Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 30

— Нехай відпустять! — вигукнув я, обертаючись то до старого, то до тих двох молодих шакалів.

— Звичайно, відпустять, — мовив старий, — коли вже ти цього вимагаєш. Але треба трішки зачекати, бо вони своїм звичаєм дуже міцно стисли зуби й тепер мають поволі розводити щелепи. А тим часом вислухай наше прохання.

— Ви поводитесь так, що сприйняти його мені буде досить важко, — відповів я.

— Не карай нас за нашу недотепність, — сказав шакал і вперше закликав на допомогу свій природний жалісний тон. — Ми — звірі бідні, маємо лише зуби; для всього, що хочемо зробити, для доброго й поганого ми не маємо нічого, крім зубів.

— То чого ж ти хочеш? — спитав я, вже не так суворо.

— Добродію! — вигукнув він, і всі шакали завили; дуже віддалено це нагадало мені якусь мелодію. — Добродію, ти маєш покласти край суперечці, яка розділяє світ надвоє. Того, хто це зробить, наші предки описали саме таким, який оце ти. Від арабів нам потрібен спокій, повітря, яким можна дихати, чистий обрій, на якому їх не було б видно; щоби баран не кричав під ножем в араба; нехай усяка звірина спокійно здихає собі сама; щоб ми безперешкодно все з неї випивали й очищали її до кісток. Ми прагнемо чистоти, нічого іншого, крім чистоти.

І всі шакали заплакали, заридали.

— І як лишень ти можеш жити в цьому світі — ти, в кого таке шляхетне серце й такі солодкі нутрощі? Усе, що в араба біле, — то бруд, усе, що в нього чорне, — то бруд; борода в араба — то жах; поглянеш у кутики його очей — хочеться виблювати; а як підніме він руку, то під пахвою в нього наче розверзається пекло. Тим-то, о мій добродію, тим-то, о мій любий добродію, візьми у свої всемогутні руки, візьми у свої всемогутні руки оці ножиці й поперерізай арабам горлянки!

Він зробив знак головою, і підійшов шакал, на іклі в якого висіли невеличкі, давно заіржавілі швацькі ножиці.

— Ну, нарешті ножиці! А тепер годі вже! — вигукнув ватаг арабів у нашому каравані; чоловік підкрався до нас проти вітру й тепер стояв, замахуючись величезним батогом.

Шакали стрімголов кинулися врозтіч, але, трохи повідбігавши, все ж таки поставали, збились у зграю, таку численну, щільну й застиглу, що вона нагадувала низенький пліт з мандрівними вогниками над ним.

— Отже, добродію, і це видовисько ти також бачив і чув, — промовив араб і засміявся так весело, як це лишень дозволяла стриманість його племені.

— Виходить, ти знаєш, чого хочуть ці тварини? — спитав я.

— Ну звісно, добродію, — відповів чоловік, — адже про це знають усі: поки живуть араби, ці ножиці мандрують пустелею і мандруватимуть разом із нами повік. Їх пропонують кожному європейцеві; кожен європеєць — це саме той, хто, як здається шакалам, покликаний на таке велике діло. Безглуздою надією живуть ці тварини; дурні вони, справжні дурні. Того ж ми їх і любимо; це — наші собаки; вони кращі за ваших собак. Ось поглянь, уночі здох верблюд, я звелів принести його сюди.

Підійшли четверо носіїв і кинули на землю перед нами важкого трупа. Щойно він упав, шакали подали голоси. Загрібаючи черевом землю, раз у раз спиняючись, вони підкрадалися до падалі так, немовби кожного нездоланно тягла туди мотузка. Про арабів шакали вже й забули, забули про ненасить, їм забивала памороки всесильна присутність цього трупа, від якого несло важким духом. Один уже вп’явся зубами в горлянку і з першого ж таки укусу знайшов артерію. Мов невеличка несамовита помпа, яка силкується, хоч і марно, неодмінно погасити величезну пожежу, конвульсивно посмикувався й здригався кожен м’яз у тілі шакала. І ось уже всі тварини горою залягли на трупі й узялися за ту саму роботу.

І тоді ватаг заходився вздовж і впоперек щосили репіжити їх батогом. Шакали попідводили голови й, напівсп’янілі-напівнепритомні, побачили перед собою арабів; відчувши тепер батога мордами, тварини повідскакували від трупа й відбігли трохи назад. Але верблюжа кров уже розтеклася калюжами, вона курилась, тіло в багатьох місцях було широко розірване. Шакали не могли стриматися — вони знов були вже тут; ватаг знов замахнувся батогом; я схопив його за руку.

— Маєш рацію, добродію, — сказав він. — Що ж, нехай роблять своє діло; та й пора вже нам у дорогу. Ти їх бачив. Дивовижні тварини, чи не так? Але як же вони нас ненавидять!

(Переклав Олекса Логвиненко)

Імператорське послання

Імператор — так казано — тобі, одинокому, тобі, жалюгідному підданцеві, мізерній тіні від імператорського сонця, загубленій у найдальшому закутку, саме тобі імператор зі смертного ложа свого послав вістку. Він звелів вісникові вклякнути біля ложа і пошепки переказав послання йому на вухо; і такої ваги надавав він тому посланню, що наказав вісникові ще й повторити його собі на вухо. Тоді, кивнувши головою, підтвердив, що вісник добре запам’ятав сказане. І перед усіма свідками своєї смерті — а всі проміжні стіни були зломлені і на парадних сходах, скільки око сягало, щільним кільцем стояли значні люди держави, — перед усіма ними вирядив вісника. Вісник одразу ж вирушив у дорогу; дужий, невтомний, він обома руками прокладає собі дорогу в юрбі; а коли натикається на опір, то показує на груди, де має знак сонця; ніхто так легко не долає шлях, як він. Але юрба така велика; її оселям немає краю. Коли б перед ним було чисте поле, як би він мчав, і незабаром ти, певне, почув би солодкий стук його руки у твої двері. Та ба, як марно старається вісник; він ще й досі пробивається крізь покої внутрішнього палацу; і ніколи йому їх не подолати; а якби й пощастило подолати, то нічого він цим не досяг би; йому треба було б ще перейти сходи; а коли б він і перейшов їх, то нічого б цим не досяг; треба було б ще перебратися через численні подвір’я, а за тими подвір’ями інший палац, що оточує перший, і знову сходи й подвір’я, і знову палац, і так цілі тисячоліття; і якщо б він усе-таки вихопився з останньої брами — проте ніколи, ніколи йому не досягти цього, — перед ним була б ще тільки резиденція, середина світу, засипана покидьками. Нікому не пробитися крізь неї, а надто з посланням мерця. А ти сидиш біля свого вікна і мрієш про нього, коли надходить вечір.

(Переклав Євген Попович)

Братовбивство

Доведено, що вбивство сталося за таких обставин.

Того ясного місячного вечора, годині о дев’ятій, Шмар, убивця, став на розі, де Везе, його жертва, виходив з вулички, в якій була його контора, й мав завернути у вуличку, де мешкав.

Холодне вечірнє повітря проймало до кісток. А Шмар в лише в легенькому синьому костюмі, та ще й піджак нарозхрист. Але холоду Шмар не відчував; до того ж він весь час ворушився. Знаряддя вбивства — щось середнє між багнетом і кухонним ножем — він тримав напоготові, міцно стискаючи його в руці. Він ще раз оглянув того ножаку; лезо зблиснуло в місячному сяйві; але Шмарові цього було замало — він ударив ним у брукований цеглою хідник, аж іскри посипались; потому, либонь, пошкодував і заходився правити лезо об підошву чобота, так немовби водив смичком по струнах скрипки; стоячи на одній нозі й нахилившись уперед, він прислухався до шурхання ножа об чобіт і водночас до звуків у тій фатальній бічній вуличці.

Але чому все це терпляче спостерігав місцевий підприємець Паллада з вікна на третьому поверсі свого будинку по сусідству? Людська душа — темний ліс! Високо звівши комір халата, підперезаного на великому череві, Паллада поглядав униз і похитував головою.

А через п’ять будинків, на другому боці вулиці, пані Везе, накинувши поверх нічної сорочки лисяче хутро, також виглядала з вікна свого чоловіка, що цього вечора затримувавсь як ніколи надовго.

Нарешті на дверях у конторі Везе дзенькнув дзвоник, дзенькнув аж надто гучно як для дверного дзвоника, його звук злетів над містом, злетів аж до неба, і Везе, цей трудяга, котрий допізна засиджується в своїй конторі, виходить з будинку, хоч у цій вуличці його ще й не бачать, а про те, що він вийшов, лише здогадуються із дзвінка; і бруківка одразу починає відлічувати його спокійні кроки.