Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 78

Весь у ранах та синцях, Том на превелику силу зрушив з місця. Та коли нарешті ліг на солом’яник, йому одразу полегшало від холоднуватої вологи, що діткнулась його зраненого тіла.

Тим часом жінка, що віддавна звикла допомагати жертвам таких-от звірячих розправ і знала чимало засобів полегшувати їхні страждання, заходилася прикладати щось до Томових ран, і незабаром біль трохи вщух. — Ну от, — сказала вона, підмощуючи йому під голову замість подушки оберемок бракованої бавовни, — це й усе, що я можу для тебе зробити.

Том подякував їй. Жінка сіла на підлогу і, обхопивши руками коліна, втупила перед себе тужний, похмурий погляд. Чіпець її зсунувся назад, і з-під нього облямувавши загадкове скорботне обличчя, вибилися хвилясті й довгі чорні коси.

— Усе даремно, мій бідний друже, нарешті обізвалась вона. — Всі твої поривання марні. Ти тримався хоробро, і правда була за тобою, але все це ні до чого. Отож і не думай боротись. Ти в лабетах диявола, він сильніший за тебе, і ти мусиш скоритися.

Споритися! Чи не те саме нашіптували йому щойно людська слабість і пекучий біль? Том здригнувся. Ця похмура жінка з нестямними очима й сумовитим голосом раптом здалась йому втіленням спокуси, якій він так запекло опирався.

— О боже, боже! — простогнав він. — Як я мозку скоритися.

— Марно волати до бога — він нічого не чує— спокійно мовила жінка. — Здається мені, що його ї немає, того бога, а коли навіть є, то він проти нас. Усе проти нас — і небо, й земля.

Почувши її лихі безбожницькі слова, Том заплющив очі й аж здригнувся з жаху.

— Ти ж іще нічого тут не знаєш, — сказала жінка, — а я знаю. Цілих п’ять років прожила я під владою цього чоловіка і ненавиджу його, як самого диявола! Щоб ти знав, це глуха, далека плантація, і на десять миль навколо нема жодної іншої—лиш самі мочарі. Тут нема ні жадної білої людини, що посвідчила б у суді, якщо тебе спалять живцем чи кинуть в окріп, покремсаються на шматки, чи віддадуть на поталу собакам, повісять чи засічуть до смерті. Тут нема ні бога, ні закону, нема нікого, хто зробив би тобі чи будь-кому з нас хоч крихту добра. А цей чоловік! Немає в світі такої мерзоти, якої він не здатен вчинити! Коли б я розповіла, що я тут бачила і що знаю, то, мабуть, у багатьох би волосся дибом стало і жижки затрусились. І опиратися марно! Чи ж я сама хотіла жити з ним? Адже я була добропристойна і делікатна. А він?.. О небо, хто він такий? І все ж я прожила з ним п’ять років і проклинала кожну мить цього життя, день і ніч проклинала! А тепер він привіз собі нову, молоденьку — п’ятнадцятилітню дівчину. Вона каже, що її виховували побожною та благочестивою. Добра господиня навчила її читати біблію, і вона привезла цю біблію сюди… Ет, нехай їй абищо!

І жінка засміялася гірким нестямним сміхом, що моторошною луною розлігся по старій, напівзруйнованій коморі.

Том згорнув руки. Кругом була пітьма й страхіття.

Жінка суворо провадила далі:

— А оті жалюгідні низькі тварі, з якими ти працюєш, — чи варті вони того, щоб ти страждав за них? Та кожен з них зречеться тебе при першій же нагоді! Вони всі підлі й жорстокі один до одного, і ні до чого тобі терпіти муки, щоб урятувати їх від побою.

— Нещасні створіння! — сказав Том. — А що зробило їх жорстокими? І якщо я скорюся, то теж помалу звикну до цього й стану зрештою такий самий, як вони! Ні, ні, пані! Я втратив усе — жінку й дітей, рідний дім і доброго хазяїна, що відпустив би мене на волю, коли б йому судилося прожити ще хоч один тиждень. Усе втратив я на цьому світі… І все ж я не можу стати лихим та бездушним!

— Ой, годі вже, — мовила Кассі. — Не від тебе першого таке чую. А одначе всіх, хто це казав, кінець кінцем зломили й потоптали. Онде й Емелін намагається опиратись, і ти теж… А що це дасть? Ти мусиш скоритися, а ні — то тебе поволі замордують.

— Ну що ж, тоді краще померти! — сказав Том. — Хоч би як повільно вони мене вбивали, а колись я однаково помру, і тоді вже вони нічого мені не заподіють. То нехай буде так!..

Жінка сиділа мовчки, втупивши свої чорні очі в підлогу.

— А може, його правда, — прошепотіла вона сама до себе. — Адже тим, що скорилися, не залишається жодної надії, жоднісінької! Ми живем серед мерзоти й так звикаємо до ненависті інших, що починаємо ненавидіти самих себе! Тоді ми жадаємо смерті, але нам бракує духу вкоротити собі віку. І надії нема. нема, нема!.. А ота дівчина… їй стільки ж років, як було мені… Ось ти бачиш мене тепер, — швидко заговорила вона до Тома, — бачиш, якою я стала. А я ж виросла в розкошах. Найперші мої спогади — як я зовсім маленькою дівчинкою бавилась у пишній вітальні. Мене завжди одягали, як лялечку, і всі, хто мене бачив, аж умлівали наді мною. Вікна вітальні виходили в сад, і в тому саду під апельсиновими деревами я гралася в хованки зі своїми братами й сестрами. Потім мене віддали до монастирської школи, там я вчилася музики, французької мови, рукоділля і ще багато чого А в чотирнадцять років я поїхала на похорон батька Він помер раптово, і коли взялися до його справ, то побачили всього, що він мав, навряд чи вистачить на сплату боргів. Кредитори переписали майно і залічили, туди й мене, бо мати моя була рабиня. Батько все збирався виправити на мене визвільний лист, але так і не встиг, отож мене й оцінили. Я змалечку знала, хто я така, одначе ніколи про це не замислювалась. Та й де було подумати, що цей здоровий і дужий чоловік отак раптом помре! Ще за чотири години до смерті батько почував себе зовсім добре — він став однією з перших жертв холери, що спалахнула тоді в Новому Орлеані.

Наступного дня після похорону його дружина забрала своїх дітей і повернулася до батьків. Я відчувала, що зі мною повелися якось недобре, але до пуття нічого не розуміла. Там був один молодий адвокат, якого лишили залагоджувати справи. Він щодня бував у домі й розмовляв зі мною дуже чемно. Одного разу він привів із собою незнайомого молодика — такого красеня я ще зроду не бачила. Ніколи не забуду того вечора. Ми з ним гуляли в саду. Я почувала себе самотньою і нещасною, а він був такий добрий, такий лагідний до мене! Казав, що бачив мене ще перед тим, як А поїхала до школи, що давно мене кохає і хоче бути моїм другом і захисником. Одне слово, хоч він і не сказав тоді, що заплатив за мене дві тисячі доларів і що я вже належу йому, я радо звірилася на нього, бо покохала його. Покохала!. — повторила вона й на мить спинилася. — О, як я кохала його! І тепер кохаю, і кохатиму довіку! Він був такий вродливий, такий великодушний і благородний! Він оселив мене в прекрасному будинку, я мала слуг, коней, карети, меблі, вбрання. Він купував мені все, що можна купити за гроші, але мені було до того байдуже— мені потрібен був тільки він. Я любила його над усе на світі і, навіть якби хотіла, ні в чому не могла б йому суперечити.

Лиш одного я бажала — щоб він одружився зі мною. Я думала, що коли він справді кохає мене так, як каже, і має за дружину, то й сам захоче взяти зі мною шлюб і дати мені волю. Та він переконав мене, що це неможливо, що коли ми будемо вірні одне одному, то воно вже наче шлюб перед богом. І справді — хіба не була я дружиною цьому чоловікові? Хіба не була я йому вірна? Цілих сім років я ловила кожен його погляд і порух, тільки на те й жила, щоб давати йому втіху. А коли він хворів на жовту пропасницю, я три тижні не відходила від нього ні вдень ні вночі — давала ліки, робила все, що було треба. Потім він називав мене своїм добрим ангелом і казав, що я врятувала йому життя.

Ми мали двоє гарних діточок. Перший народився хлопчик, і ми назвали його Генрі. Він був викапаний батько — такі самі прекрасні очі, високе чоло, буйні кучері, — та й вдачу мав батькову, і розум його. А маленька Еліза, казав батько, була схожа на мене. Він часто називав мене найпершою красунею в Луїзіані й дуже пишався мною та дітьми. Він любив, щоб я чепурила дітей, а тоді катався з нами по місту у відкритій колясці й дуже тішився, коли бачив захоплені погляди перехожих. Та й мені вуха протуркав, переказуючи всі ті похвальні слова, які чув про нас від інших.