Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 75

Людині важко жити, не вступаючи в стосунки з іншими людьми, отож і Легрі часом заохочував своїх чорних посіпак до такого собі простацького панібратства. А втім, це панібратство кожну мить могло обернутися бідою для котрогось із них, бо і той і той завжди були напоготові за першим знаком господаря вчинити криваву помсту над суперником.

Стоячи, як оце тепер, перед Легрі, вони здавалися живим свідченням того, що низька, брутальна людина гірша за тварину. їхні грубі й тупі обличчя, вирячені очі, якими вони злісно блимали один на одного, їхні хриплі звірячі голоси й подерла одіж, що тріпотіла од вітру, — все це навдивовижу пасувало до похмурого й непривітного: оточення.

— Гей, Сембо! — сказав Легрі, — відведи-но цих молодців до селища. А оця краля для те б є, — додав він, відчепивши від Емелін мулатку і штовхнувши її до Сембо. — Я ж обіцяв привезти тобі жінку, пам’ятаєш?

Мулатка здригнулася і, сахнувшись назад, квапливо мовила:

— Ой паночку! Та я ж маю чоловіка в Новому Орлеані.

— Ну то й що? А тут матимеш іншого. Ану не балакай мені! Йди геть! — гримнув Легрі, заміряючись на неї пугою. — А ти, панночку — обернувся він до Емелін, — підеш зі мною в дім.

У цю мить в одному з вікон будинку майнуло чиєсь безтямне смагляве обличчя і, кошт Легрі відчинив двері, почувся жіночий голос, який швидко й владно щось промовив. Том, занепокоєно проводячи очима Емелін, помітив це, а тоді почув, як Легрі сердито відказав;

— Припни язика! Як я схочу, так і буде, хоч би ти мені що!

Більше Том нічого не чув, бо мусив іти за Сембо до селища. Воно являло собою ряд грубих халуп, що складали нищ невеличку вулицю у віддаленій від панського будинку частіші плантації. Всі вони мали жалюгідний, занедбаний вигляд. У Тома аж серце стиснулось, коли він їх побачив Адже він плекав думку про окрему хатину, хоч поганеньку, яку міг би опорядити на свій смак і відпочивати там після праці в тихій самотині Він зазирнув у кілька халуп. То були темні кубла без будь-яких меблів. За постелі правили купи брудної соломи, повалені на земляній долівці, втоптаній безліччю ніг.

— У котрій я житиму? — покірливо спитав він у Сембо.

— А я знаю? Заходь хоч і в оцю, — відказав Сембо. — Може, там ще один втиснеться. У кожній халупі повно негрів. Не знаю вже, куди й пхати.

Був уже пізній вечір, коли мешканці халуп стомленою чередою вернулися до селища. Усі ті чоловіки й жінки, понурі, виснажені, вдягнені в брудне дрантя, непривітно позирали на прибульців. Ніде не чути було жодного веселого звуку, лише сердиті горлові голоси, що сварилися за жорна, якими кожен молов свою пригорщу кукурудзяного зерна, щоб спекти собі на вечерю грубий корж — єдину їхню їжу. Від самого світанку ці люди були в полі, тяжко працюючи під батогами наглядачів На плантаціях стояла найгарячіша пора, і господарі не гребували нічим, щоб примусити кожного працювати до знемоги.

«Стривайте, — скаже якийсь безтурботний лежень, — хіба збирати бавовну — то така вже тяжка праця?»

А хіба ні? Адже ж не так уже й неприємно, коли тобі на тім’я впаде крапля води, а тим часом серед найстрашніших тортур інквізиції були й оці-от краплі, що падали людині на тім’я одна по одній, одна по одній, кожну мить, розмірено, безупинно, ї всі в одне місце. Отак і праця, не тяжка сама собою, стає нестерпною, коли тебе змушують робити те саме багато годин підряд, не розгинаючись, не відволікаючись на щось інше, і ти позбавлений навіть свідомості того, що робиш цю осоружну роботу з власної доброї волі.

Том дивився на людей, що проходили повз нього, і марно шукав очима хоч одне приязне обличчя. Він бачив лише похмурих, отупілих чоловіків і виснажених, занепалих духом жінок або ж таких жінок, що давно уже втратили жіночу подобу. Дужі тіснили слабосилих, грубе тваринне себелюбство не знало меж. Від цих людей не сподівалися й не хотіли нічого доброго, на них дивились як на бидло, і вони таки збидліли до краю. До самої ночі не вщухав скрегіт помолу, бо жорен було обмаль, і ті, що не могли опиратися дужчим, тільки тепер дочекалися своєї черги.

— Гей ти! — мовив Сембо, підходячи до мулатки й кидаючи їй під ноги торбу з зерном. — Як тебе, в біса, звати?

Люсі—відказала мулатка.

— То от, Люсі, тепер ти Моя жінка. Змели оце зерно та зготуй мені вечерю, чуєш?

Я тобі не жінка й ніколи нею не буду! — раптом осмілівши з розпачу, відрубала мулатка. — Іди собі, звідки прийшов!

— Ось я тобі зараз як дам! — гримнув Сембо, заміряючись на неї ногою.

— А хоч і вбий Та скоріше! Краще вже мені й не жити! — мовила вона.

— Гей, Сембо, як будеш калічити рабів, я скажу хазяїнові, — обізвався Квімбо, що порався коло жорен, одігнавши від них кількох змучених жінок, які ще не змололи своє зерно.

— А я скажу йому, що ти не даєш жінкам підступитися до жорен, бісів ти негре! — крикнув Сембо. — Ти повинен чекати своєї черги!

Том так зголоднів за день подорожі, що в нього аж паморочилось у голові.

Гей ти! — гукнув Квімбо, жбурнувши йому торбину зерна. — Це тобі, негре! Та гляди бережи, бо на цьому тижні більше не дістанеш.

Том довго ще чекав, доки звільниться місце біля жорен. Пожалівши двох зовсім знеможених жінок, що не мали сили зрушити жорнівку, він змолов їм зерно, поправив і роздмухав жар, на якому вже було спечено стільки коржів, і лиш тоді взявся готувати вечерю собі. До співчуття на тій плантації не звикли, і хоч яку малу послугу зробив Том жінкам, проте вона знайшла відгук у їхніх серцях, і загрубілі обличчя по-жіночому лагідно засвітилися. Вони самі замісили Томові коржа й доглянули, поки він спікся. Том сів біля вогнища й дістав свою Біблію, сподіваючись знайти в ній розраду.

— Що це в тебе? — спитала одна з жінок.

— Біблія, — відказав Том.

— О боже! Це ж я ні разу її не бачила, відколи поїхала з Кентуккі.

— А ти родом з Кентуккі? — жваво запитав Том.

— Еге ж, та ще й з доброго дому. От уже ніколи не думала, що потраплю сюди! — зітхнула жінка. ч

— То що це за книжка? — спитала друга жінка.

— Біблія.

— А що ж воно таке?

— Як? Невже ти не знаєш? — здивувалася перша жінка. — Моя хазяйка в Кентуккі, було, не раз читала її нам уголос. А тут де ж би то! Тут нічого не почуєш, крім лайки та ляскоту батогів.

— Ану прочитай щось! — попросила друга жінка, з цікавістю дивлячись, як Том зосереджено схилився над книжкою.

Том прочитав:

— «Прийдіть до мене, всі зморені працею та обтяжені ношею, і я дам вам спочинок».

— Гарні слова, — мовила жінка. — Хто це так сказав?

— Бог, — відповів Том.

— Якби ж то знала, де його шукати, — сказала жінка, — я б пішла до нього. Та навряд чи буде мені колись той спочинок. Тіло моє все болить, руки й ноги тремтять, і Сембо весь час на мене свариться, що я не можу робити хутчій. А ввечері, поки спечеш собі того коржа, аж глядь — уже ніч. Отож не встигнеш лягти та очі стулити, як знову ріг гуде і знову вставай. Якби знати, де він, той бог, я б йому пожалілася.

— Він і тут, і скрізь, — мовив Том.

— Тут? Так я тобі й повірила! Де вже де, а тут його бути не може, — сказала жінка. — Ет, та що там балакати! Піду-но я краще ляжу, поки ще є час поспати.

Жінки розійшлися по своїх халупах, і Том лишився сам біля пригаслого вогнища, що кидало йому на обличчя червоний відсвіт.

На багряному небі зійшов сріблястий ясночолий місяць і тихо задивився вниз, на самотнього чорного чоловіка, що сидів, згорнувши руки на грудях і поклавши на коліна біблію.

«Чи є бог тут?» — думав Том. Його просту душу роздирали суперечливі почуття: обурення проти кривди, безрадісна свідомість того, що попереду, аж до скону, самі злигодні, туга за потоптаними надіями, — усе це нараз зринуло в Томовій душі так, наче жахливе привиддя мертвих тіл дружини, дітей і друзів постає на темній хвилі перед очима моряка, що от-от захлинеться й піде на дно…

Не знайшовши розради, Том підвівся й почвалав до халупи, призначеної йому за житло. Там було вже повно зморених людей, що покотом спали на долівці. Важкий дух, що стояв у халупі, мало не вигнав його назад, та надворі було вогко й холодно, а він аж питався з утоми. Отож він загорнувся в подерту ряднину, ліг на солому і невдовзі заснув.