму пекла!

Із кожною годиною результат стає дедалі очевиднішим.

Із математикою, яка є так само невблаганною, як і земне тяжіння, сперечатися безглуздо.

Те ж саме буяння життя, яке тривало в геометричній прогресії і яке мало не знищило людство, стане також і його порятунком. Краса кожного живого організму — хоч доброго, хоч лихого — полягає в тому, що він дотримується Божого закону з однією-єдиною метою.

Плодитися й розмножуватися.

Тому я вогонь... поборюватиму... вогнем.

— Досить, — сказав Начальник так тихо, що Нолтон ледь почув його.

— Перепрошую?

— Зупиніть відео.

Нолтон зупинив перегляд.

— Сер, взагалі-то, кінцева частина є найстрашнішою.

— Я побачив достатньо. — Начальник пополотнів мов крейда. Кілька секунд він міряв кроками кабінку, а потім різко обернувся. — Нам треба вийти на зв’язок із FS-2080.

Нолтон замислився над цими словами.

FS-2080 було кодовим ім’ям одного з надійних агентів Начальника — того самого агента, який дав Цобрісту рекомендацію для Консорціуму як клієнту. Безсумнівно, тепер Начальник картав себе за те, що довірився FS-2080, бо поява Цобріста як клієнта породила хаос у ретельно структуро- ваному світі їхньої організації.