Інферно - Браун Дэн - Страница 80

Гості Венеції мають змогу насолодитися її неповторною атмосферою в будь-якій із численних місцевих туристичних пам’яток, але для Ленґдона найулюбленішим місцем завжди була Ріва дельї Ск’явоні. Цю широку кам’яну набережну для прогулянок, що підходила до самісінької води, збудували з вичерпаного з дна намулу, і вона тягнулася від старовинного Арсеналу аж до майдану Сан-Марко.

Променадна набережна Ріва із затишними кафе, елегантними готелями й навіть приватною церквою Антоніо Ві- вальді починалася біля Арсеналу — давніх венеціанських суднобудівних верфей, — де свого часу повітря повнилося хвойним запахом живиці, коли суднобудівники покривали гарячим дьогтем свої хисткі суденця, щоб замазати в них щілини. Кажуть, що відвідини саме цих верфей надихнули Данте Аліґ’єрі додати ріки киплячого дьогтю до інструментарію тортур у своєму «Пеклі».

Погляд Ленґдона перемістився праворуч, ковзнув уздовж набережної Ріва й зупинився біля її ефектного краю. Там, у найдальшій південній точці майдану Сан-Марко, широкий тротуар зустрічався з широким морем. У венеціанську золоту добу те круте урвище гордо називали «краєм цивілізації».

Сьогодні ж та ділянка триста футів завдовжки, де майдан Сан-Марко зустрічався з морем, була заставлена не менш ніж сотнею гондол, і гребінці їхніх залізних прикрас то підскакували, то опадали на тлі білих мармурових будівель.

Ленґдону й досі важко було збагнути, що колись це невеличке місто біля моря — лише вдвічі більше за Центральний парк у Нью-Йорку — якимось чином спромоглося перетворитися на найбільшу й найбагатшу імперію Заходу.

Коли Мауріціо підвів човен ближче, Ленґдон побачив, що центральний майдан був затоплений людьми. Колись Наполеон назвав майдан Сан-Марко світлицею Європи,

і Ленґдону здалося, що до тієї світлиці припхалося надто багато гостей. Виникало враження, що майдан ось-ось осяде й піде під воду, не витримавши ваги своїх шанувальників.

— О Господи, — прошепотіла Сієнна, окидаючи поглядом натовпи людей.

Ленґдон не зрозумів, чи Сієнна сказала це через страх, що Цобріст навмисне вибрав таке залюднене місце, щоб спустити з повідка свою чуму, чи тому, що Цобріст мав рацію, наголошуючи на небезпеці перенаселення.

Щороку Венеція приймала запаморочливу кількість туристів — за оцінками, третину одного відсотка від усього населення світу. Наприклад, двотисячного року Венецію відвідало близько двадцяти мільйонів людей. Відтоді населення світу збільшилося на один мільярд, і тепер Венеція аж стогнала під вагою додаткових трьох мільйонів гостей на рік. Місто, як і сама планета Земля, мало обмежений простір, тож у якийсь момент не зможе завозити достатньо харчів, переробляти достатню кількість відходів чи знаходити достатньо ліжок для тих, хто забажає відвідати його.

Ферріс стояв поруч, але його погляд був спрямований не на суходіл, а на море — він оглядав усі зустрічні судна.

— Як ви почуваєтеся? — спитала Сієнна, обдивляючись його стурбовано.

Ферріс сіпнувся й повернув голову.

* — Та нічого, усе нормально. Просто замислився. — Він обернувся й гукнув Мауріціо: — Припаркуйтеся якомога ближче до п’яца Сан-Марко.

— Нема проблем! — махнув рукою керманич. — За хви- лину-дві будемо там!

Водний лімузин уже порівнявся з майданом Сан-Марко, і праворуч від них забовванів, домінуючи над береговою лінією, пишний Палац дожів. Як ідеальний приклад венеціанської готичної архітектури цей палац був втіленням скромної елегантності. Позбавлений башточок і шпилів, притаманних європейським палацам, він був спроектований як масивна прямокутна призма, щоб забезпечити якомога більше квадратних футів простору для розміщення чималенького урядового апарату венеціанського дожа та його обслуги.

Із боку моря масивна споруда з вапняку здавалася б надмірною через розміри, але цей ефект був вправно й ретельно притлумлений портиками, колонами, лоджією та різьбленням у вигляді чотирилисника. Зовні палац прикрашали геометричні візерунки по рожевому вапняку, що нагадали Ленґдону Альгамбру в Іспанії.

Коли човен підійшов до причалу, Ферріс, здавалося, занепокоївся через велику кількість людей перед палацом. На містку зібрався щільний натовп, і всі, хто там був, тицяли пальцями вниз, на вузенький канал, який розділяв дві великі секції Палацу дожів.

— На що вони там дивляться? — знервовано спитав Ферріс.

— Понте дей Соспірі, — відповіла йому Сієнна. — Це знаменитий венеціанський місток.

Ленґдон поглянув у тісну протоку й побачив прекрасний критий тунель, що випнувся дугою поміж двома будівлями. «Місток зітхань», — він пригадав фільм, який бачив у дитинстві, «Маленький роман», знятий за мотивами легенди про те, що коли двоє закоханих поцілуються під цим містком під час заходу сонця, коли б’ють дзвони базиліки Сан-Марко, то кохатимуть одне одного все життя. Цю надзвичайно романтичну легенду Ленґдон добре запам’ятав. І здавалося, до чого тут згадувати, що в тому фільмі одну з головних ролей грала чарівлива чотирнадцятирічна дебютантка на ім’я Дайан Лейн, у яку Ленґдон негайно й сильно закохався по-хлопчачому... Однак те кохання й досі нагадувало про себе.

Та через багато років Ленґдон із жахом дізнався, що Місток зітхань дістав таку назву не через зітхання пристрасті, а через зітхання горя і страждань. Виявилося, що той критий перехід слугував сполучною ланкою між Палацом дожів і в’язницею, де мучилися й помирали в’язні, а їхні зболені стогони долинали із заґратованих вікон, відлунюючи від стінок вузького каналу.

Колись Ленґдон побував у тій тюрмі і з подивом дізнався, що найжахливіші її камери були не ті, що розташовувалися на рівні води й часто затоплялися, а ті, що містилися на горішньому поверсі. Піомба — Олив’яна тюрма — називалася так, бо її дах вкривали олив’яні пластини, через що влітку там було страшенно спекотно, а взимку нестерпно холодно. Великий жуїр Казанова був в’язнем Піомби; звинувачений інквізицією в подружній зраді та шпигунстві, він провів там п’ятнадцять місяців, але втік, обманувши наглядача.

— Sta’attento! (Будь обережним!) — гукнув Мауріціо керманичу гондоли, яка щойно полишила вузенький люз біля берега, і скерував туди свій лімузин. Місце для стоянки знайшлося перед фасадом готелю «Даніелі», лише за сто ярдів від майдану Сан-Марко та Палацу дожів.

Накинувши линву на швартову тумбу, Мауріціо, схожий на актора, що прибув на кінопробу якогось бойовика, картинно зіскочив на берег. Міцно прив’язавши човен, він обернувся й подав руку, щоб допомогти пасажирам зійти на суходіл.

— Дякую, — сказав Ленґдон, коли мускулистий італієць висмикнув його на берег.

Слідком за ним пішов Ферріс; він мав якийсь відсторонений вигляд і раз у раз поглядав на море.

Останньою висаджувалася Сієнна. Коли диявольськи привабливий Мауріціо витяг її на суходіл, він пронизав Сі- єнну пристрасним поглядом, який начебто промовляв: «То6і, дівчино, було б набагато цікавіше, якби я викинув отих двох у воду, а ми залишилися б із тобою на самоті». Але Сі- єнна проігнорувала цей натяк.

— Grazie, Мауріціо, — сказала вона байдужим тоном, увіп’явши погляд у Палац дожів, що виднівся неподалік.

А потім, не марнуючи часу, повела Ленґдона й Ферріса крізь натовп.

розділ 70

Доречно названий на честь одного з найзнаменитіших мандрівників в історії людства, аеропорт Марко Поло розташовується за чотири милі від майдану Сан-Марко посеред вод Венеціанської лагуни.

Завдяки перевагам приватного авіарейсу Елізабет Сінскі вже за десять хвилин після приземлення мчала лагуною на футуристичному чорному судні «Дюбуа SR 52 Блекберд» — його послав за ними той самий дивний чоловік, із яким вона нещодавно розмовляла по телефону.

То був Начальник. Сінскі, яка цілий день нерухомо сиділа на задньому сидінні мікроавтобуса, відчула себе на свіжому морському повітрі бадьоріше, підставивши обличчя солоному вітру, а її сріблясте волосся замайоріло в його потоках. Після останньої ін’єкції минуло дві години, і до неї нарешті повернулася жвавість. Уперше після останньої ночі Елізабет Сінскі знову стала сама собою.