Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 132

Хоч як дивно, але про моє пописування він не згадує.

Я недолугий, хоч сам розумію, що йдеться ледве не про моє життя. І все ж наполягаю, що хочу на військову службу й що трьох тижнів відпустки мені мало. На цьому розмову він відкладає. Якби ж він не був такий привітний та співчутливий!

Наполягатиму ось на чому: я хочу на військову службу, хочу нарешті здійснити бажання, яке стримував у собі два роки; з різних причин, які стосуються не мене особисто, я, якби це було можливо, віддав би перевагу тривалій відпустці. Та це, мабуть, неможливо — як зі службових, так і з військових міркувань. Під тривалою відпусткою я розумію — службовцеві сказати про це соромно, хворому не соромно — півроку чи й цілий рік. Платні я не хочу, адже йдеться не про тілесну недугу, яку можна визначити з певністю.

Усе це — продовження брехні, та якщо я й далі буду послідовний, то вона справлятиме вплив, майже як правда.

2 червня. Просто якесь наслання з цими дівчатами — і то попри головний біль, безсоння, сивину, відчай. Я полічив: від літа їх було щонайменше шестеро. Я нічого не можу з собою вдіяти; мене просто щось за язик тягне, щоб висловити захват тією, яка варта захвату, і я не можу відмовитися й не любити доти, доки захвату настане край. Я відчуваю перед усіма шістьма лише внутрішню провину, але одна з них переказувала мені через когось докори…

19 червня. Усе забути. Повідчиняти вікна. Спорожнити кімнату. Вітер її провіє. Бачитимеш лише порожнечу, шукатимеш себе в усіх кутках і не знаходитимеш…

4 липня. Замкнений у чотирикутнику штахетної огорожі, такому тісному, що в ньому можна було ступити лише один крок у довжину й один у ширину; я прокинувся. Є схожі кошари, до яких заганяють на ніч овець, але вони не такі тісні. Сонце світило просто на мене, і я, щоб захистити голову, притис її до грудей і присів, згорбившись, навпочіпки.

Який ти? Жалюгідний я. Дві дощечки прикручено до моїх скронь.

5 липня. Тягар спільного життя. Скріпленого відчуженням, співчуттям, хіттю, боягузтвом, шанолюбством, і лише на самісінькому дні, можливо, — вузенький струмочок, що заслуговує називатися коханням, але шукати його марно, він тільки один раз зблиснув у мить однієї миті.

Бідолашна Ф.

6 липня. Нещаслива ніч. Неможливість жити з Ф. Нестерпність спільного життя з будь-ким.

Не шкодувати через це; шкодувати, що не можна не бути самому. Але далі: безглуздо шкодувати, пристосуватися й урешті розуміти. Підвестися з землі. Тримайся за книжку. Але якщо знов повернутися назад: безсоння, головний біль, скочити вниз із високого вікна, але на розм’яклу від дощу землю, удар об яку не буде смертельним. Без кінця-краю перекидатися з боку на бік, не розплющуючи очей, виставивши себе напоказ перед чиїмось відкритим поглядом.

Бачить лише Старий Заповіт — про це більш нічого не скажеш…

Візьми мене у свої обійми, в них — глибина, візьми мене у глибину, не важишся тепер — хай потім.

Візьми мене, візьми мене, сплетіння глупоти і болю.

З кущів виступили негри. Довколо обвитого срібним ланцюжком дерев’яного кілочка вони пустилися в танок. Жрець сидів збоку, піднісши над гонгом паличку. Небо застилали хмари, але дощу не було, стояла тиша.

Я ще ніколи не був близький із жінкою, крім як у Цукмантелі. Потім іще зі швейцаркою в Ріві. Перша була вже жінка, я — недосвідчений, друга була ще дитина, я — цілком, геть розгублений.

22 липня. Дивний звичай у суді. Кат заколює засудженого в камері, й ніхто не має права бути при цьому присутнім. Засуджений сидить за столом і дописує листа чи доїдає свій останній обід. Стук у двері, це кат. «Ти готовий?» — питає він. Які ставити запитання і які давати розпорядження, а також у якій послідовності це робити, йому суворо прописано, відступати від цього він не має права. Засуджений, що спершу був підхопився, знов сідає й сидить, утупившись перед себе чи сховавши обличчя в долонях. Кат, не діставши відповіді, відкриває на нарах свого ящика з начинням, вибирає різноманітні кинджали й намагається ще місцями їх підточити. Вже досить темно, він ставить невеликого ліхтаря й засвічує його. Засуджений нишком повертає голову в бік ката, та, побачивши, що той робить, здригається, відводить погляд і не хоче вже нічого бачити. «Я готовий», — каже кат по хвилі.

«Готовий? — скрикує засуджений, підхоплюється й тепер дивиться на ката вже відверто. — Ти не вб’єш мене, не покладеш на нари й не заколеш, ти ж бо людина, ти можеш страчувати на помості, з помічниками й при судових виконавцях, але не тут, не в камері, просто як звичайна людина. — І, позаяк кат, схилившись над ящиком, мовчить, уже спокійніше додає: — Це неможливо». Але кат і тепер не озивається, й засуджений ще каже: «Саме через те, що це неможливо, в суді й запровадили такий дивний звичай. Форми ще слід дотриматися, але виконувати смертний вирок уже не треба. Ти доправиш мене до іншої в’язниці, там я пробуду, мабуть, ще довго, але мене не стратять». Кат дістає ще одного кинджала, загорненого у вату, й каже: «Ти, либонь, віриш у казочку, де слузі наказують підкинути кудись дитину, але слуга натомість вирішує віддати її в науку шевцеві. То — казка, а тут — не казка».

27 серпня. Висновок після двох жахливих днів і ночей: подякуй своїм чиновницьким вадам — слабкості, ощадності, нерішучості, розважливості, завбачливості й т. ін. за те, що не відіслав Ф. листівку. Можливо, ти б і не відмовився від написаного, я припускаю, що це можливо. І який був би наслідок? Вчинок, злет? Ні. Такий вчинок ти вже один раз здійснив, але краще нічого не стало. Не намагайся цього пояснити; звичайно, ти можеш пояснити все минуле, адже на майбутнє ти навіть не зважуєшся, поки його спершу не поясниш. А саме це й неможливо. Те, що називають почуттям відповідальності і як таке мало б заслуговувати на всіляку повагу, — кінець кінцем чиновницький дух, хлоп’яцтво, зламана батьком воля. Працюй над тим, що в тобі є кращого, воно в тебе просто під рукою. Це означає, отже, що не треба себе жаліти (та ще й коштом тієї ж таки Ф., людини, яку ти кохаєш), адже жаліти неможливо, позірне бажання жаліти сьогодні майже завело тебе в безвихідь. Ти жалієш себе не лише тоді, коли йдеться про Ф., одруження, дітей, відповідальність і т. ін., а й тоді, коли йдеться про службу, на якій ти виснеш, про нікудишнє помешкання, в якому ти застряг. Усе. Годі про це. Не можна себе жаліти, не можна розрахувати все наперед. Ти нічого не знаєш про себе й про те, що для тебе краще. Сьогодні вночі, наприклад, коштом твого мозку й серця в тобі боролися два цілком рівноцінні й рівносильні аргументи, і кожен на свій лад непростий, а це означає, що розрахувати все неможливо. Що ж лишається роботи? Не опускатися вже до того, щоб ставати бойовищем, де незалежно від тебе триває битва, а ти не відчуваєш нічого, крім ударів страшних воїнів. Отож зберися на силі. Виправляйся, втікай від чиновницького духу, спробуй зрозуміти, хто ти, замість розраховувати, ким маєш стати. А найближча мета, безперечно, — стати солдатом. Годі тобі так безглуздо помилятися й порівнювати себе, скажімо, з Флобером, К’єркеґором, Ґрільпарцером. Це просто хлоп’яцтво. Як ланки в ланцюгу розрахунків такі приклади, певна річ, можуть знадобитись, або, скоріше, вони непридатні разом з усіма розрахунками, але якщо брати їх окремо, по одному для порівняння, то вони непридатні вже від самого початку. Флобер і К’єркегор дуже добре знали, як стоїть справа з ними, вони мали тверду волю й не розраховували, а діяли. А в тебе самі розрахунки й розрахунки, чотири роки жахливих припливів і відпливів. Порівняння з Ґрільпарцером, може, й до місця, але ж Ґрільпарцера ти за гідного наслідування не вважаєш, — нещасливий приклад, якому нащадки мають дякувати, адже він страждав задля них.