Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 124

124

3. Я мушу подовгу бувати сам. Усе, що я зробив, — це лише завдяки моїй самотності.

4. Я ненавиджу все, що не стосується літератури, мені нудно провадити розмови (навіть якщо вони стосуються літератури), нудно ходити в гості, незлагоди й радощі моїх родичів мені нудні до глибини душі. Розмови позбавляють усі мої думки важливості, серйозності, правдивості.

5. Страх перед поєднанням, злиттям. Потім я вже повік не буду сам.

6. Перед сестрами, надто колись, я часто бував не таким, як перед іншими людьми. Бестрашним, відвертим, сильним, несподіваним, одержимим — таким одержимим, яким бував тільки тоді, коли писав. Якби завдяки дружині я міг бути таким перед усіма людьми! Та чи не доведеться заплатити за це своєю творчістю? Тільки не це, тільки не це!

7. Якби я жив сам, то колись, либонь, справді відмовився б від служби. Одружений, я не зможу зробити цього повік…

Нічого, нічого, нічого. Слабкість, самознищення, з-під землі вихоплюються омахи пекельного вогню.

13 серпня. Можливо, всьому нарешті настав кінець, і вчорашній мій лист був останній. Це було б цілком справедливо. Хай там які страждання чекають на мене, хай там які страждання чекають на неї — їх не порівняти з тими спільними стражданнями, які судилися нам двом. Я помалу прийду до тями, вона вийде заміж, і це — єдина рада в живих людей. Нам двом несила прорубати для нас двох дорогу в скелі, досить того, що ми цілий рік через це проплакали й промучилися. Вона має зрозуміти це з моїх останніх листів. Якщо ні, то я, звичайно ж, одружуся з нею, бо я надто слабкий, щоб чинити опір її уявленню про наше спільне щастя, і не в змозі, якщо це залежить від мене, не здійснити того, що вона вважає за можливе.

Учора ввечері на Бельведері під зорями.

14 серпня. Сталося навпаки. Надійшли три листи. Останньому опиратися я вже не міг. Я кохаю її, наскільки здатний на це, але кохання задихається під брилами страху й самозвинувачень.

Висновки з «Вироку» для себе самого. Опосередковано я завдячую оповіданням їй. Але ж Ґеорґ гине через наречену.

Coitus як покара за щастя бути разом. Жити по змозі аскетично, аскетичніше, ніж неодружений, — це для мене єдина можливість зносити шлюб. А для неї?

І все ж, незважаючи ні на що, якби ми, я й Ф., були цілком рівноправні, мали однакові перспективи й можливості, я б не одружився. Та глухий кут, до якого я помалу загнав її долю, обертає це на мій неминучий, хоч і далеко не на такий уже й обтяжливий, обов’язок. Тут діє якийсь таємничий закон людських взаємин…

15 серпня. Муки в ліжку перед ранком. Бачив лиш одну раду — вистрибнути з вікна. Мати підійшла до ліжка й спитала, чи відіслав я листа й чи це той самий текст. Я відповів, що текст той самий, тільки ще різкіший. Вона сказала, що не розуміє мене. Я промовив, що вона, звісно, не розуміє мене й не тільки в цій справі. Згодом мати поцікавилася, чи напишу я дядькові Альфреду, він, мовляв, заслужив, щоб я йому написав. Я спитав, чим же він заслужив. «Він телеграфував, писав, він добре до тебе ставиться». — «Все це тільки про людське око, — відповів я, — він мені зовсім чужий, анітрохи мене не розуміє, не знає, чого я хочу й що мені потрібно, у нас із ним немає нічого спільного». — «Виходить, тебе не розуміє ніхто, — кинула мати. — Я тобі, мабуть, також чужа й батько теж. Виходить, усі ми бажаємо тобі лише зла». — «Звісно, всі ви мені чужі, між нами тільки кревна спорідненість, але вона ні в чому не виявляється. Ніякого зла ви мені, звичайно, не бажаєте».

Ці та декотрі інші спостереження за собою навели мене на думку, що внутрішня впевненість і рішучість, які поглиблюються, дають мені змогу, всупереч усьому, існувати у шлюбі, ба навіть вигідно користатися з нього, щоб реалізувати своє покликання. Щоправда, цього висновку я дійшов, певною мірою вже стоячи на підвіконні.

Я до безтями замкнусь від усіх на світі. З усіма розсварюся, ні з ким не розмовлятиму.

21 серпня. Сьогодні одержав К’єркеґорову «Книгу судді»[38]. Як я й здогадувався, його доля, попри суттєві відмінності, дуже схожа на мою, принаймні він на тому самому боці світу. Він, як товариш, схвалює мої дії. Я начеркав до її батька[39] такого листа — відішлю його, якщо матиму силу, завтра:

«Ви зволікаєте з відповіддю на моє прохання, що цілком зрозуміло — будь-який батько вчинив би так само щодо будь-якого жениха; але приводом для мого листа стало зовсім інше; найбільше, на що я сподіваюся, — це що Ви сприймете листа спокійно. Я його пишу, бо потерпаю, що Ваші зволікання чи роздуми мають загальніші причини, ніж те єдине місце — а лише воно й мало їх викликати — з мого першого листа, яке могло мене виказати. Я маю на увазі місце, де йдеться про те, яка нестерпна в мене служба.

Ви, мабуть, не звернете уваги на це слово, а дарма, краще б Ви докладно розпитали в мене про нього, і тоді я коротко й чітко відповів би таке: моя служба мені нестерпна, бо суперечить єдиній моїй мрії і єдиній моїй професії, а саме: літературі. Позаяк я — ніщо інше, як література, і не можу й не хочу бути нічим іншим, моя служба ніколи не зможе мене захопити, скоріше вона остаточно мене занапастить. Мені вже недалеко до цього. Я постійно перебуваю в надзвичайно тяжкому нервовому стані, а нинішній рік, сповнений мук і турбот про майбутнє моє й Вашої доньки, виразно показав мою неспроможність до опору. Ви можете запитати, чому я не покину службу й не спробую жити — маєтності в мене нема — літературними заробітками. На це я можу дати лише жалюгідну відповідь, що мені несила зробити це; наскільки я в змозі оцінити своє становище, я радше загину на своїй службі, і станеться це дуже скоро.

А тепер порівняйте мене зі своєю донькою, цією здоровою, веселою, природною і міцною дівчиною. Хоч би скільки я повторював їй у своїх майже п’ятистах листах і хоч би скільки вона заспокоювала мене своїм, щоправда, не надто переконливо обґрунтованим «ні», від правди ніде дітися: зі мною вона, наскільки я можу судити, має бути нещасна. Я — ні, не лише через зовнішні обставини, а переважно через свою вдачу — людина замкнута, мовчазна, нетовариська, невдоволена, хоча особисто для себе я в цьому біди не вбачаю, позаяк це — тільки віддзеркалення моєї мети. З того, як я живу вдома, все ж таки можна принаймні зробити певні висновки. Отже, я живу в сім’ї, серед чудових і сповнених любові людей, живу чужіший, ніж чужак. З матір’ю в останні роки я не перемовляюся за день і двома десятками слів, а до батька ні з чим іншим, крім вітання, ніколи й не звертаюся. Із заміжніми сестрами й зятями не розмовляю взагалі, хоч і не лихий на них. Причина проста: мені геть нема про що з ними розмовляти. Все, що не належить до літератури, наганяє на мене нудьгу й викликає зненависть, бо дратує мене або стримує, хоч це, можливо, лише здається. Сімейного життя я не розумію, у кращому разі можу його спостерігати. Родинних почуттів я позбавлений, у всіляких візитах вбачаю просто-таки спрямовану проти мене лиху волю.

Подружнє життя мене не змінило б, як не може мене змінити й моя служба».

20 жовтня. Вранці — невимовна туга. Звечора читав Якобсонову[40] «Справу Якобсона». Оця снага жити, ухвалювати рішення, радо ступати туди, куди треба. Він сидить у собі, як майстерний весляр сидів би у своєму, та й у будь-якому іншому човні. Я збирався написати йому листа. Але натомість пішов гуляти, притлумивши всі надбані почуття розмовою з Гаасом, якого саме зустрів; мене розпалили жінки, тепер я читаю вдома «Перевтілення», і воно здається мені поганим. Мабуть, я справді гину, вранішня туга повернеться, я не зможу їй довго опиратися, вона позбавить мене будь-якої надії. Я навіть не маю бажання писати щоденника, може, через те, що там уже багато чого нема, може, через те, що я весь час змушений описувати лише половинчасті й, судячи з усього, неминуче половинчасті вчинки й лінії поведінки, а може, через те, що вже саме писання навіює на мене тугу.

вернуться

38

К’єркегор Сьорен (1813—1855) — данський письменник, філософ, теолог.

вернуться

39

Мається на увазі батько Феліци Бауер.

вернуться

40

Якобсон Зігфрід (1881—1926) — німецький публіцист, театральний критик.