Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 56

5

На питання Едді він збирався відповісти пізніше. Збирався, бо вважав що Едді добре впорається з роллю вартового. Її провал у пам'яті пояснювався просто. В ній існувало дві жінки.

І одна з них була небезпечною.

6

Едді розповів їй усе, що зміг, трохи прикрасивши епізод зі стріляниною, але правдиво передавши решту історії.

Коли він закінчив розповідь, вона деякий час сиділа мовчки, склавши руки на колінах.

З гір, що ставали дедалі більш пологими, а за кілька миль на схід узагалі зрівнювалися з поверхнею землі, стікали невеличкі струмки. Саме з них Роланд і Едді наповнювали бурдюки, просуваючись на північ. Спочатку цим займався Едді, бо Роланд був надто слабий. Потім вони чергувалися. Що далі, то довше тривали пошуки струмка і більшою ставала відстань, яку треба було здолати, аби його знайти. Круті гірські схили поступово ставали більш положистими, і разом з ними мілішали струмки, але вода була безпечною для Роланда й Едді та не спричиняла нудоту.

Поки що.

Роланд ходив по воду вчора. І хоча сьогодні настала черга Едді, стрілець перекинув шкіряні бурдюки через плече і знову пішов, не промовивши ні слова. Цей жест здався Едді навдивовижу тактовним. Йому хотілося лишитися байдужим (утім, як і до всього, що стосувалося Роланда, якщо вже на те пішло), проте він відчув легкий дотик розчулення.

Жінка уважно слухала розповідь Едді, не говорячи ні слова й не відводячи від нього погляду. Однієї миті Едді здалося, що вона на п'ять років старша за нього, а іншої — що на п'ятнадцять. Тільки про одне можна було не думати й не гадати: він по-справжньому закохувався в неї.

Коли він замовк, вона деякий час нічого не говорила і тепер уже дивилася не на нього, а повз нього, на хвилі, що вночі винесуть на берег велетенських омарів із їхніми незрозумілими питаннями, подібними до адвокатських. Цих монстрів він описав у своїй розповіді особливо ретельно. Краще нехай вона трохи злякається зараз, ніж надто перестрашиться потім, коли вони повилазять на свої ігрища. Він подумав, що спочатку вона не захоче їх їсти, особливо після того, як почула про те, що вони зробили з Роландовими рукою і ногою, а потім ще й гарно роздивиться. Але врешті-решт голод візьме гору над «дид-е-чик» та «дум-е-чум».

Її погляд був далеким і відстороненим.

— Одетто? — позвав він, коли спливло хвилин п'ять. Вона назвала йому своє ім'я. Одетта Голмс. Едді воно здалося розкішним.

Різко вирвана зі своєї задуми, вона подивилася на нього. Слабо всміхнулася. І промовила лише одне слово.

— Ні.

Едді дивився на неї, не знаючи, що відповісти. Він думав про те, що досі не знав, яке безмежжя може ховатися в простому запереченні.

— Не розумію, — нарешті сказав він. — Що ні?

— Все це. — Одетта обвела рукою пейзаж (він помітив, що в неї дуже міцні руки, з гладенькою шкірою, але сильні), показуючи на море, небо, берег, неохайні схили передгір'я, де, мабуть, зараз шукав воду стрілець (а може, його живцем жерла якась нова цікава потвора — хоч про це Едді не думав, йому було байдуже). Загалом показуючи на весь цей світ.

— Я розумію, як ви почуваєтеся. Я й сам спочатку думав, що це все нереальне.

Але чи це була правда? З теперішньої перспективи йому здалося, що він просто прийняв стан речей, мабуть, тому, що був нездоровий, розпадався на шматки через потребу ширнутися.

— Ви звикнете.

— Ні, — знову заперечила вона. — Я вважаю, що сталося одне з двох, і не має значення, що саме, бо я досі в Оксфорді, штат Міссісіпі. І все це відбувається не насправді.

Вона говорила далі. Якби її голос лунав гучніше (чи, можливо, якби Едді не закохувався), то швидше за все ця промова скидалася б на лекцію. Але зараз це звучало як поема.

«Та тільки це все дурня собача, от це що, і ти мусиш її в цьому переконати, — безперервно нагадував собі Едді. — Заради її ж добра».

«Мабуть, я зазнала травми голови, — сказала вона. — Оксфорд-Таун славиться своїми умільцями жбурляти сокирища і поліцейські кийки».

Оксфорд-Таун.

У пам'яті Едді невиразно заворушився якийсь спогад. Вона промовила ці слова в ритмі, який чомусь викликав у нього асоціацію з Генрі… Генрі та мокрими пелюшками. Чому? Що такого? Зараз це не мало значення.

— Тобто ви хочете сказати, що лежите непритомна, а це все — сон, який ви бачите?

— Непритомна чи в комі, — погодилася вона. — І не треба дивитися на мене так, ніби це все просто смішно, бо це не абсурд. Погляньте-но.

Одетта обережно відсунула волосся з лівого боку, і Едді зрозумів, що вона зачісувала його на бік не тому, що їй подобався такий стиль. Під водоспадом її волосся виявилася стара рана, зарубцьована і бридка, не коричнева, а сірувато-біла.

— Схоже, свого часу життя вас добряче побило, — сказав він. Вона роздратовано знизала плечима.

— Добряче побило і водночас винагородило комфортом, — озвалася вона. — Можливо, для рівноваги. Я показала це вам тому, що протягом трьох тижнів лежала в комі. Тоді мені було п'ять років. І мені снилося багато снів. Я не пам'ятаю, про що, але пригадую, як мама казала: вони були впевнені, що я не помру, поки розмовляю уві сні, а здавалося, що говорила я весь час, хоча вона й казала, що з дюжини слів вони не могли розібрати жодного. Насправді я пам'ятаю, що сни були дуже виразні.

Вона замовкла, роззираючись довкола.

— Такими ж яскравими, як і це місце. І як ви, Едді.

Коли вона вимовила його ім'я, в шкіру рук Едді наче сотня голок вп'ялася. Все, він вклепався. І до того ж сильно.

— І він. — Вона здригнулася. — Хто-хто, а він здається мені найвиразнішим з усього побаченого.

— Ви так і маєте нас сприймати. Тобто ми справжні, що б там ви собі не думати.

Вона всміхнулася до нього. Посмішка була доброю і вкрай недовірливою.

— Як це сталося? — спитав він. — Звідки у вас це на голові?

— Це не має значення. Я просто хотіла наочно продемонструвати, що те, що відбулося один раз, може повторитися.

— Не може, але мені цікаво.

— Мені на голову впала цеглина. Під час нашої першої поїздки на північ. Ми приїхали в містечко Елізабет, це в Нью-Джерсі. Приїхали у вагоні для Джима Кроу.

— А що це таке?

Не вірячи власним вухам, вона зміряла його скептичним, мало не презирливим поглядом.

— Де ви жили, Едді? У бомбосховищі?

— Я з іншого часу, — відповів він. — Даруйте, Одетто, а можна спитати, скільки вам років?

— Мені вже дозволено голосувати, але до пенсії ще далеко.

— Схоже, мене щойно поставили на місце.

— Але, сподіваюся, ви не образилися, — вона посміхнулася тією променистою посмішкою, від якої його руки вкривалися сиротами.

— А мені двадцять три, — сказав він. — Але народився я у тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому — того року, з якого Роланд вас забрав.

— Які нісенітниці!

— Ні. Мене він забрав із вісімдесят сьомого.

— Ну, — озвалася вона після паузи. — Це зайвий раз ставить під сумнів ваші аргументи щодо того, чи можна це назвати дійсністю, Едді.

— Вагон для Джима Кроу… це для чорношкірих, так?

— Для негрів, — виправила вона. — Називати негра чорношкірим — це трохи грубо, ви так не думаєте?

— До початку вісімдесятих ви всі так себе називатимете, — сказав Едді. — Коли я був малим, то назвати чорношкірого хлопця негром означало нарватися на бійку. З таким самим успіхом його можна було обізвати ніґером.

Секунду чи дві вона недовірливо дивилася на нього, а потім знову похитала головою.

— Краще розкажіть про цеглину.

— Наймолодша сестра моєї матері виходила заміж, — почала Одетта. — її звали Софією, але мама завжди кликала її Сестра Синя, бо вона просто обожнювача цей колір. «Чи то пак обожнювала обожнювати», як казала моя мати. Тому я завжди називала її Синьою Тіткою, навіть до того, як познайомилася з нею. Весілля було найгарнішим з усіх, які я бачила. Після вінчання влаштували прийом. Я пам'ятаю всі подарунки.