Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 20

Інколи приходила Сойфулі. Мов тінь з’являлася вона в отворі, зірочками очей слідкувала за Доброславом, слухала його розповіді про землі древлян і полян, про жорстокі бої, про буйні ліси, про красу Славути, про велику істину, що очищає душі, тривожить серце. Дівчинка зітхала, тихенько плакала, втішала в’язня, будила в згорьованій душі неясну надію.

Зненацька наступила зміна. Одного разу Сойфулі прийшла засмучена і мовчазна. Довго сиділа над отвором, потім зронила тихі, мов шелест листя, слова:

— Горе, древлянине…

— Що трапилося, Сойфулі, дівчинко моя?..

— Я вже не дівчинка, чужинцю! Хіба ти не знаєш, що минуло сім років?

— Сім років! — охнув вояк.

— Так. Це правда. Я вже наречена. І мене віддають за сина козарського володаря. А я не хочу цього. Я його не люблю! Він поганий і дикий! Все життя моє пройде в смердючих шатрах і диких походах! О горе мені!

— Не йди, Сойфулі!..

— Що говориш ти, древлянине! Батько мій так вирішив. Ти ж знаєш — він нічого не визнає, крім сили…

— І ти, Сойфулі, згодишся з ним?

— Ні! — майже крикнула дівчина. — Ні, і я доведу це! Я хочу іншого життя — ясного, широкого, як сонце, як неосяжний світ… Вояче! Готуйся!

— Куди? — здивувався Доброслав.

— В похід! Я знаю, де твій кінь і меч. Ключі у мене. Ми поїдемо з тобою до храму Безсмертя, шукати істину!

— А якщо смерть, Сойфулі?

— Хай буде смерть! Ні слова більше!

О, жадана воля! О, буяння крові, правда серця, голос великої любові! Ви не вмерли, ви рветеся з клітки пітьми до сонця справжнього життя!

Впав замок, відкрилися грати. Вниз падає вірьовка, Хутчій. Доброслав хитається, він одвик ходити, він одвик од світла. Добре, що зараз ніч!

Тихо, вояче, щоб не почули вартові. Переходами, закутками… Сойфулі на мить забігла кудись, повертається з В’юном. Пес розуміє небезпеку, мовчки несамовито облизує губи, щоки Доброслава.

Степове повітря, запах полину вдарили в обличчя древлянина, оглушили. Сльози виступили на очах, бурхливо забилося серце. Далі, поміж валунами, до ущелини. Що там чорніє? Кінь! Його вороний!

Кінь впізнав господаря, тихенько заіржав, заклично тупнув копитом. Поряд — білий степовий кінь.

— Сідай, древлянине, скоріше, доки хмари на небі. Вийде місяць, можуть помітити…

Мов крила виросли, як відчув себе Доброслав у сідлі. Задрижав від хвилювання, міцно натягнув повід, помацав держак меча! Ні, ще не вмерла доля!

Де ти, зірко ясна? Ось я бачу твоє чисте проміння, світи нам в дорозі! Вперед, коню!..

Рушили. Безшумно минули селище. Скоро степ. Та ось зрадливо виповз з-за хмари місяць, осяяв вершників.

— Хто такий? — пролунав голос.

Меч батьківський, не підведи! Блиснула сталь, падає на землю вояк огрянський, коні несуть втікачів все далі й далі, через тирси і полин, через пахощі степу, в голубу далину ночі.

Позаду знялася тривога, почулися крики, тупіт сотень копит. Вороний летить стрілою, та кінь Сойфулі відстає. Доброслав стримує шалений галоп, жде дівчину. Вона важко дихає, тремтячою рукою хапається за плече древлянина.

— Тікай сам. Я зупиню їх. Твого коня ніхто не наздожене!

— Що ти кажеш, Сойфулі? Сідай на мого коня, поїдемо разом.

— Двох не понесе! Мовчи! Поспішай до храму! Знайди істину — може, вона засяє і для нашого темного народу! А я — умру! Поцілуй мене, древлянине! Прощай!

Вже недалеко вогні, грізні крики погоні. Сойфулі припала до вуст Доброслава, відштовхнула його.

— Вперед, вояче! Поспішай!

— Прощай, моя зіронько!

Стримуючи ридання, рвонув повід Доброслав. Вихором несе його в рятівну темряву вороний. Поряд, в темряві, чорним клубочком котиться В’юн, тривожно гавкаючи.

А Сойфулі повернула свого коня, зупинила, очікуючи.

Налетіла зграя хижаків степових, важка рука батька стягнула її на землю.

— Проклятий виродок! Де древлянин?

— Не знаю!

— Випустила його? Втоптала в грязь батька! Вовче сім’я! Слимакова душа! Гей, воїни, всі в погоню за ним! А її прив’яжіть на могилі, буде шакалам добрий сніданок!

Мовчить Сойфулі, не просить пощади. Стугонить земля, погоня віддаляється. А її — прив’язану до кам’яного стовпа — залишають на високій могилі.

Нічого не жаль дівчині, сум спадає на серце, руки терпнуть од пут. В небі сяє зірка, та зірка веде хороброго вояка в чарівні краї. Сойфулі теж допомогла йому в тій важкій дорозі, вона щаслива…

Мовчить далина. Ні, не наздогнати вороного коня. Недалеко виють шакали, наближаються. Горять зеленими вогниками їх неситі очі, вони помітили поживу. Прощай, світе, прощайте, степи рідні! Ще раз вдихнути п’янке повітря перед тим, як хижі зуби ввіп’ються в дівоче тіло…

Доле моя! Лети до вояка древлянського, простели перед ним широку і ясну дорогу до таємничої істини!..

Вирвався Доброслав з чіпких рук огрянських, відірвався од погоні в бур’янах степових. День і ніч їхав він на полудень. Ще кілька разів нападали на нього кочівники степові, та рятували древлянина меч батьківський і кінь вірний. Бурею налітав Доброслав на розбійників і справляв гучну тризну по дорогій Сойфулі.

Так він добрався до моря, в’їхав у візантійську колонію. Довго розпитував греків-купців, чи не чули вони про храм Безсмертя. Купці сміялися, хитали головами.

А зірка пломеніла ночами на полудневім небі, манила в далеч, обіцяла, закликала.

Нарешті один старезний перс — господар галери — згодився перевезти Доброслава через море за коштовні оздоби на держаку меча. Він розповів вояку, що в молодості чув про дивний храм, який стоїть далеко за морем, серед пустелі.

Десять днів бурхливе море несло вутлу посудину, гралося нею, мов кіт мишею. А на одинадцятий викинуло до протилежного берега.

Доброслав розпрощався з персом, рушив на південь. Там височіли скелясті хребти, вкриті сірими хмарами. Ой і важкий лежав попереду шлях…

Багато місяців древлянин пробирався ущелинами, гірськими стежками через чужі, непривітні краї. А потім перед ним простягнулася жовта піщана пустеля. Десь там, за нею, був храм. Вперед, вже недалеко! Все ясніше горить зірка, все ближче мета!

А пустеля кидала на чужинця хмари піску, погрожувала. Повернися назад! Хіба не бачиш — кості верблюдів і коней, людей і різних тварин лежать на барханах? Хіба не бачиш — сотні років вітер піском засипає їх мертві очі?..

Даремні погрози твої, пустеле! Велика мета попереду! Серце ще гаряче, сила грає в руках! Вперед, коню!..

Пече сонце. Воно стоїть майже над головою. В’юн важко дихає, просить води. А води зовсім мало, залишилася третина бурдюка. І ніде не видно ні струмка, ні колодязя, лише піски та піски, вкриті рідкими чагарями…

Вороний схуд, боки його впали. Вже не можна сидіти в сідлі, не понесе вірний кінь. Доброслав іде пішки, веде його за повід. Все частіше відпочиває древлянин. Сила зникає. Спека нестерпна. Піски палять, мов розтоплена піч. Немає вітру, нічим дихати…

Одного разу В’юн не встав після привалу. Він приповз, жалібно стогнучи, до ніг Доброслава, сумно поглянув очі господаря і сконав. Закопав Доброслав його в сипучому піску, рушив далі. А потім впав вороний. Сиротою залишився древлянин. Попрощався з вірним товаришем, захопив з сідла нужденні пожитки і пішов далі сам…

Чи то доля берегла Доброслава, чи дух рідної землі підтримував його в нещасті, але вийшов він до краю пустелі, до широкої повноводої ріки.

Вийшов на берег древлянин і завмер вражений. На тому боці в синьому мареві виднівся дивовижний храм серед високих казкових дерев. Баню храму, що сяяла золотом, підтримували напівпрозорі колони; вони переливалися зеленими, синіми, рожевими барвами, ніби хвиля морська під сонцем. Через річку були перекинуті мости до тієї чарівної будівлі.

Перуне! Може, це і є той самий храм Безсмертя? Невже кінець шляху?

Забувши про спрагу, про голод, Доброслав рушив до мосту…

В храм вели сходи з білого каменю, над ними звисали широкі листки невідомих рослин, між листям жовтіли плоди. Затамувавши подих, Доброслав піднявся вище. Обабіч сходів він побачив безліч могилок. Спочатку здивувався, а потім збагнув, що звідси ніхто не повертається. На мить зупинився, сумнів ледь відчутною тінню торкнувся серця. Потім рішуче кинувся вперед.