Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 65

А руки твої! Пальці тремтливі твої! Навіть не скрипці належать вони, не звучанням чутливих струн. Не слухачам, що в залі ловлять жадібно сумні і веселі, трагедійні і пестливі акорди! Не їм! І не йому… не тому, хто цілуватиме їх, хто обніме їх, хто жадібно милуватиме їх! Ох, не йому!

Вони належать простору, струнам природи, мелодії радісної, кохаючої землі!

Груди твої належать життєдайним рівнинам і горам таємничим, суворим! Вони б сповнили твої груди жагою зростання і цвітіння, мудрістю плоду і завершення, нектаром безсмертя і таємниці…

Оксано, муко моя!

Я пішов би з тобою, я полетів би з тобою такими путями, якими може провести лише кохання, лише любов… Хіба ти не знала цього?

Ніщо не зупинить закоханих, сповнених полум’ям любові! Ми подали б самому Сонцю руки свої, назвали б сестрами найвіддаленіші зірки.

А ти пішла. Пішла заплутаним шляхом. У ніч…

Що ти хочеш знайти там?

Не знаю… Не бачу. Не чую…

Оксано, що ж робити мені? Скажи, що робити мені? Де я знайду тебе, де зустріну, за якими хребтами? Як без тебе пройду по цій землі… по спустошених просторах, по збляклих полях, по садах, де пелюстки оббиті нещадним ураганом на землю?..

Я знаю як!

Забуду тебе. Викину з серця тебе. Думатиму про людей, про майбутнє, про атом і безмежність, про природу і далекі планети. Тільки не про тебе. Іди з ким хочеш, роби, що хочеш. Тебе нема. Не було. Не буде… Що? Що я кажу? Що ти говориш, серце?

Оксано, Оксано, що ти зробила?..

РОЗДУМИ

(З щоденника Євгена)

…Скільки минуло з того часу, як я почув, що вона… А втім, що це я пишу? Хай іде… Все переклекотіло, перебушувало.

Здається, ніби вічність минула. І разом з тим — ніби одна мить. Пролетів ураган, прокотився наді мною… Тихо. Чи, може, то лише здається? Може, то ілюзія? І в серці чатує звір, щоб прокинутися в певний час?

Ні, ні…

Я не гніваюсь, не ревную, не страждаю.

Але я люблю її.

Щось в глибині іронізує, насміхається, підбурює. Ти любиш, а хтось користується… Геть, нікчемо! Яке ганебне слово… Користується… користь…

Який би я був сам перед собою, якби любив лише для себе, для «користування»? Звичайнісінький єзуїт!

Так, так. З надрів душі пливе всяка атавістична каламуть, бентежить, вимагає свого, для себе. Та я не дамся тобі на підмову! Геть від мене, маро!

Вона вільна, вона має серце, вона вибирає свій шлях.

Хай іде, хай шукає…

Роман зупинив мене сьогодні. Намагався щось пояснити, довести.

Я спокійно дивився йому в очі. Чого йому треба?

— Ти щасливий? — запитав я.

Він мовчав. Дивився вбік. Потім, скрививши губи, легковажно сказав:

— Бачиш, Женько, щастя така штука, що її не візьмеш в руки…

Я не захотів з ним розмовляти. Про що?

…Мама через знайомих «влаштувала» мене в симфонічний оркестр. Піаністом. Я не захотів. Був страшенний скандал. В ньому взяв участь батько. Мене умовляли, мені казали про честь сім’ї, про кар’єру, про славу. Я твердо відмовився.

Чому?

По-перше, хоча б тому, що за мене потурбувалися, що мене привезли до «місця призначення» в колясці. Все’дно, що альпініста на вертольоті на Ельбрус. Хороший «спортсмен» буде з такого альпініста? По-друге, противно, гидко. А по-третє, не хочу я працювати так, як деякі. Мені хочеться нового, бурхливого, незвіданого!

Хай такі, як Роман, користуються послугами, проштовхуванням, блатом. Я не піду слизьким шляхом. Він уже кандидат фізико-математичних наук. В тридцять років. Незабаром буде і доктором. Безумовно. Але чиїм умінням, чиєю силою? Батько. Все батько. Про це ж знають його колеги, друзі. А він навіть не червоніє. Чому він не червоніє? В кого він вдався? Адже ми одних батьків діти. Одне виховання. І зовсім протилежні запити, бажання, погляди…

Дивно це. Незрозуміло. І тривожно. Віковічна легенда про двох братів, які протистоять один одному.

І в головному — він теж став на шляху. Він вкрав у мене її. Вкрав. Підло, низько, підступно…

Що це я пишу? Для чого? Я ж хотів не згадувати, не бентежити серця. А воно знову плаче, стогне, виливає свій жаль. Інколи думаю: може, я просто заздрю?

Ні. Я чесний перед собою, перед сумлінням своїм. І моя зневага до вчинків брата, до його духовного убожества — відбиток моїх поглядів.

Куди ж мені йти, куди прикласти руки, розум, серце?

Зустрів сьогодні Н. Один з колег Романа. Тільки не зрівняно чесніший від нього. Батько казав, що він надзвичайно здібний. Що руки в нього золоті. Що кожен експеримент проводить чітко, як робот. Така характеристика мені не по душі, але раз хвалять хлопця, значить, є за що. У всякому разі, з ним цікаво.

Ми з ним згадали мої іменини. Оповідання, яке я прочитав тоді. Н. сказав поблажливо:

— А ти знаєш, непогано. Цікаво. Але… як би тобі сказати… це своєрідне завихрення розуму. Гіпертрофація деяких уявлень. Перенесення земних, чисто людських уявлень в безмежжя. Ти буквально одухотворяєш безмежжя, ти населяєш його безліччю еволюцій. А по якому праву?

— До чого тут право? — обурився я. — В кого я повинен питати права? Я так відчуваю, я так бачу. Я так хочу зрештою…

— Мало чого ти захочеш? Або подібні до тебе «філософи»…

Він сперечався зі мною спокійно, холоднувато. Той холод проглядає і в його прозорих насмішкуватих очах, в його іронічно стиснутих вустах.

— Не треба вигадок, — повчав він мене. — Не треба спекуляцій. У нас є почуття, дані нам природою. Є розум, щоб посилювати ці почуття з допомогою приладів. Всо в видимості. Все можна пізнати, моделювати. Ми — люди — випадковість. Закономірна випадковість. Порівняй себе чи мене — і Всесвіт. Ми — ніщо. Ефемери. Наш вік — шістдесят чи вісімдесят років — мить. Були, нема. Все, що ми створюємо — культура, наука, цивілізація, — міраж. Згадай минулі імперії, цивілізації. Де вони? Де їхні картини, будівлі, храми, знання? Розвіяне вітрами, засипане землею, забуте. Так буде й з нами. Не треба ілюзій…

— Для чого ж ти живеш? — запитав я, холонучи від жалю, що можна жити з такою свідомістю.

— Як — для чого? — здивувався Н. — Мене не питали, народити чи ні. Я з’явився по невблаганному закону необхідності. А тепер — повинен жити і діяти. А поскільки моя особа почала жити в певному поєднанні явищ, речей, істот, які називаються суспільством, тобто складають якийсь організм, — я повинен або виконувати веління цього організму, або вийти з нього, тобто покінчити самогубством. Самогубства я не хочу. Мені приємно жити…

— Для чого?

— Просто так. Приємно. Приємно вудити рибу. Приємно складати прилади. Приємно цілувати дівчат, кататись на лижах, дивитись в небо, на зорі, купатись в морі, приємно відчувати силу, міць, енергію, приємно БУТИ.

Я помовчав. Думав. Що ж, в його словах — маленька правда. Але ж це проживання, а не життя. Невже він не розуміє, що Життя — це зовсім інше? Я запитав:

— Але ж це закінчиться?

— Ну то й що? — знизав він плечима. — Інші продовжать моє відчуття.

— Але ж мільярди людей не так відчувають? Вони голодні, холодні, ненавчені, нещасні, покриті брудом…

Н. розсердився.

— Для цього ми й творимо революцію. Спочатку в суспільстві, а потім в науці. Щоб дати радість буття всім. Щоб не було ні голоду, ні холоду…

— Цього мало, — сумно заперечив я. — Це лише зовнішнє. І коли людина добуває собі харчі і притулок, вона починає думати вищими категоріями…

— Ось коли нагодуємо всю Землю, — засміявся Н., — тоді почнемо думати «вищими категоріями». А взагалі, з тобою цікаво. Послухай, Женю, у мене цікава думка. А чого б тобі не йти до нас на роботу. Га?

— Топити груби? — поцікавився я.

— Та ні. Музично-фантастичним каталізатором. Щоб руйнувати, перемішувати нашу програму. А то ми, справді, не можемо вискочити з колії, проробленої в минулі роки. А треба частіше вискакувати з цієї колії, шукати нову…