Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 51

51

У полі зору знову з'явилися коричневі руки, тільки тепер вони тримали сумочку. Вона відкрилася. І раптом руки почали згрібати туди прикраси — схоже, навіть напевне, що навмання.

— Ну й компанію ти збираєш собі, Роланде, — сказав Едді, в його голосі звучала гірка іронія. — Спочатку ти знайшов типового наркаша, потім типову чорношкіру магазинну злод…

Але Роланд не слухав: навіть не глянувши на Едді, він уже стрімко прямував до дверей між світами.

— Я не жартую! — пронизливо закричав Едді. — Тільки спробуй пройти, і я переріжу тобі горлянку, я переріжу твою паскудну горля…

Не встиг він закінчити, як стрілець зник. Все, що від нього залишилося, — обм'якле тіло, що, дихаючи, лежало на березі.

Якийсь час Едді просто стояв на місці, не в змозі повірити, що Роланд наважився і зробив цей ідіотський учинок, не звертаючи увагу на його обіцянку — якщо вже на те пішло, його, блядь, гарантію від щирого серця, — про те, якими будуть наслідки.

Він трохи постояв, водячи очима, наче наляканий перед початком грози кінь… от тільки гроза, ясна річ, почалася лише в його голові.

Добре. Добре, чорт з ним.

Може, іншої такої нагоди більше не трапиться, і в нього є тільки одна секунда. Рівно стільки часу, можливо, дасть йому стрілець, і Едді достобіса добре це знав. Він глянув крізь двері і побачив, що чорні руки завмерли, тільки наполовину встигнувши засунути золоте намисто в сумочку, з якої, немов з піратської скрині зі скарбами, вже розлягалося сяйво. Хоча йому нічого й не було чути, Едді відчував, що Роланд зараз розмовляє з власницею чорних рук.

Він дістав ножа зі стрільцевого кошеля і перевернув обм'якле тіло, що, дихаючи, лежало перед дверима. Очі були розплющені, але пусті, закочені аж до білків.

— Дивися, Роланде! — пронизливо закричав Едді. У вуха бив монотонний, ідіотський, нескінченний вітер. Господи, цей вітер кого завгодно доведе до сказу! — Уважно дивися! Я хочу дати тобі останній урок і закінчити твою довбану освіту! Я покажу тобі, що буває з тими, хто найобує братів Дін!

І підніс ножа до горла стрільця.

Розділ 2

Зміна масок

1

Серпень 1959 року:

Коли за півгодини практикант вийшов надвір, то побачив, що Хуліо стоїть, прихилившись до машини швидкої допомоги, яка досі була припаркована на стоянці Лікарні сестер милосердя на 23-й вулиці. Каблуком гостроносого чобота Хуліо тримався за переднє крило «швидкої». Він перевдягся у пару кричущих рожевих штанів і синю сорочку, на лівій кишені якої золотими літерами було вишите його ім'я. Вбрання членів боулінг-ліги. Джордж подивився на годинник і зрозумів, що Джорджева команда — «Шпигуни переваги» — вже мусить катати шари.

— Думав, тебе вже не буде, — сказав Джордж Шейверс. Він проходив практику в Лікарні сестер милосердя.

— І як твої збираються виграти без Диво-Крюка?

— У них є Мігель Басале, замість мене поставлять. У нього не завжди однаково виходить, але бува й таке, що розіграється. Всьо у них буде хокей. — Хуліо помовчав. Цікаво, як вони дізналися? Він був водієм, цей кубинець із почуттям гумору, про яке, як підозрював Джордж, і сам не знав, що воно у нього є. Він озирнувся навколо. Жодного з лікарів, які їздили з ними, поблизу не було.

— Де вони? — спитав Джордж.

— Хто? Довбані близнюки Бобсі? А ти як думаєш де? Полюють на міннесотських чорних курв у Віллідж. Як гадаєш, вона прорветься?

— Не знаю.

Він з усіх сил намагався, щоби його голос звучав мудро і справляв враження, ніби йому відоме те, чого він не знає, але правда життя полягала в тому, що спочатку черговий ординатор, а потім двоє хірургів забрали у нього чорношкіру жінку швидше, ніж він встиг би проказати «Аве Марія!» (насправді молитва вже готова була зірватися з його уст — чорношкіра жінка виглядала так, наче їй вже недовго залишилося).

— Вона втратила в біса багато крові.

— Це без тринди.

Джордж був одним із шістнадцяти практикантів у Лікарні сестер милосердя і одним із восьми записаних у нову програму «Дорога швидкої допомоги». Теоретично практикант, що їздить із парою лікарів, у екстреній ситуації часом може виявитися корисним і допомогти врятувати чиєсь життя. Джордж знав, про що думають більшість водіїв і лікарів-парамедиків: зелені інтерни з однаковим успіхом могли як врятувати тих, хто потребує невідкладної допомоги, так і вбити їх, але особисто Джордж гадав, що цей принцип може бути дієвим.

У деяких випадках.

З якого боку не глянь, для лікарні це була чудова реклама, і хоча інтерни, залучені до програми, любили поскиглити про зайві вісім годин (до того ж безоплатних) щотижня, Джорджу Шейверсу чомусь здавалося, що більшість із них почувається так само, як він, — гордими, крутими, здатними впоратися з будь-чим, що трапиться на їхньому шляху.

А потім була ніч, коли в Айдлвайльді розбився «Трайстар», який належав компанії «Авіалінії світу». Шістдесят п'ять людей на борту, шістдесят із них — у стані, який Хуліо Естевес називав «ЗМ» (зразу мертвий) — а троє з п'яти, що вижили, на вигляд як те, що можна вишкребти з дна вугільної печі… та тільки те, що вишкрібаєш із дна вугільної печі, не стогне, не кричить диким криком і не благає кого-небудь дати йому морфій чи вбити. «Якщо ти зможеш це витримати, — думав він опісля, згадуючи відокремлені кінцівки, що лежали серед шматків алюмінієвих закрилків, подушок сидінь і зазубреного уламка хвоста з цифрою 17, великою червоною літерою «А» і частиною літери «С», згадуючи очне яблуко, яке він побачив на обгорілій валізі «Самсонайт», згадуючи дитячого плюшевого ведмедика з блискучими очицями-ґудзиками, що лежав поряд із маленькою червоною кросівкою, в якій так і залишилася нога дитини, — якщо ти зможеш витримати це, малий, то витримаєш будь-що». І він тримався досить пристойно. Тримався добре весь час, поки їхав додому. Весь час він тримався чудово, навіть упродовж пізньої вечері, що складалася з індички-напівфабриката з упаковки, подібної за формою до телевізора. Заснув він теж без проблем, і це було залізобетонним свідченням того, що тримається він ну просто чудово. А в глуху темну годину ранку він прокинувся від пекельного кошмару, в якому на обгорілій самсонайтівській валізі лежав не плюшевий ведмедик, а голова його матері, з розплющеними очима, і очі обвуглилися, це були вирячені очі-намистини іграшкового ведмедя, що дивилися без жодного виразу, і крізь відкритий рот виднілися поламані зуби — до того, як в літак вдарила блискавка, коли він ішов на посадку, то були її протези, і вона прошепотіла: «Джордже, ти не зміг врятувати мене, а ми ж заради тебе в усьому собі відмовляли, заощаджували, поїхали без тебе, твій тато витяг тебе з халепи, в яку ти втрапив через ту діваху, а ти ВСЕ ОДНО МЕНЕ НЕ ВРЯТУВАВ БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТИЙ», і він прокинувся від власного крику, нечітко усвідомлюючи, що хтось із сусідів грюкає йому в стінку, але він уже з усіх ніг мчав до туалету і ледве встиг стати в уклінну позу покаяння перед порцеляновим вівтарем, бо вечеря піднімалася вгору зі швидкістю ліфта-експреса. Вона приїхала спеціальною доставкою, гаряча, від неї йшов пар і запах індички-напівфабрикату. Він стояв навколішках і дивився в унітаз, на шматочки напівперевареної індички й моркви, що досі не втратила своєї оригінальної флуоресцентної яскравості, і в його свідомості великими червоними літерами проявилося слово:

ГОДІ

Правильно.

З нього

ГОДІ

Він збирався покинути хірургічний бізнес. Покинути, бо:

ГОДІ ЗНАЧИТЬ ГОДІ.

Покинути, бо девізом моряка Папая були слова: «Це все, що я можу, а я так більше не можу», і у Папая справи досі всі були в повному шоколаді.

Він злив воду і повернувся в ліжко. Заснув майже миттєво, а прокинувшись, зрозумів, що досі хоче бути лікарем, і знати це напевне було дуже приємно, хай йому чорт, можливо, це було варте цілої програми, як би вона там не називалася — «Дорога швидкої допомоги», «Відро крові» чи «Відгадай мелодію».