Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 45

Ка.

Дама тіней

Розділ 1

Детта та Одетта

Якщо випустити весь професійний жаргон, висловлювання Адлера звучатиме так: ідеальний шизофренік — якби такий взагалі існував — це людина, яка не тільки не підозрює про існування свого другого (других) «я», але й не розуміє, що в її житті щось не так.

Шкода, що Адлерові не довелося зустрітися з Деттою Волкер та Одеттою Голмс.

1

— …останній стрілець, — сказав Ендрю.

Він говорив уже давно, але Одетта звикла до його балаканини і завжди просто дозволяла їй текти крізь її розум, як струмочкам теплої води в душі, що стікають на волосся й обличчя. Але ці слова не просто привернули її увагу — вони зачепили її, наче колючка.

— Що-що?

— А, та це просто була така стаття в газеті, — відповів Ендрю. — Я не знаю, хто її там написав, я не звернув уваги. Один із тих політиків. Ви його, мабуть, знаєте, міз Голмс. Я його любив, і в ту ніч, коли його обрали, я плакав…

Зворушена, вона несамохіть посміхнулася. Ендрю казав, що весь час теревенить без угаву тому, що просто не здатен зупинитися, не може тримати це під контролем, бо в ньому говорить ірландець. Більша частина балаканини була ні про що — просторікування про родичів і друзів, з якими вона ніколи не зустрінеться, поверхові політичні висловлювання, дивні наукові коментарі, почерпнуті з не менш дивних джерел (серед усього іншого Ендрю твердо вірив у літаючі тарілки, які він називав «нульо»), — але ці слова зворушили її тому, що вона теж плакала в ту ніч, коли його обрали.

— Але я не плакав, коли той сучий потрох — вибачайте за мою погану французьку, міз Голмс — так от, коли той сучий потрох Освальд його застрелив, і з того дня я більше не плакав, а це було — коли, два місяці тому?

«Три місяці й три дні», — подумала вона.

— По-моєму, десь так. Ендрю кивнув.

— А тоді я прочитав цю статтю — здається, в «Дейлі ньюс» — учора, про те, що Джонсон, мабуть, теж незле впорається, але це вже буде не те. Той хлопець написав, що Америка стала свідком смерті останнього в світі стрільця.

— Я не думаю, що Джон Кеннеді взагалі був останнім стрільцем, — відповіла Одетта, і якщо її тон був різкішим, ніж той, до якого звик Ендрю (а так воно й було, бо в дзеркалі заднього огляду вона побачила, що він здивовано блимнув очима від несподіванки, та й то швидше скривився, ніж блимнув), то це тому, що ці слова її теж зворушили. Абсурдно, але факт. Було щось таке у цій фразі — Америка стала свідком смерті останнього в світі стрільця, — що дзвінкою луною відгукнулося глибоко в її свідомості. Ці слова були бридкі й брехливі — Джон Кеннеді був миротворцем, а не типом на кшталт Малюка Біллі, що за найменшої нагоди хапається за кобуру револьвера, таке більш у дусі Голдвотера — але чомусь від цієї фрази у неї шкіра вкрилася сиротами.

— Ну, той чувак писав, що стрільців у світі завжди було і буде вдосталь, — провадив Ендрі, нервово зиркаючи на неї в дзеркало заднього огляду. — Він там називав, по-перше, Джека Рубі, потім Кастро, потім того хлопця на Гаїті…

— Дювальє, — підказала вона. — Тато Док.

— Еге ж, його, і Дьємів…

— Брати Дьєм уже мертві.

— Ну, він написав, що Джек Кеннеді був іншим, от і все. Що він, бувало, діставав зброю, але тільки тоді, коли треба було захистити слабшого, а інших варіантів — чортма. Ще там писалося, що у Кеннеді вистачало клепки, аби розуміти, що бува таке, що словами ділу не допоможеш. І Кеннеді знав, що собаку, в якого з рота капає піна, тре' пристрелити.

Поглядом він і далі занепокоєно слідкував за нею в дзеркалі.

— Та й то була всього лише якась там стаття.

Зараз лімузин плавно їхав П'ятою авеню, прямуючи до вулиці Сентрал-Парк-Вест. Емблема «кадилака» на капоті розрізала морозне лютневе повітря.

— Так, — лагідно сказала Одетта, і погляд Ендрю трішечки розслабився. — Розумію. Не погоджуюся, але розумію.

«Брехуха, — сказав голос у неї в голові. Цей голос вона чула досить часто і навіть дала йому ймення — голос Спонукання. — Все ти добре розумієш і цілком погоджуєшся. Якщо так треба, то бреши Ендрю, але, заради всього святого, не обманюй саму себе, жінко».

І все ж якась налякана частина її єства запротестувала. У світі, що перетворився на порохову бочку, де замість пороху — ядерна енергія, бочку, на якій сиділи близько мільярда людей, було б помилкою (і, напевне, самогубчих масштабів) вважати, що є якась різниця між хорошими і поганими стрільцями. Надто багато непевних трясучих рук тримали запальнички біля безлічі ґнотів. Цей світ був не для стрільців. Їхній час (якщо він узагалі колись був) тепер у минулому.

Чи ні?

Вона на коротку мить заплющила повіки й потерла скроні. Відчувала, що насувається чергова мігрень. Часом вони маячіли на горизонті, як зловісне нагромадження чорних хмар у спекотний літній полудень, а потім їх кудись відносило… як часом відносить вітром потворні літні тучі, щоби вони метали свої громи й блискавки на землю деінде.

Однак вона думала, що цього разу буря не минеться. Вона прийде з грозою, блискавицями і градом розміром із куряче яйце.

Ліхтарі, що виструнчилися вздовж П'ятої авеню, світили тепер занадто яскраво.

— Міз Голмс, то як там було в Оксфорді? — обережно спитав Ендрю.

— Вогко. Хоч надворі і лютий, все одно було вогко. — Вона замовкла, наказуючи собі не вимовляти слова, що накопичувалися в неї в горлі, наче жовч, змушуючи себе проковтнути їх. Сказати їх означало б виявити непотрібну брутальність. Базікання Ендрю про останнього в світі стрільця було просто частиною безкінечних пустопорожніх теревенів. Але вкупі з усім іншим це було вже трохи занадто, і слова, які не варто було говорити, все одно вирвалися. Їй здавалося, що її голос звучав так само спокійно і рішуче, як і завжди, але вона не дурила себе: вона завжди знала, коли хтось бовкне щось не те. — Авжеж, поручитель прийшов дуже швидко — його попередили заздалегідь. Але все одно нас протримали стільки, скільки змогли, і я сама трималася скільки могла, але, по-моєму, цього разу вони виграли, бо кінчилося все тим, що я обпісялася. — Вона побачила, що Ендрю знову зробив гримасу і відвів погляд, і хотіла замовкнути, та не могла зупинитися. — Розумієте, так вони хочуть дати нам урок. Мені здається, частково тому, що це страшно, а злякана людина може більше й не поткнути носа на їхній безцінний Південь і більше їх не турбуватиме. Але я думаю, що більшість із них — навіть тупоголові, а вони не всі там тупоголові, аж ніяк — розуміють, що, як би вони не опиралися, зміни врешті-решт настануть, тому вони користаються з будь-якого шансу принизити тебе, поки ще є така можливість. Показати тобі, що тебе можна принизити. Ти можеш клястися перед Господом Богом, Ісусом Христом і всіма святими, разом узятими, що ніколи, нізащо, ні за яку ціну не наробиш у штани, але якщо тебе протримають досить довго, то, ясна річ, рано чи пізно це станеться. Урок полягає в тому, що ти просто тварина в клітці, не більше і не краще. Просто тварина в клітці. Так я і обмочилася. Я досі відчуваю запах висохлої сечі й тої клятої камери. Ви знаєте, вважається, що ми походимо від мавп. Зараз я відчуваю, що від мене саме так і тхне.

Як від мавпи.

У дзеркалі заднього огляду вона побачила очі Ендрю, і вираз цих очей змусив її шкодувати. Часом сеча — не єдине, що не можеш втримати у собі.

— Шкода мені, міз Голмс.

— Ні, — відповіла вона, знову тручи скроні. — Це мені шкода. Вибачте. Ці три дні були тяжкими для мене, Ендрю.

— Та я думаю, — сказав він тоном шокованої старої діви, що змусив її мимохіть розсміятися. Але загалом їй було не до сміху. Вона думала, що розуміє, у що вплутується, і готова до найгіршого. Вона помилялася.

Тяжкі три дні. Ну, можна й так сказати. Якщо ж описати це інакше, то три дні, проведені в Оксфорді, штат Міссісіпі, були короткочасним перебуванням у пеклі. Але про деякі речі, що там сталися, взагалі не можна було розповідати. Ніж таке сказати, легше померти… якщо тільки тебе не покликано свідчити про них перед Престолом Всемогутнього Господа Бога-Отця, де, як вона гадала, навіть ті правди, що спричиняли пекельне збурення в дивній сірій желеподібній субстанції у тебе між вухами (вчені стверджували, що сіре желе позбавлене нервів, і якщо це не смішно до коліків, то що вже тоді смішно, вона не знала), потрібно визнавати. — Я просто хочу потрапити додому й спочатку купатися, купатися, купатися, а потім спати, спати, спати. Після цього, гадаю, я прийду в норму.