Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 100

— Хто ви такі? — спитав він, оглядаючи їх обох.

— Ваші помічники, — відповіли вони.

— Так, помічники, — тихо підтвердив господар.

— Як? — спитав К. — Ви мої давні помічники? То це вам я звелів їхати за мною, це на вас я чекав?

— Так, — сказали вони.

— Добре, — мовив K., трохи помовчавши, — добре, що ви приїхали. Проте, — додав він ще за хвилю, — ви дуже спізнилися, надто ви недбалі.

— Дорога була далека, — сказав один із них.

— Далека, — погодився K., — але ж я зустрів вас, як ви йшли з замку.

— Так, — сказали вони обидва, нічого не пояснюючи.

— А де інструмент? — спитав K.

— У нас його немає, — відповіли вони.

— Інструмент, який я вам довірив, — сказав К.

— У нас його немає, — знову відповіли вони.

— Ну що ви за люди! — мовив К. — Та ви хоч трохи розумієтесь на землемірстві?

— Ні, — відповіли вони.

— Але ж якщо ви мої давні помічники, то повинні розумітись на ньому, — сказав К. і підштовхнув їх, щоб вони заходили до шинку.

Вони сіли втрьох біля столика, К. посередині, а помічники — праворуч і ліворуч від нього, і взяли по кухлю пива. В залі, крім них, лише біля одного столу сиділи селяни, як і вчора ввечері.

— Важко мені з вами, — сказав K., вже вкотре порівнюючи обличчя своїх помічників. — Як мені вас розрізняти? У вас тільки ім'я неоднакове, а самі ви схожі один на одного, як… — Він затнувся і мимоволі додав: — Схожі, як дві гадюки.

Вони усміхнулися.

— Звичайно нас легко розрізняють, — ніби виправдовуючись, сказали вони.

— Вірю, — мовив K., — сам був свідком, але я дивлюся своїми очима й не можу вас розрізнити. Тому трактуватиму вас як одну людину і називатиму обох Артуром, один-бо з вас так і зветься. Часом не ти? — спитав він котрогось з помічників.

— Ні, — відповів той, — мене звати Єремія.

— Байдуже, — сказав K., — я обох вас зватиму Артуром. Як пошлю кудись Артура — йдіть обидва, як дам Артурові роботу — також беріться до неї обидва. Хоч мені й дуже невигідно, що я не можу використати жодного з вас для якоїсь окремої роботи, але добре, що за кожне моє доручення ви відповідатимете спільно, обоє разом. Як ви поділите між собою роботу, мені байдуже, тільки ніяких відмовок кожного зокрема я не вислуховуватиму, ви для мене одна людина.

Вони подумали і сказали:

— Нам такі стосунки були б неприємні.

— Ще б пак, — мовив K., — звичайно, вам вони неприємні, але так воно й буде.

Уже давненько К. помітив, що один із селян крутиться навколо їхнього столу, тепер він нарешті зважився, підійшов до його помічника й хотів був шепнути щось йому на вухо.

— Пробачте, — сказав К. і, ляснувши рукою по столі, підвівся. — Це мої помічники, і в нас тепер нарада. Ніхто не має права нам заважати!

— Ох, даруйте, даруйте! — злякано мовив селянин і позадкував до своїх товаришів.

— Цього ви повинні дотримуватися в першу чергу, — сказав K., знов сідаючи. — Ви не маєте права ні з ким розмовляти без мого дозволу. Я тут чужинець, і якщо ви — мої давні помічники, то теж чужинці. Тому ми, троє чужинців, повинні триматися разом. Згода? Ось моя рука.

Вони аж надто радо простягли йому руки.

— Заберіть свої лапи, — сказав K., — але наказ мій лишається чинним. Тепер я йду спати і вам теж раджу зробити те саме. Сьогодні ми змарнували день, і завтра треба почати роботу дуже рано. Ви повинні дістати сани їхати в замок і о шостій ранку бути з ними перед шинком.

— Добре, — сказав один. Але другий втрутився:

— Ти кажеш «добре», а сам знаєш, що це неможливо.

— Тихо! — сказав К. — Ви, бачу, починаєте діяти нарізно? — Але тоді знов озвався перший:

— Він правду каже, це неможливо, жоден чужинець без дозволу не має права йти до замку.

— А де брати дозвіл?

— Не знаю, може, в каштеляна.

— Ну, то зателефонуємо туди. Ану, зателефонуйте до каштеляна, зараз-таки, обидва!

Вони кинулись до телефону, викликали номер — вони хапалися, всім своїм виглядом виявляючи спішну покору! — і спитали, чи можна К. разом із ними завтра прийти до замку.

— Ні! — прозвучало в трубці так гучно, що К. почув його аж від свого столика. Але на цьому не скінчилося, далі голос уточнив: — Ні завтра, ні якогось іншого дня.

— Я сам зателефоную, — сказав К. й підвівся.

Досі ні K., ні його помічники, крім випадку з селянином, не викликали в залі великої цікавості, але ці його останні слова привернули до нього загальну увагу. Всі підвелися разом із K., і хоч господар намагався відіпхнути їх, тісним півколом оточили його біля телефону. Більшість дотримувалась думки, що К. взагалі не отримає відповіді. К. довелося попросити їх, щоб вони замовкли, він-бо не питав їхньої думки.

У трубці почулося гудіння — такого К. ніколи не чув по телефону. Здавалося, ніби гомін незчисленних дитячих голосів — а втім, то був навіть не гомін, а радше спів далеких-роздалеких голосів, — наче той гомін якимось просто-таки незбагненним чином зливався в єдиний високий, але сильний голос, що бив у вухо, ніби намагаючись проникнути не тільки в жалюгідний слух, а кудись іще глибше. К. слухав, нічого не мовлячи в трубку: сперся лівим ліктем на підставку від телефону й слухав.

Він не знав, скільки це тривало: доти, доки господар смикнув його за полу і сказав, що до нього прийшов посланець.

— Геть! — крикнув K., не тямлячи себе, мабуть, просто в телефонну трубку, бо йому зразу ж хтось відповів.

Відбулася така розмова.

— Освальд слухає, хто говорить? — гукнув суворий, пихатий голос, як здалося K., з якоюсь вадою мови, що її намагалися надолужити тією надмірною суворістю.

К. не зважився назватись, перед телефоном він почував себе безборонним, співрозмовник міг нагримати на нього, кинути трубку, і це заступило б йому, може, й обнадійливий шлях. Його нерішучість дратувала співрозмовника.

— Хто говорить? — нетерпляче спитав він ще раз і додав: — Я був би дуже радий, якби звідти менше телефонували. Щойно вже в нас була розмова.

К. пропустив повз вуха ці слова і, раптом зважившись, сказав:

— Говорить помічник пана замлеміра.

— Який помічник? Який пан? Який землемір?

К. згадав учорашню розмову по телефону.

— Спитайте Фріца, — коротко відповів він.

На його подив, це допомогло. Та ще більше, ніж це, його здивувала злагодженість обслуги замку.

— Знаю вже. Вічно цей землемір. Так, так. А далі що? Який помічник?

— Йозеф, — сказав К. Йому трохи заважало мурмотіння селян позад нього: їм, видно, не подобалось, що він назвався не тим, ким був насправді. Але він не мав часу щось пояснювати їм, уся його увага була прикута до розмови.

— Йозеф? — перепитав голос. — Помічників звати… — Маленька пауза, видно, там дізнавалися про імена від когось іншого. — Артур і Єремія.

— Це нові помічники, — мовив К.

— Ні, давні.

— Та ні, вони нові, а я давній, я сьогодні прибув слідом за паном замлеміром.

— Ні! — крикнули в трубку.

— То хто ж я такий? — спитав K., так само спокійно, як і досі.

Знов маленька пауза, потім той самий голос із тією самою вадою мови, а все ж наче якийсь інший, глибший, шанобливіший, мовив:

— Ти давній помічник.

Дослухаючись до того голосу, К. мало не проґавив запитання:

— Що тобі треба?

Найдужче йому хотілося покласти трубку. Від цієї розмови він уже не сподівався ніякого пуття. І тільки тому, що мусив щось відповісти, швидко сказав:

— Коли моєму господареві можна прийти в замок?

— Ніколи, — відповів голос.

— Добре, — сказав К. й повісив трубку.

Селяни, що стояли ззаду, вже насідали на нього. Помічники, раз по раз скоса позираючи на K., намагалися не підпускати їх надто близько. Але вочевидь тільки вдавали, що не підпускають їх, та й самі селяни, задоволені наслідками розмови, почали повільно відступати. Зненацька крізь гурт селян, розділивши його на дві половини, швидким кроком пройшов якийсь чоловік, вклонився К. й передав йому листа. Тримаючи листа в руці, К. оглянув посланця — йому здавалося, що тієї миті посланець був для нього важливіший за самого листа. Він дуже скидався на його помічників, був такий самий стрункий, як вони, одягнений у такий самий одяг, що щільно прилягав до тіла, був такий самий меткий і спритний, але й цілком інакший. Хай би краще він був його помічником! Він чимось нагадував йому жінку з немовлям, яку він бачив у чинбаря. Одягнений він був майже в усе біле, і хоч вбрання було, мабуть, не шовкове — зимове вбрання, як у всіх, — проте легеньке й ошатне, як шовкове. Обличчя в нього було ясне й відверте, а усмішка — на диво підбадьорлива; він провів рукою по обличчю, наче хотів стерти ту усмішку, але нічого не вийшло.