Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 65

Стрілець сховав револьвер назад у кобуру.

— Не роби так більше, — сказав він Дамі в інвалідному візку.

— А то що буде? Трахнете мене?

— Якби ми збиралися тебе трахнути, то зараз ти була б вже затрахана донесхочу, — спокійно відповів стрілець. — Не роби так більше.

Він знову ліг, натягнувши на себе ковдру.

«Господи Боже ж ти мій, — подумав Едді, — ну й лажа, яка ж фігня собача…» 1 не встиг він додумати речення до кінця, як знову відплив у змучений сон. 1 тут повітря знову розрізали дикі крики. Вона верещала пронизливо, наче пожежна сирена. Едді знову підірвався, стиснувши кулаки й відчуваючи, що тіло палає від адреналіну. А Детта хрипко, деренчливо розреготалася.

Поглянувши вгору, Едді побачив, що відтоді, як вона розбудила їх уперше, місяць пройшов небом не більш ніж десять градусів.

«Вона й далі збирається нас мучити, — втомлено подумав він. — Збирається не спати і спостерігати за нами. А коли впевниться, що ми поринули в глибокий сон, під час якого набираєшся сил, то знову розтулить пельку і почне вити. І витиме доти, поки не зірве собі голос».

Раптом сміх обірвався. До Детти наближався Роланд — темна фігура на тлі місячного сяйва.

— Ану не лізь до мене, біломазий, — сказала Детта, але в її голосі вчувалося нервове тремтіння. — Ні хріна ти мені не зробиш.

Роланд став перед нею, і на мить у Едді з'явилася впевненість, абсолютна впевненість у тому, що стрільцеві урвався терпець і зараз він її розчавить, наче муху. Але на диво сталося геть інше: він опустився перед нею на коліно, наче залицяльник, що збирається освідчитися.

— Послухай, — сказав він, і Едді власним вухам не повірив: так м'яко звучав Роландів голос. На Деттиному обличчі читався той самий вираз надзвичайного здивування, тільки з домішкою страху. — Послухай мене, Одетто.

— Кого це ти кличеш О-Деттою? Мене не так звуть.

— Стули писок, сучко, — прогарчав стрілець, а потім продовжив тим самим ніжним голосом: — Якщо ти мене чуєш і якщо можеш її контролювати…

— Чого це ти так до мене? Чого де ти наче з кимсь іншим патякаєш? Ти мені це облиш, біломазий! Зараз же, чуєш мене?

— …то зроби так, аби вона заткнула пельку. Я можу вставити їй кляп, але не хочу цього робити. Твердий кляп — небезпечна штуковина. Буває, люди задихаються.

— АНУ ОБЛИШ СВОЄ СМЕРДЮЧЕ БІЛОЖОПЕ ВУДУ, ТИ, МУДАК!

— Одетто. — Його голос знизився до шепоту: так шелестить дощ, який тільки починає накрапати.

Детта затихла й вирячилася на нього величезними очима. Едді ніколи не бачив, щоби в людських очах було стільки ненависті й страху водночас.

— Гадаю, цій курві тільки на руку, якщо вона здохне, задихнувшись від кляпа. Вона прагне смерті, але ще більше вона хоче умертвити тебе. Але ж досі ти якось виживала, і я сумніваюсь, що Детта з'явилася в твоєму житті зовсім недавно. Надто вже впевнено вона почувається в твоєму тілі, тож, можливо, зараз ти чуєш мене. І якщо вже ти не можеш зараз вийти, то, може, якось упораєшся з нею. Одетто, не дозволяй їй розбудити нас втретє. Дуже вже мені не хочеться затикати її кляпом. Але якщо змусить, то доведеться.

Він підвівся з коліна, пішов, не озираючись, знову вгорнувся в ковдру і швидко заснув.

А вона й далі витріщалася на нього широко розплющеними очима, роздуваючи ніздрі.

— Херове вуду біломазих, — прошепотіла вона.

Едді ліг, але цього разу, попри глибоку втому, сон прийшов із великим запізненням. Вже поринаючи в сон, він все одно очікував, що от-от пролунає вереск, і прокидався.

Години через три чи навіть більше, коли місяць уже почав свою тріумфальну ходу в інший бік, Едді нарешті нормально заснув.

Тієї ночі Детта більше не верещала, чи то злякалася Роландових погроз, чи то хотіла поберегти голос для майбутніх побудок, а можливо (тільки можливо), Одетта почула прохання стрільця й перебрала на себе контроль.

Врешті-решт Едді заснув, але прокинувся весь розбитий, не відпочивши. Він подивився на візок, без надії сподіваючись, що побачить там Одетту, будь ласка, Господи, нехай цього ранку там буде Одетта…

— Привіт, білюнчику, — сказала Детта, по-акулячому вишкірившись до нього. — А я вже думала, ти до обіду продрихнеш. Але ж так не мона, правда? Нам же ще кілька миль пирячити, еге? Еге! І по-моєму, це тобі доведеться корячитися, бо той другий пацан, той з очима шамана, все миршавіє і миршавіє, це я тобі кажу! Ага! Сумніваюся, що він довго ще хавку псуватиме, навіть те дивне копчене м'ясо, яке ви, білюнчики, никаєте на випадок, коли захочеться жерти після того, як посоваєте один одному ті свої малі білі недогарки. Так що поїхали, біломазий! Детта не хоче, щоби її звинуватили в тяганині.

Її повіки й голос трохи затремтіли, а очі хитро зирили крізь щілинки.

— Принаймні від самого початку.

«Ти у мене надовго запам'ятаєш цей день, білюнчику, — обіцяв цей хитрий погляд. — На дуже-дуже довго запам'ятаєш. Будь спок».

14

Того дня вони подолали три милі, а можливо, на крихту менше. Деттин візок перевертався двічі. Першого разу вона зробила це сама, повільно й непомітно знову простягнувши руку до ручного гальма і смикнувши за нього. Вдруге Едді ніхто не допомагав: він сам надто сильно штовхнув коляску, витягаючи її з однієї з тих клятих піщаних ям. Це сталося ближче до вечора, і він просто запанікував, гадаючи, що цього разу не зможе витягти її, просто фізично не зможе. Тому він востаннє титанічним зусиллям штурхонув візок, і ясна річ, зусилля було надто великим, Детта звалилася, наче Шалам-Балам зі стіни. Їм із Роландом довелося напружитися, аби знову повернути його у вертикальне положення. І закінчили саме вчасно. Мотузка, що обвивала Деттині груди, тепер стискала її горло. Її душив ковзкий вузол, який зав'язав стрілець. Обличчя набуло дивного синюшного відтінку, жінка була на межі втрати свідомості, але не припиняла огидно хихотіти.

«Облиш її, просто облиш, — хотілося сказати Едді, коли Роланд притьмом нахилився, аби ослабити вузол. — Нехай задушиться! Я не знаю, чи справді вона хоче себе ухайдохати, як ти сказав, але нас ухайдохати так точно хоче… тому облиш її!»

А потім він згадав Одетту (хоча їхня зустріч була такою короткою і здавалася такою далекою, що спогад про неї вже почав тьмяніти) і кинувся допомагати.

Але стрілець нетерпляче відсторонив його рукою.

— Місце тільки для одного.

Коли пута були ослаблені й Дама почала судорожно хапати ротом повітря (не забуваючи при цьому виштовхувати з себе уривки сердитого сміху), він повернувся і критично поглянув на Едді. — По-моєму, нам час робити привал на ночівлю.

— Трохи далі, — мало не благальним тоном промовив він. — Я можу ще трохи пройти.

— Еге! Це кобель моцний! Він і сам натрахається, і тебе обслужить сьогодні вночі по першому розряду, відсмокче тобі з того малого недогарка.

Вона досі відмовлялася їсти, і риси обличчя поступово загострювалися. В запалих очницях виблискували очі.

Роланд не звернув на неї ніякої уваги, тільки пильно подивився на Едді. І врешті-решт кивнув.

— Гаразд, далі то далі. Але недалеко.

На двадцятій хвилині шляху Едді сам сказав «баста». Відчуття було таке, що його руки перетворилися на желе.

Вони сиділи в затінку скель, слухали крики чайок, спостерігали за припливом, чекали, коли сяде сонце, повиповзають омаромонстри і почнуть свій гнітючий перехресний допит.

Тихо, щоб його не почула Детта, Роланд повідомив Едді, що в них закінчилися бойові набої. Едді ледь помітно стиснув губи, та й по всьому. Роланд залишився задоволений.

— Тому тобі доведеться самотужки вибити мізки одній з потвор, — підсумував він. — Мені не вистачить сил, аби впоратися з брилою, яка для цього потрібна… і влучити у ціль.

Тепер настала черга Едді пильно роздивитися стрільця.

І побачене йому аж ніяк не сподобалося.

Стрілець відмахнувся від його уважного погляду.

— Байдуже, — сказав він. — Забудь, Едді. Що вже є, то є.