Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 71

І тут, наче погане передвістя, десь у кривих ущелинах, що зміїлися на пагорбах, пролунав рик дикої кішки… тільки голос у неї був, наче в лева з африканських джунглів.

Едді побіг швидше, штовхаючи перед собою порожню коляску. Невдовзі вітер почав тоненько й моторошно завивати у спицях піднятих передніх коліс, що вільно оберталися в повітрі.

11

Стрілець почув тонкий і неприємний, як стогін, звук: до нього щось наближалося. Він трохи напружився, а потім до вух долинуло важке засапане дихання, і Роланд розслабився. Едді. Щоб зрозуміти це, йому навіть очей розплющувати не довелося.

Коли виття стихло і кроки бігуна вповільнилися, Роланд розплющив повіки. Перед ним, важко дихаючи, стояв Едді. По його шоках струмками стікав піт. Сорочка суцільною темною плямою прилипла до грудей. Від усіх залишкових ознак хлопчика-студентика, які йому приписував Джек Мандоліні, не лишилося й сліду. Волосся нависало на чоло. Штани в паху були порвані. Під очима розпливалися синювато-багряні кола. Вони й довершували картину. У Едді Діна був украй неохайний вигляд.

— Я встиг, — сказав він. — Я тут. — Він роззирнувся довкола, потім знову глянув на стрільця так, наче не міг до кінця в це повірити. — Боже милосердний, я справді тут.

— Ти віддав їй револьвер.

Едді вирішив, що стрілець погано виглядає — так само недобре, як до першого скороченого курсу «Кефлексу», а може, навіть трохи гірше. Жар лихоманки наче розходився від нього хвилями, й Едді знав, що мусить відчувати до нього співчуття, але тієї миті ним оволодів тільки пекельний шал, і більш нічого.

— Я рвав собі сраку, аби добутися сюди в рекордно короткий термін, і все, що ти можеш сказати з цього приводу, — «Ти віддав їй револьвер»?! Дякую, чувак. Мені здавалося, що я можу розраховувати бодай на якусь мінімальну вдячність, а отримав, бля, по балді.

— Гадаю, я сказав єдине, що має значення.

— Ну, якщо вже ти про це заговорив, то так, я віддав їй револьвер, — сказав Едді, взявши руки в боки і з викликом дивлячись на стрільця згори вниз. — Тепер у тебе є вибір. Або ти залазиш у цей візок, або я спробую скласти його й запхати тобі в дупу. Що вам припало до душі, господарю?

— Ні те, ні те. — На Роландових вустах заграла легка посмішка, посмішка людини, що посміхається проти власної волі, просто тому, що нічого не може з собою вдіяти. — Спочатку ти трохи поспиш, Едді. Усьому свій час, а поки що тобі треба поспати. Ти геть виснажений.

— Я хочу повернутися до неї.

— Я теж. Але якщо ти не відпочинеш, то впадеш по дорозі. Просто впадеш. Паскудно для тебе, для мене ще гірше, а для неї так узагалі найгірше.

Якусь мить Едді вагався.

— Судячи з часу, ти незле впорався, — визнав стрілець. Примружившись, він подивився на сонце. — Зараз четверта, можливо, п'ята година. Поспиш годин п'ять, може, сім, і буде вже зовсім темно…

— Чотири. Чотири години.

— Добре. Важливо те, що спатимеш, поки не стемніє. Потім поїси. І поїдемо.

— Ти теж поїси.

На стрільцевих вустах знову з'явилася подоба посмішки.

— Принаймні спробую. — Він спокійно подивився на Едді. — Зараз моє життя в твоїх руках. Гадаю, тобі це відомо.

— Так.

— Я тебе викрав.

— Так.

— Тобі хочеться мене вбити? Якщо так, то краще зроби це зараз, але не змушуй нас… — Дихання з тихим свистом виривалося в нього з грудей. Едді почув хрипіння, і цей звук йому дуже не сподобався. — …почуватися незручно, — закінчив Роланд.

— Я не хочу тебе вбивати.

— Тоді… — Напад хрипкого кашлю обірвав слова. — …лягай.

Едді ліг. Сон не зійшов на нього, як це часом бувало, а навалився і схопив грубими ручищами розпаленої і незграбної коханки. Він ще встиг почути (а можливо, це був лише сон), як Роланд говорить: «Не варто було залишати їй револьвер», а потім на непевний час поринув у пітьму. Прокинувся від того, що Роланд торсав його, а коли сів на пісок, то відчуття було таке, наче все тіло перетворилося на згусток болю: болю й важкості. М'язи перетворилися на проіржавлені лебідки й крани в давно покинутому будинку, який ніяк не добудують. Перша спроба звестися на ноги не вдалася, й Едді важко гепнувся на землю. З другої спроби він спромігся це зробити, але відчував, що на виконання такої простої дії, як поворот, піде не менше двадцяти хвилин. І це буде боляче.

Роланд допитливо дивився на нього.

— Готовий?

Едді кивнув.

— Так. А ти?

— Так.

— Точно зможеш?

— Так.

Тож вони підживилися, і після цього Едді розпочав свою третю й останню подорож тією проклятою смугою узбережжя.

12

Того вечора вони проїхали добрий відрізок шляху, але коли стрілець зажадав зупинки, Едді все одно не відчув нічого, крім млявого розчарування. Він не заперечував, адже надто втомився, аби йти далі без перепочинку, але все-таки сподівався, що їм вдасться пройти більше. Вага. Справжній камінь спотикання. У порівнянні з Одеттою Роланд важив як штабель залізяк. До світанку Едді поспав ще чотири години. Прокинувся він з першими променями сонця, що дряпалися на вивітрені схили — все, що лишилося від колишніх гір, — і почув, як кашляє стрілець. Кашель був слабкий, із присвистом: так кашляє старигань, якого звалила з ніг пневмонія.

Їхні погляди зустрілися. І Роландів напад кашлю переріс у сміх.

— Я ще не спікся, Едді, не зважай на ці звуки. А ти? Подумавши про Одеттині очі, Едді заперечно похитав головою.

— Ще ні, але від чизбургера з «будоном» не відмовився б.

— Бутоном? — недовірливо повторив стрілець. У пам'яті спливли яблуні й квіти в Королівському саду навесні.

— Проїхали. Застрибуй, чувак. Жодних тобі супершвидкостей, ніяких рекордів, та байдуже — кілька миль ми все одно прокотимось.

І прокотилися. Але настав вечір другого дня, відколи Едді залишив Одетту, сонце вже сіло, а вони досі повільно повзли до того місця, де стояли треті двері. Едді ліг, воліючи відключитися на наступні чотири години, проте за дві години його буквально вирвав зі сну черговий жахливий лемент кішки. Серце несамовито калатало у грудях. Господи, та тварюка достобіса здоровенна, якщо так верещить.

Він побачив, що стрілець звівся на лікоть. Його очі слабо виблискували в пітьмі.

— Готовий? — спитав Едді й повільно звівся на ноги, кривлячись від болю.

— А ти? — знову дуже тихим голосом спитав Роланд.

Едді розім'яв спину, і в ній затріщало так, наче вибухнула низка крихітних феєрверків.

— Ага. Але піймати кайф від чизбургера я б зараз не відмовився.

— А я думав, тобі кортіло курятини.

Едді застогнав.

— Дай спокій, чувак.

На той час, коли сонце освітило пагорби, треті двері вже було добре видно. А за дві години Роланд і Едді були біля них.

«Знову ми всі разом», — подумав Едді, відчуваючи, що зараз, знесилений, гепнеться на пісок.

Але він вочевидь помилявся. Одетти Голмс ніде не було видно. Жодних ознак присутності.

13

— Одетто! — закричав Едді, і тепер його голос був зірваний та хрипкий, як у Одеттиного другого «я».

У відповідь він не почув навіть відлуння, луни, яку міг би помилково прийняти за голос Одетти. Звук від цих низьких вивітрених пагорбів не відбивався. Тут чутно було лише шум хвиль, набагато гучніший на цьому тісному клапті землі, що наконечником стріли впиналася в море. Ритмічний глухий рокіт прибою, що шумів у кінці якогось тунелю, вибитого ним самим у крихкій скелі, накладався на невгамовне пронизливе завивання вітру.

— Одетто!

Цього разу Едді закричав так голосно, що зірвав собі голос: голосові зв'язки шарпнуло щось гостре, наче гострий виступ риб'ячої кістки. Погляд несамовито нишпорив пагорбами, виглядаючи світло-коричневу пляму її долоні, порух, якщо вона трохи підведеться… яскраві бризки крові (не дай Боже) на сіруватому граніті скелі.

Він піймав себе на думці про те, що робитиме, якщо побачить кров. Або знайде револьвер, на сандаловому дереві рукояток якого виднітимуться глибокі відбитки зубів. Подібне видовище могло довести його до істерики, навіть до божевілля, але він усе одно не здавався, шукав цих чи бодай якихось ознак.