Зоряний Корсар - Бердник Олесь Павлович - Страница 30

Біля воріт базару стояв хлопчина з трьома пучечками блакитних незабудок. Григір зрадів — оце те, що треба. Хлопчина попросив по десять копійок за пучечок. Бова дав йому карбованця. Трамвай довіз до вулиці Артема. Звідти попрямував до обласної лікарні. Зустрічні дівчата оглядалися, заздрісно позираючи на мініатюрний букетик голубих квітів. Григір поглянув на годинник. До умовленого часу лишалося ще хвилин сорок. Сповільнив крок. Ішов урочисто, ніби прислухався до неясного хвилювання в серці.

Що ж сталося? Якесь диво. Банальна справа, надокучливий офіціоз — і раптом неймовірне. А може, то лише його буйна уява? І нічого нема, не буде. Він прийде, а її не побачить. А якщо й побачить, то лише для того, щоб глянути в байдужо-холодні очі. «А що вам, власне, потрібно?» — «Як же так? Ми ж умовились…» — «Гаразд, умовились. Але що вам від мене потрібно?» І все. Після таких слів можна розвернутися на сто вісімдесят градусів і топати додому.

Григір аж зупинився, уявивши таке. А чого ж, має право так сказати. Має. Бо він грає недостойну, темну гру. Він брехун. Прийшов з підступними намірами, а потім… закохався… Але ж їй не сказав правди? А якби сказав? Тоді вона прогнала б його, та ще й плюнула б услід. Зачароване коло! Хотілося сказати, але не можна! Тоді зав’яне диво, що народжується в серці! Зав’яне так, як оці незабудки, коли їх не поставити у воду.

Підійшов до воріт лікарні, зупинився під каштаном, поглядаючи то на ворота, то на годинник. У небі застугоніло. Чорні хмари наливалися зловісною синявою. Сонце то виглядало, бризкаючи весняною радістю па розімлілу землю, то знову ховалося за грізні тучі.

Мимо пройшли дві жінки — молода і стара. Молода дивилася під ноги, обличчя в неї було сухе і зле; стара беззвучно плакала, ламаючи руки біля грудей.

— Краще б ти дома помер, синочку, — почулося судорожне зітхання. — Боже ж мій, боже, я ж і не почула перед смертю його голосу.

— Не приказуйте, — сказала різко молода жінка. — Люди ж навколо.

За ними викотився з воріт присадкуватий повний чолов’яга. Його супроводив високий худий тип у фетровому капелюсі. Він згинався пополам перед своїм товстим супутником.

— Чудово! Прекрасно! Хоч до дівчат, Йосипе Семеновичу!

— Я теж так відчуваю! Як рукою зняло. Ні, що не кажи, а біотрон — чудо!..

Григір уже не слухав, що вони базікали далі, — з воріт вийшла Галя. Вона оглянулась, побачила хлопця. Усміхнулась. І всі страхи розтанули. На серці стало ясно, просто. Вони йшли, зближалися, ніби два звуки в мелодії, щоб утворити єдиний акорд. Вона була якась невловимо мелодійна. Дивно! Все як у багатьох дівчат — коротенька темна спідничка, вовняна кофтина, плащ «болонья», туфлі на високому каблучку, але чому все те звичне так гармонійно в ній поєднується? І чорне, розпущене по плечах волосся схоже на крило казкового птаха, і очі — наче усмішка післягрозового неба…

Вона привіталася. Григір подав їй квіти. Галя взяла букетик, задумливо глянула на нього.

— Мені ще ніхто не дарував квіти, — тихо промовила.

— Не може бути?! — здивувався Григір.

— Чому… не може бути?

— Не знаю, — розгубився хлопець. — Усім дарують… А тим більше таким, як ви.

Галя зашарілася, зітхнула.

— Може, й дарували б, тільки я б не прийняла.

— Чому?

— Бо це… дуже важливо. Прийняти квіти.

— А від мене ж ви прийняли…

— Прийняла.

— Незабудки, — тихо сказав Григір.

— Незабудки, — повторила вона.

Над ними вдарив грім. Сипонули рідкі великі краплі дощу, залопотіли на ніжно-зелених листках каштанів. Галя глянула вгору, піймала розкритими вустами дощину, засміялася,

— Ви не боїтесь грози?

— Ні, — сказав Григір. — Ось я захопив плаща.

— Тоді ходімо гуляти. Я вільна.

— Ходімо, — зрадів хлопець.

По асфальту побігли струмочки. Галя ступала впевнено й вільно, ніби під ногами не було калюж. Вона дивилася вперед зосереджено, напружено, мов несла на плечі незриму ношу. Несла і боялася впустити її. Григір дивився на неї, мовчав, глибоко вдихав озонове повітря, тамував тривожну дріж уст.

Люди очікували попід балконами, у під’їздах. Вони боялися вийти під грозу. Галя осудливо хитнула головою.

— Якби можна було — люди б створили для себе герметичну сферу. Там були б ескалатори, кабінети, спальні, гідропоніка, кафе, танцмайданчики, службові приміщення. І штучне кварцове сонце.

— Ну, це вже ви…

— Що?

— Занадто.

— Підіть у метро, у підземні переходи. На Хрещатик увечері. Люди плавом пливуть. Милуються неоновими вогнями, товчуться в підземеллях, сидять у ресторанах. А на схилах дніпровських, а на луках — майже нікого. Під зорями нецікаво людям. І пісень не чути. Пісня тепер лунає лише на сцені.

— Галю, хіба ж так можна? Це ж несправедливо, — збентежено сказав Григір. — Та пісня ж не лише на сцені лунає, а й по радіо, телевізії…

— Запхана в металеве горло, — жовчно посміхнулася дівчина, і профіль її став якимсь гострим, пташиним. — Це страшно.

— Що страшно?

— Співець хвилюється, вкладає в пісню серце, душу. Його записують на плівку чи платівку. І ось те хвилювання розмножене мільйонними тиражами. Чи чуєте? Вже не треба щирості акторської й хвилювання. Співець може пити горілку чи розповідати друзям анекдот. Його щирість записана і розмножена. Хай живе цивілізація!

— У вас дивне мислення, — обережно сказав Бова.

— Дивне?

— Незвичне. Ви ніби йдете… по лезу ножа. Напруга і тривога. Все вас дратує, страхає.

— Ні, ні, не дратує, — заперечила дівчина. — Просто я знаю життя і дивлюся тверезо на його плин.

— Можна бачити життя однобоко, — натякнув Григір. — Може, якась травма. І тоді…

— Просто треба мати чисте око, — різко відповіла Галя, глянувши на хлопця, і в погляді її колихнувся гнів. — Люди звикли носити окуляри з кольоровими скельцями. Один надів червоні: ах, ах, яке рожеве життя, як все прекрасно! Інший полюбляє зелений колір: браво, чудово, життя вічнозелене, нема ні зими, ні осені! Радість і благо! Ще хтось осідлав свого носа блакитними скельцями: всюди голубизна, лазурність, нема ні жебраків, ні нещасних, ні самовдоволених, у всіх небесні шати, всі голубі герої! Хіба не так?

— А ви? — Напружено запитав Григір, відчуваючи, як між ними напинається туга струна незбагненного почуття: невідомо, чим воно стане — злом чи дружбою?

— Що я? — 3 викликом озвалася Галя.

— Ви… яке скельце маєте?

— Не чорне. Адже ви так подумали? Правда?

— Ні.

— Не кажіть неправди. Я ж бачу. У вас на обличчі все написано. Але тут ви помиляєтесь. Я ненавиджу будь-які скельця. І чорні теж. Я хочу дивитись на світ просто. Бачити його таким, як він є.

Дощ раптово перестав. З дахів злетіла зграя білих та сизих голубів, радісно хлюпалася в прозорій, ще нескаламученій калюжі. Над каштанами спалахнула веселка. Люди сипонули на вулицю. Галя зупинилася, підняла обличчя вгору. Григір зиркнув на неї. Вона милувалася райдугою.

— Отже, не все в світі погано? — тихо озвався вій.

— Ця краса ще більше підкреслює гидь людську, — заперечила дівчина.

— Навіщо ж тоді ви працюєте в лікарні?

— А чому б там і не працювати? — здивувалася вона.

— Лікувати гидь людську? — В тон їй запитав Григір.

— Ми лікуємо тіло, — сухо сказала дівчина. — Все інше — справа самої людини. А прегарні слова — полова. Невже й ви….

— Що?

— …полюбляєте їх?

— О ні. Але мені здалося, що ви занадто траурно дивитеся на світ.

— Не траурно, а справедливо. Коли бачу блощицю, то не називаю її метеликом. Не люблю фантастів за це. Вигадують прекрасне майбутнє, рожеві планети, осяйних людей. Де вони візьмуться, з кого? Нема ніякого розуміння причинності. З поросяти не виросте лев, з курки орел.

— Ви не любите фантастики?

— Оптимістичну — ненавиджу. А серйозну люблю.

— А які ваші улюблені книги?

— Ви будете сміятися.

— А все-таки?

— Конан-Дойль. Пригоди Шерлока Холмса.

— Правда? — зрадів Григір. — Тоді ми з вами однодумці. Я змалку люблю ці книги. А що вам у них подобається?