Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 56

— Що мої?

— Марення!

— Брехня! — гнівно гукнув Євген. — Моцарт — не марення! Бах — не марення! Шевченко — не марення! А все це — мелодія, все це — поетичне бачення світу!.. Без них — ваша фізика тільки груба сила! Всі справжні вчені були мрійниками і любили мистецтво!

— Ми теж любимо мистецтво! — ліниво сказав Роман.

— Так, як одбивну, — жовчно кинув у відповідь Євген.

— Е, синку, — гукнула Поліна Михайлівна від дверей. — Ти чого розійшовся? Що це за суперечка?

— Про суть світу завелися, — весело сказав Вася. — А потім — за чуби! А взагалі — цікаво, Євген, чесне слово! Хоч воно і не науково, ну, ну, не хмурся! Але все ж здорово! Ти б оповідання фантастичне написав!

— А я вже написав!

— Ну? Так прочитай! Залюбки послухаємо!

— Позбав нас, — плаксиво затулився долонями Роман. — Позбав від літературних опусів!

— Хай читає, — закричали дівчата. — Бажаємо!

— Після вечері, — помирила суперників мати. — Підете в ту кімнату, там читайте. А тут — прошу віддати шану столу. Не ображайте мене!

— Не образимо, друзі? — патетично скрикнув Вася. — Га? Покажемо господині, в чому суть світу?

Гості сміялися. Сміялася Оксана. Взагалі, суперечка не вилилася в гострий конфлікт. Але чому ж так тяжко на душі? Чому? Може, тому, що він самотній серед гостей? Чому самотній? Як сталося так? І що зробити? Всі вони п’яненькі, підбадьорені питвом, а він — тверезий. Як біла ворона. Випити й собі? Щоб стати схожим до них? Не хочу, не буду! Оксано. Оксано! Навіщо ти усміхаєшся Роману? Навіщо ти випила? Чому ти не дивишся на мене? Невже не збагнула нічого?..

Після вечері всі перейшли в сусідню кімнату. Посідали на дивані, на кріслах. І знову Оксана опинилася поряд з Романом. Євген важко зітхнув, дістаючи з столу рукопис. В свідомості майнула думка: а може, не треба читати? Все’дно не зрозуміють, сміятимуться. А втім, хай сміються! Але все-таки почують. І запам’ятають! І понесуть мої химерні думки з собою.

— Потерпимо, — проскрипів Роман насмішкувато. — Правильно, Оксано? Сьогодні його день, хай насилує нас!

Він вже звертається до неї так просто. Так легко. А я два роки мріяв про одне слово. Про один погляд! Чому так? Чому?

— Читай, — закричали хлопці. — Не вимучуй. А ми приготуємо критичні дубинки! Заваримо дискусію. Давай свою схематику буття!

Євген сів на столі, прочитав:

— «Вогняний вінець».

— Чому вогняний вінець? — озвався Василь.

— Не перебивай, — гримнув на нього Роман. — Хай буде вінець, хай буде корона, яке це має значення. В фантастиці все допустимо! Хай читає!

— Вінець — це завершення, — пояснив Євген. — Я в оповіданні висловив свої думки про синтез нашого буття! Це лише натяки, поетичне уявлення…

— Давай, давай, не розхвалюй! Самі розцінимо… Живого місця не залишимо!

І Євген почав читати…

Мелодія друга

ВОГНЯНИЙ ВІНЕЦЬ

ДИВНА ЛЮДИНА

Сяяло яскраве літнє сонце.

Та спалах раптового вибуху був яскравіший.

Дівчата злякано скрикнули. Хлопці-геологи тривожно завмерли біля варіометрів.

Сонячні тіні розтанули. Натомість на одну мить виникли химерні витягнуті тіні від несподіваного джерела світла.

Потім налетіла гаряча пружна хвиля повітря. Зірвала один намет, затріпотіла полами другого.

— Атомний вибух, — закричав робітник Федя, страшно витріщивши очі. — Падай!

Дівчата миттю поховалися за скелями. Іван — начальник партії — широкоплечий вайлуватий хлопець, скептично поглянув на них, знизав плечима, пробубонів:

— Пізно… Якщо атомний — то радіація уже в нас…

Він заглянув до намету, дістав лічильник Ґейґера.

Пройшов біля скель, дерев. Засміявся.

— Жодного рентгена, — крикнув Іван дівчатам. — Вилазьте з схованки. Не атомний…

— Що ж воно таке? — сконфужено запитав Федя. — На звичайний вибух не схоже…

— Треба перевірити! Хто зі мною?

Згодилися йти Галя і Ксеня, молоді практикантки геологічного технікуму, і Грицько — помічник Івана.

Вибух виник за смугою низькорослого кедрача, який оповив кільцем вершину гори Сивулі. Рушили туди. Насилу подолали переплутані хащі. Іван інколи зупинявся, вимірював радіацію. Ніщо не показувало, що вибух зв’язаний з радіоактивним явищем.

Вони вийшли з кедрача і зупинилися вражені. Серед широкої галявини сиділа людина. Дівчата перезирнулись, почервоніли. Людина була гола.

— Дивак якийсь, — пробурмотів Іван. — Але ж тут вибухнуло! Як він залишився?..

Людина не звертала уваги на геологів. Вона розглядала траву, квіти, гладила їх долонями. Якісь дивні, сріблистого кольору кучері закривали обличчя, і не можна було визначити, хто ж там сидить — хлопець чи дівчина. Тіло під променями сонця мінилося золотавими барвами.

— Ей ти, — крикнув Іван. — Ти що тут робиш?

Людина звелася на ноги, поглянула на геологів. Дівчата пирхнули, одвернулися. Це був хлопець. Він прямував до геологів, анітрохи не соромлячись своєї голизни.

— Клянусь, він божевільний, — прошепотів Грицько. — Точно. Десь добув вибухівки… і тепер маєш! Обережно треба з ним! Бачиш, сміється… Блаженний якийсь…

— Тихше, — обірвав його Йван. — Справді, чудно…

Хлопець зупинився. Дивився на геологів. Усміхався.

Обличчя його було незвичним, якимось дуже мінливим. Очі то ясніли блакитним тоном, то наливалися нічною темрявою. Брови піднялися над очима з виразом запиту. Він ніби ждав чогось.

— Дивний чоловік, — сказав Грицько.

— Чоло…вік, — повторив незнайомець. — Чоло…розум… дух… Вік… час… вічність… безмежжя… Безмежний розум…

— Що він меле? — прошепотів Грицько.

— Іване, ми боїмось, — озвалася з-за спини начальника Галя. — Він чудний… Ще накинеться…

— Заждіть. Справді, може, хворий. Тоді треба забрати його… Як твоє ім’я? — звернувся він до хлопця.

— Ім’я, — повторив незнайомець. — Ім… Я… Я… — ім… Я — Все.

— Ти — Все? — запитав цілком серйозно Іван.

— Все, — радісно повторив хлопець, і очі його засяяли.

— А прізвище?

— Прізвище… Прозивати… Це те саме… Ім’я… Ти питав…

— Дивна свідомість, — задумливо сказав Іван. — Аналізує всі слова. В чому справа?..

— Свідомість, — озвався незнайомець. — Світ… Сва… відо… віда… відати… своє… знання… власне знання…

— Якась кібермашина, — розсердився Грицько.

— Кібер… машина, — сказав хлопець. — Кібер… кібернетик… керувати… машина… механо… керований механізм… Ні, — гаряче заперечив він, з подивом глянувши на Грицька, — я не керований механізм. Я — Чоло-Вік! Вічний Розум!

— А якщо чоловік, то не валяй дурня, — знизав плечима Грицько.

— Не грубіянь, — зауважив Іван.

— Валяти… дурня… — Хлопець зовсім здивувався. — Валяти… валити… Дур… де-ур… Ур… вогонь… світло… де-ур… відсутність світла… Дурень… невіглас… позбавлений світла… Валяти невігласа… Не розумію…

— Ага, — ущипливо сказав Іван. — Він тобі дає урок, як не слід вживати паразитарних зворотів. Дурня валяє не він, а ти… Слухай… не знаю, як тебе звати… Ну хай буде Все! Ти скажи мені, що тут сталось? Ми бачили вибух, радіацію! Це ти зробив?

— Я, — згодився Все.

— Я казав — божевільний, — озвався Грицько.

— Боже…вільний, — знову почав аналізувати сентенцію геолога незнайомець. — Бог… міфічне поняття… вільний… вільний бог… Неточне поняття…

— Гриць, замовкни, — прошепотів Іван. — А то ми так до вечора не розплутаємо. Послухай, друже, звідки ти?

— З безмежжя, — спокійно сказав Все.

— Згоден, — терпляче сказав Іван. — Всі ми з безмежжя. Але це… фігурально… символічно… а конкретно…

Незнайомець уважно вислухав Івана, ласкаво усміхнувся. Похитав головою.

— Плутано мислиш… Єдина конкретність — безмежжя… Все інше — відносність…

— Ну що з тобою робити, — сердито сказав Іван. — Я хочу знати звичайну річ: де ти народився, де жив? В якому селі чи місті?..

— Як багато слів, — здивувався хлопець. — Але я зрозумів тебе… Повторю: я з безмежжя… З інших світів… Ніколи не народжувався… Народження нема в твоєму розумінні. Є лише трансформація з одного стану в інший…