Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 22

Він обвів їх розлюченим поглядом.

— Ви побували в мене в дупі, ви рилися в моїх речах, я тут сижу в самих трусах, а ви пускаєте дим мені в обличчя. Хочете зробити аналіз крові? Ну добре. Ведіть сюди того, хто його зробить.

Вони щось промимрили і переглянулися. Здивовано. Стривожено.

— Але якщо ви хочете зробити це без санкції прокурора, — сказав Едді, — то нехай той, хто братиме кров, тягне з собою більше шприців і пробірок, бо я буду не я, якщо дамся сам. Я вимагаю, щоб сюди прийшов федеральний судовий чиновник і кожен з вас здав той самий клятий аналіз, і на кожній пробірці написали ваші прізвища й номери посвідчень, і їх передали тому чиновникові. І щоб вашу кров перевірили на те ж саме, на що ви будете перевіряти мою — на кокаїн, героїн, бензедрин, траву, мені це байдуже. А результати щоб потім відправили моєму адвокатові.

— Ти диви, АДВОКАТОВІ! — вигукнув один із митників. — Ви, засранці, завжди хилите до цього, правда, Едді? МІЙ АДВОКАТ з вами зв'яжеться. Я натравлю на вас СВОГО АДВОКАТА. Мене нудить від цього гівняного верзіння!

— Взагалі-то, в мене поки немає адвоката, — сказав Едді, не покрививши душею. — Я не вважав, що він мені потрібен. Але ви, чуваки, змусили мене передумати. Вам нічого не обломилося, бо в мене нічого нема. Але ж рок-н-рол не закінчується, правда? Ви хочете, щоб я танцював? Чудово. Я станцюю. Але не сам. Ви у мене теж пострибаєте.

Запала довга гнітюча пауза.

— Містере Дін, я б попросив вас іще раз зняти шорти, — нарешті сказав один із них. Цей митник був старший за інших. Вигляд у нього був такий, наче він тут всіма командує. У Едді з'явилася думка — лише підозра, — що цей чувак нарешті допер, де можуть бути свіжі сліди від голки. Досі вони там не перевіряли. Обдивилися руки, плечі, ноги… а туди не заглядали. Надто впевнені були в тому, що він попався.

— Мені настобісіло знімати речі, опускати штани і жерти це лайно, — сказав Едді. — Або ви приводите сюди людину для взяття мого і вашого аналізу крові, або я забираюся звідси. То що ви оберете?

Знову мовчанка. А коли вони почали обмінюватися поглядами, Едді зрозумів, що переміг.

«Ми перемогли, — виправився він. — Як тебе звати, чувак?»

Роланд. А тебе Едді. Едді Дін.

А ти вмієш слухати.

Слухати і спостерігати.

— Віддайте йому одяг, — з огидою наказав старший і глянув на Едді. — Не знаю, що там у тебе було і як ти цього позбувся, але попереджаю: ми це з'ясуємо.

Старий обвів його пильним поглядом.

— Сидиш. Сидиш і мало не шкіришся від щастя. Від твоєї брехні мене не нудить. Блювати мені хочеться від тебе самого.

— Вас від мене нудить.

— Точно.

— Ну треба ж таке, — сказав Едді. — Фантастика. — Я сиджу тут, в тісній кімнатці, в самому лише спідньому, оточений сімома мужиками, у яких на стегнах висять пушки, і ви кажете, що це вас від мене нудить? Та у вас, я бачу, проблеми.

Едді зробив крок у його бік. Митник деякий час залишався на своєму місці, але щось у очах Едді — неймовірний колір, що здавався наполовину коричневим, наполовину блакитним — змусило його відступити до стіни.

— У МЕНЕ НЕМАЄ ТОВАРУ! — не своїм голосом закричав Едді. — ДАЙТЕ МЕНІ СПОКІЙ! ВІДЧЕПІТЬСЯ! ВІДВАЛІТЬ!

І знову запанувала мертва тиша. Потім старший повернувся і визвірився на когось:

— Ти що, глухий? Принеси його одяг!

На тому все й закінчилося.

2

— Думаєте, за нами хвіст? — радісно спитав таксист.

Едді повернувся до нього обличчям.

— Чому ви так вважаєте?

— Ви весь час дивитесь у заднє вікно.

— Про хвіст я навіть не думав, — зізнався Едді. Це була цілковита правда. Хвости він помітив першого ж разу, коли озирнувся. Не один хвіст, а кілька. Щоби переконатись у цьому, озиратися було не обов'язково. Лише пацієнти, випущені з лікарні для розумово відсталих, змогли б загубити таксі, в якому їхав Едді, у цей ранній травневий вечір: автомобілів на лонг-айлендській естакаді було мало. — Просто вивчаю дорожній рух, от і все.

— Ага, — сказав водій. У деяких колах така дивна фраза неодмінно викликала б шквал питань, але нью-йоркські таксисти рідко ставлять питання. Натомість вони сиплють твердженнями і, як правило, з поважним виглядом. Більшість таких тверджень починається так: «Ох уже це місто!» — ніби ці слова — релігійне звернення перед початком служби… хоча зазвичай так і є. Цей водій теж замість спитати сказав:

— Бо якщо ви справді думали, що за нами хвіст, то його нема. Я б його зразу засік. Ох уже це місто! Господи. Свого часу мені довелося переслідувати купу народу. Ви не повірите, скільки людей стрибало у мою машину й казало: «їдь за тою тачкою». Знаю, здається, що таке можна тільки в кіно почути, правда ж? Так і є. Але, як то кажуть, мистецтво наслідує життя, а життя наслідує мистецтво. Таке буває насправді! А щодо того, як позбутися хвоста, то це легко, якщо знаєш, як це робиться. Просто…

Бубніння таксиста стало лише тлом, на якому Едді, щоб кивнути у разі потреби, слухав рівно стільки, скільки необхідно. Якщо задуматися, то тріскотня водія насправді була досить потішною. Одним із хвостів був темно-синій седан. Едді припустив, що він належить митниці. Інший — вантажний автофургон із написом «ПІЦА ВІД ДЖИНЕЛЛІ» на бортах. Там була також зображення піци, тільки піцою було усміхнене обличчя хлопчика. Усміхнений хлопчик плямкав губами, а під картинкою було гасло «ММММММ! Піца — СМАААААКОТА!» Але якийсь молодий художник-урбаніст з балончиком фарби і примітивним почуттям гумору закреслив слово «Піца» і над ним друкованими літерами написав «ПИСЬКА».

Джинеллі. Едді знав тільки одного Джинеллі — той керував рестораном «Чотири отці». Піцерія для нього була допоміжною справою, гарантією безпеки перед аудиторами. Джинеллі і Балазар. Невіддільні одне від одного, як хот-дог і гірчиця.

За початковим задумом, біля аеропорту на нього мусив чекати лімузин із шофером, який мав домчати його до Балазарового закладу — бару в центрі міста. Але, ясна річ, початковий варіант не передбачав двох годин у маленькій білій кімнатці, двох годин безперервного допиту, який йому влаштувала одна група митників, поки інша група спочатку спускала, а потім прочісувала вміст зливних цистерн літака, шукаючи велику партію контрабандних наркотиків, в перевезенні якої підозрювали Едді, чималу партію, яку не змиєш в унітаз і не розчиниш у воді.

Тож коли він вийшов назовні, лімузина, звісно, вже не було. Водій діяв за інструкцією: якщо перевізник не вийде з терміналу за п'ятнадцять хвилин після того, як його залишить решта пасажирів, притьмом мчати геть. Водій лімузина повівся обережно і не скористався телефоном в автомобілі, який міг прослуховуватися, бо працював на радіохвилях. Балазар, мабуть, подзвонив кому треба, з'ясував, що Едді вляпався, і приготувався до того, що в нього незабаром теж виникнуть проблеми.

Хай навіть Балазар визнавав, що Едді — кремінь, все одно наркоман залишався наркоманом. Не можна було розраховувати на те, що наркоман не зламається під тиском.

З усього цього випливало, що фургон піцерії запросто міг порівнятися з таксі, з його вікна могло висунутися дуло автомата, і після цього на задньому сидінні таксі залишилося б щось дуже схоже на закривавлену тертушку для сиру. Але Едді більше хвилювався б з цього приводу, якби його протримали чотири години, а не дві. А якби його тримали шість годин, то хвилювання було б значно сильнішим. Атак… дві години… він подумав, що Балазар все-таки вирішить, що він тримав язика за зубами хоча б ці дві години. І захоче дізнатися, де його товар.

Насправді Едді весь час озирався назад, бо там були двері.

Вони вабили його до себе.

Коли митники наполовину вели, наполовину волочили його сходами до адміністративної будівлі аеропорту Кеннеді, він озирався через плече, і двері були на місці — неймовірно, але безсумнівно, беззаперечно реальні. Вони летіли в повітрі на відстані приблизно трьох футів. Крізь отвір він бачив, як на берег накочують хвилі й розбиваються об пісок, бачив, що день там почав хилитися до вечора.