Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 53

— Ця хрінотінь мені ноги відрізала. Я почула, як їх не стало. Це що, «швидка»?

— Т-т-так, — сказав Джордж. Зненацька він відчув потребу щось випити. І не обов'язково, щоби це було спиртне. Просто промочити горло. Голос був сухим. Він наче дивився на Спенсера Трейсі у фільмі «Доктор Джекіл і містер Хайд», тільки відбувалося все насправді.

— Того смердючого білого недоноска піймали?

— Ні, — відповів Джордж, асам подумав: «Той чувак усе правильно розчув, бляха-муха, так і було».

Краєм ока він бачив, що лікарі, які буквально над душею в нього стояли (мабуть, сподіваючись, що він зробить щось не так), почали задкувати.

— Добре. Білі мінти все 'дно б його випустили. Я його знайду. І відріжу йому яйця. Сучий потрох! Сказать тобі, що я зроблю з тим блядським уйобком? Я тобі скажу, ти, білий сучий сину! Я тобі скажу… скажу…

Її повіки знову затремтіли, і Джордж встиг подумати: «Так, засни, ну прошу, засни, мені за не не платять, я такого не розумію, нам розповідали про шок, але ніхто не казав, що шизофренія — один із…»

Очі розплющилися. Це була перша жінка.

— Що то був за нещасний випадок? — спитала вона. — Я пригадую, як вийшла з «Пуза»…

— З пуза? — по-дурному перепитав він.

Вона легко всміхнулася. Посмішка вийшла болісною.

— З «Голодного пуза». Це кав'ярня.

— А. Точно. Правильно.

Та, друга, хоч як вона страждала, змушувала його почуватися брудним і трохи хворим. Поряд із цією він почувався лицарем з легенди про короля Артура, лицарем, який щойно врятував Прекрасну Даму від лап дракона.

— Пригадую, як спустилася сходами на платформу, а потім…

— Вас хтось штовхнув. — Прозвучало це по-дурному, та й що з того? Сама ситуація була тупою.

— Штовхнув під колеса поїзда?

— Так.

— У мене більше немає ніг?

Джордж спробував ковтнути і не зміг. У горлі не було нічого для змащення всієї машинерії.

— Не зовсім так, — тупо сказав він, і її очі заплющилися.

«Нехай вона знепритомніє, — подумав Джордж, — будь ласка, нехай вона буде непритомна…»

Очі розплющилися, вергаючи блискавки. Рука метнулася вгору і п'ятьма нігтями розітнула повітря в дюймі від його обличчя — якби він був трохи ближче, то замість курити «Честер» із Хуліо Естевесом йому довелося б іти в травматологію накладати шви.

— ТА ВИ ПРОСТО КУПА БІЛОМОРДИХ ПВНЮКІВ! — заверещала вона. Обличчя спотворилося, очі сповнилися пекельного вогню. Це обличчя навіть не можна було назвати людським. — УСІХ БІЛИХ ПОРІШУ БЛЯ! ВИХОЛОЩУ НАХУЙ! ПОВІДРІЗАЮ ЇМ ЯЙЦЯ І ПОКИДАЮ В МОРДИ! Я…

Це було безумство. Вона розмовляла, як негритянка з коміксів, Метелик Макквін, що потрапила до мультику «Божевільні мелодії». Здавалося, що вона — чи воно — не людина. Не могло такого бути, щоби ця істота, яка верещала й звивалася, всього лише півгодини тому зазнала імпровізованої операції на рейках поїзда метро. Вона кусалася. Вона поривалася знову і знову дістати його розчепіреними пазурами. З її носа летіли соплі. Губи плювалися слиною. З рота нескінченним потоком лився бруд.

— Дайте їй укол, нехай вона заткнеться, доку! — закричав один із лікарів. Його обличчя пополотніло. — Заради Бога, дайте укол! — Лікар потягнувся до сумки з медикаментами, але Джордж притьмом відштовхнув його руку.

— Греби звідси, боягузе нещасний.

Джордж подивився на свою пацієнтку, і перед ним знову була спокійна, культурна людина.

— Я житиму? — світським тоном спитала вона. «Вона нічого не знає про свої провали, — подумав він. — Навіть не здогадується». А за мить: «Так само, як і друга, якщо вже на те пішло».

— Я… — Він судомно ковтнув, взявся за серце, що шалено калатало під халатом, а потім наказав собі заспокоїтися і опанувати себе. Він урятував їй життя. А її психічні проблеми — це вже інша справа, і вона його не стосується.

— З вами все гаразд? — спитала вона, і щира, непідробна стурбованість у її голосі викликала у нього слабку посмішку — і вона ще питає!

— Так, мем.

— На котре з питань ви відповідаєте?

Спочатку він не зрозумів, але потім дійшло.

— На обидва, — відповів він і взяв її за руку. Вона потисла її, він подивився в її очі, що світилися добром і розумом, та подумав: «У такі очі можна с ходу закохатися», і саме в цю мить її рука перетворилася на скрючену лапу, і жінка почала викрикувати, що він білий козел і вона не просто відірве йому яйця — вона їх пережує і виплюне на тих скотів.

Він одсахнувся, перевіряючи, чи не тече з руки кров, і при цьому думаючи не в тему, чи, бува, не потрібна дезінфекція, бо вона отруйна, ця жінка отруйна, її укус — все одно що укус мідноголовки чи гримучої змії. Крові не було. А коли він знову подивився на неї, то знову була інша жінка — перша.

— Прошу вас, — сказала вона. — Я не хочу помирати. Про… — А потім вона відключилася повністю, і це було добре. Всім полегшало.

4

— І що ти думаєш? — спитав Хуліо.

— Про те, хто потрапить на світовий чемпіонат? — Джордж розчавив недопалок підбором шкіряного черевика. — «Вайт Сокс». Я поставив на них гроші.

— Про ту жінку що ти думаєш?

— Гадаю, у неї може бути шизофренія, — повільно відповів Джордж.

— Це я і без тебе знаю. Я в тому плані, що з нею буде?

— Не знаю.

— їй потрібна допомога, чувак. Хто їй допоможе?

— Ну, я вже допоміг, — сказав Джордж, але відчув, що до обличчя приливає кров, наче він шаріється.

Хуліо подивився на нього.

— Якщо це і вся допомога, яку ти їй можеш дати, доку, то треба було кинути її там помирати.

Джордж якусь мить дивився на Хуліо, але не зміг витримати виразу його очей — не звинувачення, а суму. Тому він просто пішов геть. На нього чекали справи.

5

Час видобування:

Коли стався нещасний випадок, свідомість переважно була під контролем Одетти Голмс, але Детта Волкер з'являлася дедалі частіше і частіше, а що найбільше в світі полюбляла Детта, так це красти. Не мало значення, що натирене добро завжди коштувало трохи більше за мотлох, і так само не важило, що все вкрадене вона викидала.

Важливим був сам процес.

Коли стрілець увійшов до її свідомості в універмазі «Мейсі», Детта закричала. В цьому лементі змішалися лють, переляк і жах. а її руки нерухомо застигли над біжутерією, яку вона запихувала в сумочку.

Вона закричала, бо в ту мить, коли Роланд втрутився у її свідомість, вона відчула іншу, так, наче всередині її голови розчахнулися якісь двері.

А ще закричала тому, що загарбник, який вдерся до її голови, був білим. Побачити його вона не могла, але все одно відчувала, що шкіра в нього біла.

На неї почали оглядатися. Черговий адміністратор побачив жінку: вона кричала, сидячи в інвалідному візку, з розкритою сумочкою, помітив руку, що застигла в процесі запихання дешевої біжутерії в сумочку, котра на вигляд (навіть із відстані тридцяти футів) коштувала втричі більше, ніж ті дрібниці, які жінка збиралася вкрасти.

«Джиммі!» — гукнув адміністратор, і Джиммі Гелворсен, один із охоронців «Мейсі», повернувшись, побачив, що відбувається. 1 бігом кинувся до негритянки в інвалідному візку. Не бігти він не міг (вісімнадцять років служби в міській поліції все ж давалися взнаки), але вже починав думати, що сенсу в цій облаві нема. Малі діти, інваліди, монахині — ловити їх завжди нема сенсу. Це все одно що жалітися на ханигу. Вони пускали нюні перед суддею, а потім ішли собі геть. Тяжко було переконати суддів у тому, що інваліди теж можуть бути шваллю.

Та все одно він побіг.

6

Роланд на мить жахнувся від того зміїного кубла ненависті й відрази, в яке він потрапив… а потім почув, як кричить та жінка, побачив велетня з відвислим животом, схожим на мішок з картоплею, що біг до неї/нього, зрозумів, що на них почали звертати увагу люди, і перебрав на себе керування свідомістю.

Раптом він став жінкою з темними руками. Він відчув, що її душа якимось дивним чином роздвоєна, але думати про це було ніколи.