Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 43

А світле, ясне, чисте очікувало, роздивлялося, думало. Воно набирало сили, плекало надію, сповнювалося вірою, вибираючи ледь помітні стежинки в темряві життя.

Вдарили морози. До села в’їхало кілька машин з німцями. Людей зігнали до колишньої церкви. Товпилися біля паперті, перезиралися, мовчали. На східці церкви вийшов офіцер в зеленкуватій формі, підтягнутий, хвацький, з стеком в руці. Вдарив стеком по лакованому чоботі, грайливо усміхнувся.

— Добрий дєнь! — весело сказав він.

Натовп загув щось нерозбірливе. Офіцер підняв руку, показав на церкву. Похитав докірливо головою.

— Ай-я-яй-яй! Как некорошо! Церква божая без креста! Как ві жілі? Дікарі только могуть так жіть. Крест поставіть немедленно. Без бога… как ето у вас кажуть… ні до порога…

Передні слухали, силувано усміхалися. А офіцер правив теревені далі:

— З большєвизмом кончено. Тепер ві звободний народ. Под рукой Велікой Германії. Остальноє — скажєт переводчік…

Перекладач — молодий хлопець, теж в німецькій формі, тільки з жовто-блакитною стьожкою в петлиці, — вийшов наперед, торкнувся пальцем невеликих вусиків, прямо і різко заявив:

— Про совєтів забудьте. Капут совєтам. Настроюйте свої мислі на новий лад. Чим скоріше — тим краще для вас. Всі розпорядження німецьких властів — виконувати беззаперечно. Ясно це?

— Ясно, — прогули в натовпі.

— Отож-бо, — підхопив перекладач. — А хто не виконає — путівку на той світ одержить. Без тяганини. Ясно?

— Ясно!..

— Чудесно. Ми з вами добре порозуміємось, — цинічно сказав перекладач. — Коли потрібно буде якусь скотинку чи зерно — віддавайте не задумуючись, з радістю. Гадаю — для визволителів своїх ви не пожалієте! В найближчі дні організуємо для вас комендатуру, поліцаїв для порядку, старосту села. А тепер — розійдись!..

Люди розходилися з тієї комедії, ховали одне від одного очі.

Того ж вечора до пустки діда Василя прийшли двоє. Дід сидів на покуті, читав книгу Фламаріона про життя на інших світах. Побачивши гостей, одсунув книжку вбік.

Пізнав сільських хлопців. Один з них працював фурманом при голові колгоспу, був хуліганистий і хвастовитий. А другий — одступив разом з нашими військами. А тепер ось раптово з’явився в селі. В руках хлопці тримали карабіни, на рукавах у них вирізнялись пов’язки з німецьким словом «поліцай».

Дід Василь зітхнув, запитав:

— Чого треба?

— В комендатуру требують, — сказав колишній фурман. — Негайно.

— Хто требує? І що це за комендатура?

— Треба буть в курсі подій, — відповів поліцай. — А требує наш комендант Пилип Рябченко і німецький офіцер…

— Що ж, треба йти, — сказав дід Василь.

Одягнув сіряк свій, смушеву шапку. Повагом пішов шляхом до центру села. Хлопці — по боках з карабінами. Дід Василь поглядав на них скоса, гірко усміхався. Почесна варта. Скільки тобі, брате, ще ходити по цій землі під дулом смерті? Коли вже наступить година звільнення?

В приміщенні сільської Ради горіла лампа, гоготіла грубка. Діда Василя зустрів у коридорі Пилип Рябченко — відомий сільський злодій, що одсидів у тюрмі десять років за пограбування крамниці. Він був одягнений у командирський кітель, сині галіфе, з пістолетом при боці. Вилицювате обличчя самовдоволено блищало. Він бадьоро подав руку діду Василю, сказав:

— Не бійтесь! Ми вас для діла…

— А я й не боюсь, — спокійно відповів дід. — Яка справа?

— Сюди, — показав «комендант» на двері.

З-за столу підвівся офіцер, гостинно вказав на стілець. Дід Василь сів. Мовчав.

— Ето… как сказать, — почав офіцер. — Мнє о вас много говорілі хорошєго… Ві сідєл в тюрма совєцькой… Такіє люді нам нужно… Корочє — говорі ти, — тикнув він пальцем на Пилипа.

Той радісно подався вперед, швидко затарабанив:

— Розумієте, Василю Івановичу, ми тут обдумували кандидатуру старости… голови, так би мовити, села! Зупинились на вашій. Ви грамотний, сиділи в тюрмі…

— Дозволь, дозволь, — перебив його дід Василь. — Це дуже цікаво виходить… Значить, тюрма — це хороша рекомендація? Тюрма, так сказать, інститут для підготовки керівних кадрів?

— Е, не жартуйте, — сердито сказав Пилип. — Я знаю вашу в’їдливу натуру, але ви не забувайте, з ким маєте справу. Наші визволителі не люблять жартів!

— Почєму же, — усміхнувся офіцер приязно. — Старік замєчательно пошутіл. В єго словах глубокій смисл. Но говорі дальше, комендант!

Пилип розвів руками.

— Діло просте. Старосту треба такого, щоб люди поважали його, слухали. I щоб був надійний для… німецьких властей. Щоб довіряли йому… От і все!

Обличчя діда Василя було незворушне, спокійне. А за черепом, а в грудях вирував ураган. Ось воно підійшло, випробування. Ти хотів його, Василю… ти одержав його…

Надійний для німців. Авторитетний для села. До чого ти дожився, друже! На яке перехрестя ступив? Нікчема кидає тобі в обличчя страхітливі образи, опльовує тебе… а відповісти не можна. Не можна…

Як діяти? Як вирішити? Не просте рішення повинне бути. Не прямі стежечки виникли перед ним. Та й чи його доля нині вирішується, чи не легковажно він діятиме, вирішивши зненацька?..

Староста села.

Прислужник німців.

Досить того, що ти одержав багато незаслужених прозвищ раніше… досить того, що карою для тебе була вічна самотність серед людей… а тепер він своїми руками повинен розрубати, може, останню нитку, яка ще зв’язує його з народом. Не простять, не зрозуміють, оплюють і проклянуть.

Але чому ж, чому ж вагався дід Василь?

Адже так легко відмовитись. Ні — і все! Чисте сумління, мужня смерть, добре слово майбутнім поколінням про нього.

А щось незриме застерігає, зупиняє його від раптового рішення. Життєва мудрість не дозволяє діяти зопалу.

Він поглянув у обличчя офіцеру. Той насторожено ждав.

— Я повинен подумати, — сказав дід спокійно.

— Ну що ви, Василю Івановичу, — скрикнув Пилип сердито. — Ну як так можна? Та другий би ручки цілував…

— Ручки цілувати будеш ти, — одрізав коротко дід Василь, не глянувши на коменданта.

— Брось, комендант, — хитнув головою офіцер. — Старік мудро рєшіл. Он подумаєт до утра. Ето хорошо. Утро вечєра мудреє…

Дід Василь важко піднявся з стільця.

РІДНА ДУША

Шуміла течія дніпровська.

Лопотіли в темряві віти столітніх осокорів. Вітер тужно свистів у комині.

Дід Василь лежав на полу. Не спав. Ловив у пітьмі відкритим оком зграї привидів, розмаїтих тіней, думав тяжко.

Думки мчали, ніби полова за вітром. Виринали в свідомості далекі, давні і близькі образи, турбували, кликали, застерігали.

Тужно і німо дивилася з кутка дочка Маруся, майоріли в далечі тонкі постаті Миколи і Оленки, а пазури сумніву і страху, непевності й хитання перекреслювали рідні образи чорними сітками.

Хотілося небуття. Хотілося спокою. Що йому потрібно? Те, чого хотять люди, — смішне і непотрібне. Ні майна, ні слави, ні насолоди. Все — ілюзія. Все тінь перелітна. А хотілося ще принести людям хоч краплю радощів у їхній спільний вулик, в скарбницю громадську. Хотілося, щоб не пропала даремно мудрість, яку встиг він придбати за довгий вік. Може, оце й прийшов час, коли пізнається суть людська?..

Опівночі хтось постукав у вікно.

Дід Василь прислухався. Зітхнув. Мабуть, лозина гнеться якась під вітром.

Знову постукало. Настирливіше. Нетерпляче.

Дід Василь встав з полу, накинув кожух не плечі, вийшов у сіни. Зупинився на мить. А може, хтось недобрий?

Усміхнувся в темряві. Е, пусте… Хто може бути гірший від тих, з ким він говорив сьогодні ввечері…

Відсунув сінешні двері, виглянув надвір. Тонка постать рвучко кинулась до нього з темряви, обняла. Мокрі гарячі губи торкнулися сухої щоки. Боже, хто це?

— Дідусю, рідний!

Оленка! Дитя моє! Де ти взялася? Звідки? Який добрий геній послав тебе в страшну годину? Чи не сон це?

Дід Василь шарпнув її в хату, зачинив двері. Похапцем позавішував вікна. Не вірячи тому, що сталося, схопив її за руку. Потім торохтів всяким начинням в пічурці, шукав сірників.