Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 107

Якби я надумав був утекти від тебе, мені довелося б утікати й від сім’ї, навіть від матері. У неї завжди можна було знайти прихисток, хоч він і був якось пов'язаний з тобою. Надто міцно вона кохала тебе, надто була віддана тобі, щоб у боротьбі своєї дитини більш-менш довго грати самостійну духовну роль. Це інстинктивне дитяче відчуття, до речі, справдилося, бо з роками материна прив’язаність до тебе ставала чимдалі тіснішою; делікатно й м’яко, ніколи не завдаючи тобі відчутного болю, вона в тому, що стосувалося її самої, у досить вузьких межах дбала про свою самостійність, але з року в рік усе ж таки дедалі повніше, радше почуттями, ніж розумом, сліпо приймала твої присуди й осуди щодо дітей, надто у складному, щоправда, випадку з Отлою. Певна річ, не можна забувати, яке нестерпно тяжке й украй виснажливе було материне становище в сім’ї. Вона гнула горба у крамниці, вдома на господарстві, недуги кожного з нас переносила вдвічі тяжче, але увінчували все це страждання, яких їй завдавало проміжне становище між нами й тобою. Ти завжди ставився до неї уважно і з любов’ю, проте у взаєминах із нами жалів її анітрохи не більше, ніж ми. Немилосердно накидалися ми на неї, ти — зі свого боку, ми — зі свого. Ти ніби відвертав її увагу від нас, ми — від тебе, ні про що погане ніхто не думав, думали тільки про боротьбу, яку ти вів проти нас, а ми — проти тебе, й окошитися все мало на матері. Страждання, яких вона зазнавала від тебе через нас — ані найменшої своєї провини ти, звісно ж, ніколи не визнавав, — великим внеском у виховання дітей теж не були. Це мало навіть виправдовувати наше ставлення до неї, адже іншого виправдання бути не могло. Чого лишень їй не доводилося терпіти від нас через тебе й від тебе через нас, не кажучи вже про ті випадки, коли ти мав рацію, бо вона нас панькала, хоч навіть і це «панькання» іноді бувало тільки прихованим, інстинктивним протестом проти твоєї системи. Звичайно, всього цього мати не витримала б, якби не наснажувалась любов’ю до всіх нас і щастям від цієї любові.

Сестри лише зрідка бували на моєму боці. У взаєминах з тобою найбільше пощастило Валлі. Вона стояла найближче до матері і, як і мати, пристосовувалася до тебе без особливих зусиль і шкоди для себе. Та й сам ти, якраз через те, що не забував про матір, ставився до Валлі тепліше, хоч кафківського в ній було небагато. Та, мабуть, саме це тебе і влаштовувало; де не було нічого кафківського, там вимагати цього не міг навіть ти; ти не мав такого відчуття, ніби тут, на відміну від нас, втрачається щось таке, що треба силоміць рятувати. А втім, у жінках кафківського ти ніколи аж так і не любив. Можливо, ставлення Валлі до тебе було б навіть іще тепліше, якби всі ми певною мірою не ставали цьому на заваді.

Еллі — єдиний приклад майже цілком вдалої спроби вирватися з-під твого впливу. Від кого-кого, а від неї, поки вона не підросла, я сподівався цього найменше. Адже в дитинстві вона була така незграбна, така в’яла, боязка, всім невдоволена, пригнічена усвідомленням своєї провини, покірлива, зла, недбала, ласа до солодощів, скупа; вона такою мірою нагадувала мені мене самого, такою мірою зазнавала впливу того самого, що і я, виховання, що я не лише розмовляти з нею, а й бачити її не міг. А особливу відразу в мене викликала її скупість, тому що сам я був, здається, ще скупіший. Адже скупість — одна з найпевніших ознак того, що людина глибоко нещасна; я так у всьому сумнівався, що насправді володів лише тим, що вже тримав у руках або в роті чи принаймні що саме збирався туди покласти, а якраз це Еллі страшенно любила в мене відбирати, — Еллі, хто був у такому самому становищі, що й я. Але все змінилося, коли вона ще зовсім юною — і це найголовніше — пішла з дому, одружилася, народила дітей; вона стала веселою, безтурботною, сміливою, щедрою, безкорисливою, сповненою надій. Аж не віриться, що ти, по суті, зовсім не помітив цих змін і гідно їх не поцінував, — так тебе засліплювала злість, яку ти здавна відчував до Еллі і яка загалом лишилася в тобі й досі, хіба що тепер значною мірою втратила свою актуальність, оскільки Еллі з нами вже не мешкає, а, крім того, твоя любов до Фелікса й прихильність до Карла цю злість затьмарили. Лише Ґерті[11] мусить іще іноді платити за неї.

Написати що-небудь про Отлу я навряд чи зважуся, бо знаю, що так поставлю на карту все враження від цього листа, на яке розраховую. За звичайних умов, тобто коли Отлі, наприклад, не загрожувала якась особлива біда чи небезпека, ти відчував до неї лише ненависть; ти ж бо сам зізнавався мені, що вона, на твою думку, зумисне постійно завдає тобі прикрощів і болю й, коли ти через неї страждаєш, задоволена й весела. Одне слово, Отла — своєрідний диявол. Яка ж бо жахлива відчуженість — ще більша, ніж поміж мною й тобою, — мала виникнути поміж тобою і нею, щоб народилося таке жахливе непорозуміння! Отла така далека від тебе, що ти бачиш уже не саму її, а привида, якого ставиш на те місце, де, як тобі здається, має бути вона. Не заперечую, Отла завдавала тобі особливо багато клопоту. Випадок дуже складний, і я не зовсім розумію, в чому тут річ, але йдеться, безперечно, про різновидність Льови, наділену найкращою кафківського зброєю. Між мною й тобою справжньої боротьби не було; я швидко зазнав поразки, і мені лишалася тільки втеча, гіркота, смуток, внутрішня боротьба. А ви з Отлою завжди зоставались у бойовій позиції — завжди свіжі, завжди сповнені снаги. Картина не менш велична, ніж невтішна. Насамперед ви були, звичайно, дуже близькі одне одному, ще й тепер-бо з усіх нас чотирьох Отла, мабуть, — найчистіше втілення вашого з матір’ю подружнього союзу й сил, які в ньому поєдналися. Не знаю, що стало на шляху ваших з Отлою щасливих гармонійних взаємин, які мають бути поміж батьком і дитиною, припускаю лишень, що все складалося так само, як у мене. З твого боку — деспотія, властива твоїй натурі, з її боку — притаманні всім Льови впертість, вразливість, відчуття справедливості, невгамовність, і все це — на ґрунті усвідомлення кафківської сили. Можливо, на Отлу вплинув і я, але навряд чи з власної волі, свідомо, радше самим фактом свого існування. А втім, вона, як-не-як, останньою стала суб’єктом уже готового співвідношення сил і мала змогу на основі вже багатого матеріалу сама скласти їм присуд. Я навіть припускаю, що в душі вона якийсь час вагалася, вирішуючи, кому кинутися в обійми — тобі чи супротивникам; схоже, ти тоді вочевидь щось проґавив і відштовхнув її, та за інших умов з вас вийшла б чудова пара однодумців. Щоправда, я б у такому разі лишився без союзника, але сам вигляд вас двох у супрязі став би мені щедрою винагородою, та й ти, цілком задоволений бодай однією рідною дитиною, у своєму безмежному щасті вельми змінився б на користь і мені. Тепер усе це, звичайно, — лише мрія. Отла не підтримує з батьком жодних зв’язків і, як і я, мусить шукати свій шлях сама, а через надмір віри, здоров’я, рішучості, впевненості в собі, яку вона, на відміну від мене, має, у твоїх очах постає ще злішою, ще більшою мірою здатною на зраду, ніж я. Я це розумію; з твого погляду, іншою Отла й бути не може. Та вона й сама здатна дивитися на себе твоїми очима, співчувати твоїм стражданням і все ж таки в розпач не впадати (розпач — то доля моя), а лише глибоко сумувати. Хоча, з другого боку, ніби всупереч усьому цьому, ти часто бачиш нас разом, ми перешіптуємося, сміємось, іноді ти чуєш своє ім’я. І в тебе складається враження, буцімто ми — зухвалі змовники. Дивні змовники. З давніх-давен ти, звичайно, — головна тема наших розмов, як і наших роздумів, але насправді сходимося ми зовсім не задля того, щоб замишляти щось проти тебе, а задля того, щоб усіляко — жартома, поважно, з любов’ю, з гнівом, уперто, невдоволено, віддано, з усвідомленням провини, в усіх подробицях, зусібіч, з будь-якого приводу, здалека і зблизька, напружуючи всі сили розуму й серця, — спільно обговорювати цей страшний процес, який триває між нами й тобою і в якому ти постійно вважаєш себе суддею, хоч насправді ти, принаймні великою мірою (тут я лишаю відкритим питання про помилки, яких я, звичайно, можу припуститися), — сторона така сама слабка й засліплена, як і ми.

11

Небога Ф. Кафки, донька Еллі.