Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 88

— Пане Кац, — якимось неприродно задиханим голосом сказав його помічник. — По-моєму, у нас проб…

Черговий крик, слідом за яким прогримів постріл, і Кац так різко підскочив, що на якусь мить йому здалося, ніби серце, востаннє потужно стукнувши у грудях, зупиниться назавжди.

Розплющивши очі, прямо перед собою він побачив очі стрільця. Кац опустив погляд і помітив у кулаці в чоловіка пістолет. Глянувши ліворуч, він побачив, що охоронець Ральф обережно тримає одну руку й дивиться на злодія виряченими очима, які, здавалося, от-от вилізуть із орбіт. Ральфів власний пістолет тридцять восьмого калібру, який він сумлінно носив усі вісімнадцять років служби в поліції (і з якого стріляв лише в підвальному тирі 23-го відділку. Сам він стверджував, що двічі витягав зброю на службі, але хтозна, чи так це було насправді?), зараз валявся розтрощений у кутку аптеки.

— Мені потрібен «Кефлекс», — без виразу сказав чоловік із очима стрільця. — Багато. Зараз. І без РЕКСЕПТА.

Якусь мить Кац міг тільки витріщатися на нього з роззявленим ротом. Серце глухо гупало в грудях, шлунок перетворився на казан киплячої кислоти.

І це він думав, що гірше вже нікуди?

Невже він так вважав?

15

— Ви не розумієте, — нарешті спромігся видушити з себе Кац. Власний голос здався йому якимось не таким, але нічого дивного в цьому не було: рот наче перетворився на фланелеву сорочку, а язик став шматком ватину. — Кокаїну тут нема. Це не ті ліки, щоб видавати їх коли зама…

— Я не сказав «кокаїн», — зауважив чоловік у синьому костюмі й окулярах із золотою оправою. — Я сказав «Кефлекс».

«Мені здалося, що ви так сказали», — ледь не бовкнув Кац цьому божевільному мамзерові, але вирішив не провокувати. Він чув, що деякі аптеки грабували заради «спіду», «бензиків», купи інших штук (у тому числі дорогоцінного валіуму пані Ретбурн). Але щоб пограбували заради антибіотика — це, може, перший випадок в історії.

Голос його батька (сто чортів йому в печінку, старому козлові) наказав негайно перестати трястися й витріщатися, а таки почати щось робити.

Але що робити, він придумати не міг.

Озброєний чоловік щось йому простягнув.

— Швидше, — наказав грабіжник. — Я поспішаю.

— С-скільки вам? — спитав Кац. Кинувши побіжний погляд через плече бандитові, він не повірив власним очам. Тільки не в цьому місті. Та виглядало все так, наче відбувається насправді, от у чому штука. Невже пощастило? Кацові таки справді пощастило? Таке можна зразу записувати в Книгу рекордів Ґіннесса!

— Не знаю, — сказав чоловік із пістолетом. — Стільки, скільки влізе в кошіль. У великий кошіль. — А тоді без попередження різко обернувся, і знову прогримів постріл із пістолета, затиснутого в нього в кулаці. Якийсь чоловік завив. Вітринне скло розлетілося на друзки, засипавши осколками тротуар і проїжджу частину. Скляний дощ зачепив кількох перехожих, але обійшлося без серйозних поранень. В аптеці Капа пронизливо закричали кілька жінок (і чоловіків теж). Хрипко завила сигналізація. Покупці в паніці кинулися до дверей, надвір. Чоловік із пістолетом знову повернувся до Каца обличчям. Його вираз ні на крихту не змінився: в ньому читалося те саме моторошне терпіння (втім, не безмежне), як і від самого початку, коли бандит тільки зайшов у аптеку. — Швидко роби, як я кажу. Мені ніколи.

Кац ковтнув слину.

— Так, сер, — сказав він.

16

На шляху до прилавка, за яким тримали дієві настоянки, у верхньому лівому кутку крамниці, стрілець побачив вигнуте свічадо й одразу ж гідно його оцінив. Зробити таке випукле дзеркало в теперішньому світі Роланда було б не під силу навіть найдосвідченішому ремісникові. Хоча були часи, коли такі речі — та й багато іншого з того, що він бачив у світі Едді та Одетти, — можна було виготовити. Залишки таких дзеркал він бачив у тунелі попід горами, та й у інших місцях… релікти, не менш старовинні й загадкові, ніж валуни друїтів, що часом траплялися в місцях появи демонів.

Призначення дзеркала він також зрозумів.

Трохи запізно помітивши рух вартового — Роланд досі відчував катастрофічний вплив лінз, які носив Морт, на його бічний зір, — він, проте, встиг повернутися й кулею вибити пістолет у нього з руки. Цей постріл для Роланда був простим і звичним, хоча й довелося трохи поквапитися. А от охоронець так не вважав. Ральф Ленокс готовий був присягатися до кінця свого життя, що зробити такий постріл неможливо… таке можна надибати хіба що в старих дитячих вестернах типу «Енні Оуклі».

Завдяки дзеркалу, яке, вочевидь, повісили там, аби виявляти злодюг, Роланд зумів швидше розправитися з іншим супротивником.

Він помітив, що погляд алхіміка метнувся через його плече, і негайно глянув у дзеркало. Виявилося, що ззаду до стрільця підходив чоловік у шкіряній куртці. В руці він тримав довгий ніж, а в голові, поза сумнівом, уже роїлися думки про те, як він здобуде славу й визнання.

Стрілець повернувся й один раз пальнув, опустивши пістолет до рівня стегон. Він розумів, що може не влучити в ціль, бо ця зброя була йому незнайома, але не хотів поранити когось із покупців, що нерухомо застигли за спиною удаваного героя. Краще вистрілити двічі від стегна, щоби кулі зробили свою справу, пройшовши траєкторією вгору, і не зачепили нікого зі сторонніх, аніж убити якусь дамочку, єдиним злочином якої стало те, що вона обрала неправильний день для придбання парфумів.

Попередній господар добре дбав про цей пістолет, і приціл виявився точним. Згадавши, якими гладкими і нетренованими були стрільці, в яких він забрав зброю, Роланд зрозумів, що пістолетами вони опікувалися, вочевидь, краще, ніж власними тілами. Така поведінка видавалася йому дивною, але, звісна річ, сам цей світ був дивним, і не Роландові про нього судити. Якщо вже на те пішло, то й часу на роздуми не було.

Постріл влучив точно в ціль. Куля зрізала лезо ножа біля основи, і в руках у чоловіка лишилася сама рукоятка.

Роланд спокійно спостерігав за чоловіком у шкіряній куртці. Мабуть, щось у цьому погляді нагадало без-п'яти-хвилин-героєві, що в нього нагальна зустріч, бо він круто розвернувся, кинув залишок ножа на підлогу й приєднався до всезагальної втечі.

Роланд знову повернувся обличчям до алхіміка і віддав йому накази. Ще хто-небудь почне викаблучуватись, і проллється кров. Коли алхімік відвернувся, аби піти по ліки, Роланд стукнув його по кістлявій лопатці стволом пістолета. Чоловік здушено ойкнув і миттю повернувся обличчям до стрільця.

— Не ти. Ти лишишся тут. Нехай іде твій учень.

— Х-хто?

— Він. — Втрачаючи терпець, Роланд показав на помічника.

— Що мені робити, пане Кац? — На побілілому обличчі яскраво проступали сліди юнацьких прищів.

— Роби, що він каже, ти, поц! Виконуй замовлення! «Кефлекс»!

Помічник підійшов до полиці за прилавком і дістав звідти флакон.

— Поверни так, аби я зміг прочитати, що там написано, — сказав стрілець.

Помічник так і зробив. Але Роланд не зміг прочитати — надто багато букв у цьому алфавіті були йому незнайомі. Він звернувся до «Мортциклопедії». Справді «Кефлекс», підтвердила вона, і Роланд зрозумів, що навіть ця перевірка — безглузде марнування часу. Це йому було відомо, що в цьому світі він не все може прочитати, але ж ці чоловіки цього не знали.

— Скільки пігулок у флаконі?

— Ну, взагалі-то це капсули, — нервово сказав помічник. — Якщо вас цікавлять пеніцилінові ліки у формі таблеток, то…

— Облиш. Скільки доз?

— Ох. Ее… — Стривожений помічник подивився на флакон і мало не впустив його. — Двісті.

Те, що цієї миті відчув Роланд, нагадувало ситуацію, коли він дізнався, скільки патронів у цьому світі можна купити за мізерні гроші. В потаємному відділенні аптечки Енріко Балазара було дев'ять флаконів — зразків «Кефлексу», загалом тридцять шість доз, і він тоді почав одужувати. Якщо двісті доз не допоможуть подолати інфекцію, то її ніщо не в змозі вбити.