Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - Кінг Стівен - Страница 33

— Так, — просто мовив малий, і Роландові не потрібно було обертатися, аби зрозуміти, що той посміхається.

Стрілець пішов ліворуч, цього разу не заглиблюючись у вербові хащі, а обходячи їх. У місці, де земля здіймалася вгору густо зарослим травою пагорбом, він відступив назад у тінь і зачаївся. До його вух долинало тихе потріскування вогню, що знову запалахкотів у таборі зусиллями Джейка. Стрілець посміхнувся.

Так він нерухомо простояв десять, п'ятнадцять, двадцять хвилин. Чекання не минуло марно: з'явилися три кролики, яких стрілець пристрелив, оббілував, вительбушив і приніс у табір. Над невисоким вогнем багаття вже закипала вода, дбайливо поставлена Джейком.

Стрілець задоволено кивнув.

— Ти добре попрацював.

Почервонівши від задоволення, Джейк мовчки простягнув йому кремінь і кресало.

Поки тушкувалося м'ясо, стрілець, користуючись з останніх променів денного світла, повернувся у вербові хащі. Біля першої ж заводі спинився і нарізав лози, що росла вздовж болотистого берега. Пізніше, коли догорять останні жаринки багаття і Джейк засне, він сплете з неї мотузки, і вони, можливо, стануться їм у нагоді. Проте інтуїція підказувала йому, що це сходження буде не надто важким. В усьому він відчував роботу ка, і його це вже навіть не дивувало.

Він пішов туди, де чекав на нього Джейк. Лоза стікала соком йому на руки.

Прокинувшись разом із сонцем, за півгодини вони вже були готові рушати в путь. Стрілець сподівався, що йому вдасться підстрелити ще одного кролика на заплаві, пасовиську цих тварин, але дорогоцінний час спливав, а кролики не показувалися. Залишки провіанту тепер були такими легкими, що їх, не напружуючись, міг нести Джейк. Хлопчик вочевидь змужнів.

Стрілець ніс бурдюки з водою, наповнені в одному з джерел. Три лозових мотузки він обв'язав навколо пояса. Кружало з каменів вони обійшли десятою дорогою (Роланд побоювався, що хлопчик знову відчує страх, але дарма: коли вони піднялися на кам'янистий схил і проходили над кругом, Джейк тільки окинув його побіжним поглядом і тут же зацікавився пташкою, що ширяла високо в небі, підхоплена вітром). Невдовзі дерева стали не такими високими, їхні крони втратили пишність. Стовбури були покрученими, а коріння наче змагалося із землею у виснажливій боротьбі за вологу.

— Тут усе таке древнє, — зажурено зітхнув Джейк, коли вони спинилися на привал. — Невже в цьому світі нема нічого молодого?

Стрілець посміхнувся і жартома підштовхнув хлопчину ліктем.

— Ти є, — сказав він.

На це Джейк відповів тільки ледь помітною посмішкою.

— Цікаво, вилазити на гору буде важко?

Стрілець глянув на нього з цікавістю.

— Гори високі. Гадаєш, сходження буде важким?

Джейк теж подивився на нього. Очі хлопчика були затуманені — питання спантеличувало.

— Ні.

І вони рушили далі.

VIII

Сонце підібралося до зеніту, трохи постояло у ньому (коли вони перетинали пустелю, полуденний апогей тривав значно довше), а потім покотилося далі, повернувши їм їхні тіні. Скелясті виступи стирчали з землі, нагадуючи бильця закопаних крісел. Куца трава стала в'ялою і пожовтіла. Коли врешті-решт на їхньому шляху постала глибока ущелина, схожа на димохід, їм довелося видряпуватися на короткий облізлий виступ скелі, щоби перейти розколину вгорі. У прадавньому граніті траплялися розломи, подібні до сходинок, тож, як вони обидва й передбачали, сходження — принаймні на початку — було легким. На верхівці крутого укосу завширшки чотири фути вони зупинилися й оглянулися на землю. Довкола нагір'їв обвивалася велетенська жовта лапа пустелі. Трохи далі, відступаючи тьмяними хвилями спекотного повітря, вона здавалася білим сліпучим щитом. Від думки, що ця пустеля мало не вбила його, стрілець відчув легке здивування. З того місця, де вони стояли, свіжого й прохолодного, пустеля виглядала справді вражаюче, але зовсім не смертоносно.

Вони знову заходилися підніматися, видираючись на кам'яні насипи і проповзаючи під похиленими камінними плитами, тут і там поцяткованими блискучими плямками кварцу і слюди. Скеля була приємно теплою на дотик, але повітря тут уже стало помітно холоднішим. Коли день хилився до вечора, стрілець почув тихий гуркіт грому. Проте дощу видно не було, бо його заступало пасмо гір.

Коли присмеркові тіні вже почали набрякати багрянцем, стрілець із Джейком розбили табір на виступі скелі. Стрілець закріпив попону вгорі й унизу на кшталт намету, і вони сіли біля входу, спостерігаючи, як небо потроху, натягає на землю ковпак. Джейк бовтав ногами над урвищем. Стрілець скрутив вечірню цигарку і, комічно мружачись, дивився на малого.

— Гляди не крутися уві сні, а то раптом прокинешся у пеклі, — сказав він.

— Не буду, — серйозно відповів Джейк. — Мама каже… — і замовк.

— Що вона каже?

— Що я сплю мов убитий, — закінчив хлопчик. Він поглянув на стрільця, і той побачив, що губи малого тремтять, бо він силкується втримати сльози. «Він лише маленький хлопчик, — подумав стрілець, і його пронизав біль — у голову наче встромили ніж, яким колють лід. Так буває, коли вип'єш забагато холодної води. — Лише хлопчик. Чому?» Дурне питання. Коли малий Роланд, уражений тілом чи душею, звертався з цим питанням до Корта, тієї вкритої шрамами бойової машини, чиїм завданням було навчити стрілецьких синів початків стрілецької грамоти, Корт тільки й відповідав: «Чому — покручене слово, його не випрямиш… Не раджу думати про чому, просто вставай, ти, фурункуле! Вставай! День ще тільки почався!»

— Чому я тут опинився? — спитав Джейк. — Чому забув усе, що було зі мною раніше?

— Бо чоловік у чорному видобув тебе сюди, — відказав стрілець. — А ще через Вежу. Тому що Вежа стоїть на чомусь на кшталт вузла енергії. У часі.

— Не розумію!

— Та я й сам не розумію, — зізнався стрілець. — Але щось відбувалося і відбувається досі. У моєму власному часі. «Світ зрушив з місця» — так ми завжди казали. Та тепер він рухається ще швидше. Щось сталося з часом. Він втрачає непорушність.

Деякий час обоє мовчали. Слабкий, проте гострий вітерець обдував їм ноги й глухо завивав, гуляючи в ущелинах.

— Звідки ти родом? — спитав Джейк.

— З місця, якого вже нема. Знаєш, що таке Біблія?

— Аякже. Ісус і Мойсей.

Стрілець посміхнувся.

— Правильно. Мій край носив біблійну назву. Новий Ханаан — так він називався. Край молока й меду. У біблійному Ханаані ріс такий великий виноград, що чоловікам доводилося перевозити його на тачках. Ми аж такий великий не вирощували, але край був справді чудовий.

— Я ще про Одісея знаю, — непевно мовив хлопчик. — Він теж із Біблії?

— Можливо, — відповів стрілець. — Хоча я ніколи її не вивчав, тож сказати напевно не можу.

— Але ж інші… твої друзі…

— Інших нема. Я останній.

У небі, косо зиркаючи на гірський насип, де вони сиділи, з'явився і почав своє сходження крихітний убутний місяць.

— А там було гарно? У вашій країні… краю?

— Він був прекрасний, — відповів стрілець. — Там були поля й ліси, річки й ранкові тумани. Але це тільки поверхова краса. Моя мати казала, що справжня краса — це порядок, любов і світло.

Джейк пробурмотів щось нерозбірливе.

Стрілець курив і згадував. Вечори у величезній головній залі. Сотні вишукано вбраних постатей рухаються у повільному плавному ритмі вальсу чи прискореному легкому мигтінні пол-каму. Його партнерка — Айлін Риттер (він думає, що її обрали для нього батьки), її очі яскравіші за найдорогоцінніші самоцвіти, світло кришталевої люстри іскриться у волоссі куртизанок і їхніх коханців-циніків, вкладеному в гарні зачіски. Зала була величезною — острів світла, вік котрого годі було передати словами. Як і сам головний маєток, що складався більше ніж із сотні кам'яних замків. Протягом багатьох років, відколи Роланд залишив його, звідти не доходило жодних вістей. Востаннє покидаючи межі маєтку, повернувшись до нього спиною, аби ступити на шлях першої гонитви за чоловіком у чорному, він відчував тупий біль. Уже тоді стіни впали, двори заросли бур'яном, на масивних балках головної зали гніздилися кажани, а в галереях ширяли ластівки, і від їхнього стрімкого шугання вниз й шереху крил розходилася луна. Поля, де Корт навчав їх стрільби з лука, з револьверів і соколиного полювання, тепер стояли занедбані, зарослі сухою травою, тимофіївкою і диким виноградом. На гігантській кухні, де колись, серед випарів і ароматів, царював Гекс, гніздилася недолуга колонія пришелепкуватих мутантів, котрі пильно стежили за ним із милосердної пітьми комор і тіней, що громадилися навколо колон. Тепла пара, сповнена пікантних запахів смаженої яловичини і свинини, змінилася драглистою вологістю моху. У кутках, куди не насмілювалися потикати носа навіть пришелепкуваті мутанти, росли гігантські білі поганки. Здоровенні дубові двері льоху були прочинені, і звідти долинав страшенно ядучий запах, сморід, що, здавалося, з усією невблаганною остаточністю виражав невтішні факти краху й занепаду: міцний гострий запах вина, що перетворилося на оцет. Повернутися обличчям на південь і залишити маєток позаду було не важко — але серце йому краялося.