Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 27

1 раптом Едді осяяла думка, неприйнятна і страшна водночас. Якщо заначки немає…

— Де Генрі? — різко спитав він, та так грубо, що Кол від здивування аж сахнувся.

Джек Андоліні нарешті повернув голову. Повертав повільно, так, наче цю дію він виконував дуже рідко і ціною неймовірних зусиль. Здавалося, ще трохи — і в товщі його шиї пролунає скрип незмазаних петель.

— У безпеці, — сказав він і так само повільно повернув голову у вихідне положення.

Едді стояв біля фургона піцерії, борючись із панікою, що невпинно наростала і зроджувала думку за думкою. Зненацька потреба ширнутися, яку йому досить добре вдавалося тримати на припоні, стала нездоланною. Він мусить вмазатися. Після дози він зміг би думати, взяти себе в руки…

«Негайно припини!» — прогримів Роландів голос у його голові, та так гучно, що Едді скривився (і Кол, помилково прийнявши гримасу болю й здивування на обличчі Едді за чергове маленьке па у Танці Наркаша, знову почав усміхатися). — Негайно припини! Весь потрібний контроль дам тобі я!»

Ти не розумієш! Це мій браті Мій брат, трясця його матерії Балазар забрав мого брата!

Ти говориш так, наче я ніколи не чув цього слова. Ти боїшся за нього?

Так! О Господи, так!

Тоді роби те, чого вони від тебе очікують. Плач. Скигли і благай. Проси цього свого ширева. Я впевнений, саме цього вони від тебе і чекають, і певен того, що в них воно є. Роби це все, переконай їху тому, що ти такий і є, і можеш не сумніватися, що всі твої страхи справдяться.

Не розумію, про що ти…

Я про те, що якщо ти покажеш їм, який ти слабак, то жити твоєму дорогоцінному братові залишиться недовго. Саме цього ти прагнеш?

Гаразд. Я заспокоюся. Може, це звучить непереконливо, але я буду спокійний і крутий.

Ти це так називаєш? Гаразд. Так. Будь крутим.

— Так ми не домовлялися, — сказав Едді, ігноруючи Кола і звертаючись просто до волохатого вуха Джека Андоліні. — Не тому я дбав про товар Балазара і тримав язика за зубами, в той час, як будь-хто інший на моєму місці виклав би по п'ять імен за кожен рік зменшення терміну ув'язнення.

— Балазар вирішив, що твоєму брату з ним буде спокійніше, — сказав Джек, не повертаючи голови. — Він узяв його під своє крило.

— Що ж, добре, — сказав Едді. — Подякуйте йому від мене і скажіть, що я повернувся, його товар на місці і я можу подбати про Генрі так само, як Генрі завжди дбав про мене. Скажіть йому, що в мене в холодильнику стоїть шість банок пива, обкладених льодом, і коли Генрі повернеться, ми їх розіп'ємо, а потім сядемо в свою тачку, поїдемо в місто і завершимо оборудку так, як і має бути. Так, як домовлялися.

— Балазар хоче бачити тебе, Едді, — сказав Джек. Його голос був невблаганний і непохитний. Голова не поверталася. — Залазь у фургон.

— Засунь його собі туди, де не світить сонце, гівнюк, — сказав Едді і рушив до дверей свого будинку.

8

Іти було недалеко, але він спромігся подолати лише півшляху, коли рука Андоліні з паралізуючою силою обценьків ухопила його вище ліктя. Потилицею Едді відчував гаряче, мов у бика, дихання. Все це Андоліні проробив за той проміжок часу, який, на вашу думку (судячи з його зовнішності), знадобився б його мозку для того, аби переконати його руку повернути ручку дверей.

Едді повернувся до нього обличчям.

«Будь спокійним, Едді», — прошепотів Роланд.

«Я спокійний», — відповів Едді.

— Я міг би тебе вбити за таке, — сказав Андоліні. — Ніхто не сміє наказувати мені засунути щось у зад, особливо такі малі гівнюки-наркоші, як ти.

— Хріна собачого вб'єш! — заверещав Едді — але цей крик був продуманим. Спокійний такий крик, могли б подумати ви. Вони стояли там, на пустирі поселення, що називалося Кооперативним містечком Бронкса, — темні фігури в жовтогарячому світлі західного сонця наприкінці весни, що стлалося по землі, і люди чули вереск, і чули слово «вбити», і якщо їхні радіоприймачі були ввімкнені, то вони робили гучність більшою, а якщо вимкнені — то вмикали на повну гучність, тому що так було краще. Безпечніше.

— Ріко Балазар не дотримав слова! Я через нього підставляв свій зад, а він за мене не заступився! Тому я тебе посилаю в сраку, і його пошлю туди так само, та кого завгодно пошлю, бля!

Андоліні мовчки дивився на нього. Його очі були такими темно-карими, що здавалося, ніби колір просочився в білки, надавши їм жовтизни старого пергаменту.

— Якщо президент Рейган порушить дану мені обіцянку, я пошлю його в сраку, і хай він трахне сам себе!

Відлуння слів губилося в цеглі та бетоні. На гральному майданчику через дорогу стояв якийсь малий. Його шкіра на тлі білих бейсбольних шортів і високих кросівок здавалася смолисто-чорною. Хлопець спостерігав за ними, згином ліктя злегка притискаючи баскетбольний м'яч до боку.

— Все сказав? — спитав Андоліні, коли відлуння повністю стихло.

— Так, — відповів Едді абсолютно буденним тоном.

— Добре, — сказав Андоліні. Він розчепірив пальці, що нагадували пальці людиноподібної мавпи, і посміхнувся… а коли він посміхався, одночасно відбувалися дві речі: по-перше, ставав очевидним його шарм, настільки несподіваний, що це обеззброювало людей, а по-друге, було видно, що він справді дуже розумний. Небезпечно розумний. — А тепер ми можемо перейти до справи?

Едді провів розчепіреними пальцями по волоссю, швидко схрестив руки, щоби можна було почесати обидві одночасно, і сказав:

— Мабуть, це буде краще, бо так ми далеко не заїдемо.

— Хай буде так, — сказав Андоліні. — Ніхто нікому нічого не казав, ніхто нікого не ображав. — І, не повертаючи голови, в тому самому ритмі додав: — Повертайся у фургон, ідіоте.

Кол Вінсент, що обережно виліз був із фургона через дверцята, які Андоліні залишив відчиненими, ретирувався так швидко, що аж головою вдарився. Він ковзнув уздовж сидіння і зсутулився на своєму старому місці, сердито потираючи маківку.

— Ти ж не можеш не розуміти, що, коли тебе заарештували митники, умови одразу змінилися, — розсудливо сказав Андоліні. — Балазар — поважна людина. Є інтереси, які він мусить захищати. Люди, яких йому потрібно охороняти. І якось так вийшло, що одним із цих людей виявився твій брат Генрі. Гадаєш, це все туфта. Якщо так, то краще подумай, у якому стані зараз Генрі.

— Генрі в порядку, — сказав Едді, не дуже в це вірячи і не в змозі зробити так, щоби голос його не видав. Він сам це відчував і зрозумів, що Джек Андоліні теж. Здавалося, всі ці дні Генрі постійно перебував під кайфом. Попіл сигарет, що падав йому на сорочки, попропалював у них дірки. Відкриваючи м'ясні консерви для Потсі, їхнього кота, він сильно порізав собі руку електричною відкривачкою. Едді не розумів, як узагалі можна порізатися електричною відкривачкою, але Генрі якось примудрився. Часом кухонний стіл був всуціль усіяний тим, що залишав після себе Генрі, а в раковині ванної кімнати Едді знаходив обвуглені почорнілі завитки.

«Генрі, — не раз казав він, — Генрі, тобі треба якось із цим зав'язувати, бо це вже виходить з-під контролю, ти ж на межі, ще трохи — і тебе загребуть копи».

«Спокуха, малий, — відповідав Генрі, — не парся, я тримаю ситуацію під контролем». Але іноді, дивлячись на землисто-сіре лице Генрі й застиглий погляд, Едді розумів, що Генрі жодну ситуацію вже ніколи не триматиме під контролем.

Те, що він хотів сказати Генрі й не міг, ніяк не було пов'язане з тим, заарештують Генрі чи їх обох. Насправді він хотів сказати: «Генрі, в тебе такий вигляд, наче ти шукаєш куток, куди можна було б заповзти і здохнути. Так мені здається, і я хочу, щоб ти це припинив, бісовий ти син. Бо якщо ти помреш, навіщо тоді жити мені?»

— Генрі аж ніяк не в порядку, — сказав Джек Андоліні. — Йому потрібен хтось, хто був би завжди напоготові й пильнував його. Йому потрібен — як це в тій пісні співають? Міст над буремними водами? Ось що потрібно Генрі. Міст над буремними водами. IlRoche і є тим мостом.