Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 95

Перший, хто після капітана висловив свою радість, був, хоч як це дивно, кочегар.

— Я щиро вітаю вас, — сказав він і потиснув Карлові руку, бажаючи також цим показати начебто своє поважання. Коли ж він потім хотів звернутися з тими самими словами й до сенатора, той подався назад, наче кочегар переступив свої права; кочегар теж миттю відмовився од свого наміру.

Тепер уже й інші збагнули, що їм треба робити, і навколо Карла та сенатора відразу ж зчинилась метушня. Отож вийшло, що Карл прийняв поздоровлення навіть од Шубаля і подякував йому за нього. Останні, коли всі знову заспокоїлися, підійшли портові чиновники й сказали по-англійському двоє слів, що справило кумедне враження.

Сенатор був у доброму гуморі і, щоб до кінця натішитись подією, почав нагадувати собі й іншим деякі подробиці, що їх присутні вислухали, звичайно, з цікавістю, а не тільки задля чемності. Так він розповів, що занотував до записника найголовніші Карлові прикмети, які куховарка перерахувала в своєму листі, щоб про всяк випадок одразу мати їх під рукою. І от під час нестерпного кочегарового базікання він задля чистісінької розваги витяг записника і спробував знайти в Карлові прикмети, наведені куховаркою, — звичайно, не надто точні з точки зору детектива.

— І от знайшовся мій небіж! — додав він таким тоном, ніби хотів, щоб його ще раз поздоровили.

— А що тепер буде з кочегаром? — спитав Карл, нехтуючи дядьковою розповіддю. Хлопець вважав, що нове становище дозволяє йому говорити все, що він думає.

— З кочегаром буде те, що він заслужив, — сказав сенатор, — і що пан капітан вважає за доцільне. Я думаю, що з нас уже досить кочегара, і навіть більше, ніж досить. З цим, певно, погодиться кожен з присутніх.

— Однак це нічого не значить, коли йдеться про справедливість, — мовив Карл. Він стояв між сенатором та капітаном і гадав, що, може, у такий спосіб вплине на їхню думку.

І все-таки кочегар, здавалось, уже ні на що не надіявся. Руки він засунув за ремінь, і від його нервових рухів з штанів висмикнувся край строкатої сорочки. Та це його анітрохи не бентежило; він виказав усе своє горе, тепер ще нехай побачать те шмаття, яке він носить на тілі, а потім хай уже й виганяють. Служник і Шубаль, як два найнижчі тут за рангом, зроблять йому цю останню ласку. Шубаль тоді матиме спокій. Кочегар більше не доводитиме його до відчаю, як висловився старший касир. Капітан зможе наймати самих румунів, тоді справді все піде краще. Жоден кочегар більше не базікатиме в головній касі, тільки його останнє базікання залишиться доволі таки приємною згадкою, бо як заявив ясно сенатор, воно спричинилось до того, що він знайшов свого небожа. Втім, цей небіж досі не раз силкувався стати йому в пригоді, і тому вже більше ніж віддячив за те, що через нього зустрівся з дядьком; кочегарові й на думку не спадало вимагати від нього ще чогось. Проте хай він хоч сенаторів небіж, однак далеко ще не капітан, а лихий присуд, врешті, злетить з капітанових вуст. Думаючи так, кочегар намагався не дивитися на Карла, але, на жаль, у цій кімнаті, повній ворогів, йому не було більше на кому зупинити свій погляд.

— Ти не розумієш стану речей, — сказав Карлові сенатор. — Тут, може, йдеться про справедливість, але водночас ідеться й про дисципліну. І те, й інше, а особливо останнє, має вирішувати пан капітан.

— Це так, — пробурмотів кочегар. Всі, хто чув і розібрав його слова, здивовано посміхнулися.

— Крім того, ми вже так довго заважаємо панові капітанові виконувати службові обов’язки, яких у нього, певно, зараз, по приїзді до Нью-Йорку, сила-силенна, що нам крайня пора залишити судно. А то ми своїм нікому не потрібним втручанням зробимо цілу історію з дріб’язкової суперечки двох машиністів. Взагалі-то я чудово розумію твій вчинок, любий, однак саме це дає мені право якнайшвидше забрати тебе звідси.

— Я зараз же звелю приготувати для вас човен, — сказав капітан, і Карл здивувався, що він і не подумав заперечити дядькових слів, які можна було, безсумнівно, оцінити тільки як самоприниження. Старший касир притьмом кинувся до столу й передав механікові по телефону наказ капітана.

«В мене обмаль часу, — сказав собі Карл, — але, не образивши всіх, я нічого не вдію. Не можу ж я покинути зараз дядька, після того, як він ледве знайшов мене. Капітан, правда, ввічливий, але й тільки. На дисципліні його ввічливість кінчається, а дядько говорив, мабуть, цілком щиро. З Шубалем я не хочу розмовляти, шкодую навіть, що подав йому руку. А всі інші, хто тут є, — то взагалі ніщо».

І, так думаючи, він повільно підійшов до кочегара, вийняв з-за ременя його праву руку і легенько взяв її в свою.

— Чому ж ти мовчиш? — спитав він. — Чому ти терпиш усе?

Кочегар тільки наморщив лоба, ніби підбирав слова для того, що має сказати. Дивився він на Карлову й на свою руку.

— З тобою повелися так несправедливо, як ні з ким на судні, я це напевне знаю. — Карл сплів свої пальці з кочегаровими, і той озирнувся довкола блискучими очима, ніби йому випала велика втіха, за яку на нього ніхто не може мати щось зле.

— Тобі треба захищатися, сказати, так це чи ні, інакше люди не матимуть ніякого уявлення про правду. Обіцяй, що послухаєшся мене, бо сам я, мабуть, з багатьох причин зовсім не зможу більше тобі допомогти.

І Карл заплакав і поцілував кочегарові руку; підніс її, велику, майже неживу, до свого обличчя й притиснув до щоки, ніби коштовність, якої доводилось зректися. Відразу ж біля нього опинився дядько-сенатор і силоміць відтягнув його геть.

— Кочегар, видно, приворожив тебе, — сказав він, порозуміло дивлячись поверх Карлової голови на капітана. — Ти почував себе самотнім, а тут трапився кочегар, тепер ти вдячний йому, це заслуговує всілякої похвали. Але вже задля мене не заходь надто далеко і вчись розуміти своє становище.

У коридорі знявся галас, чути було окремі вигуки і хтось немовби навіть брутально грюкнув у двері. До канцелярії зайшов якийсь матрос, трохи здичавілий, підперезаний жіночим фартухом.

— Там люди, — сказав він, мотаючи ліктями, ніби й досі був у натовпі. Врешті він отямився і хотів був віддати честь капітанові, коли помітив, що на ньому фартух. Він зірвав чого, шпурнув додолу й вигукнув: — Це просто свинство! Нап’яли на мене фартух!

Але потім він клацнув каблуками й віддав капітанові честь. Дехто спробував посміхнутися, однак капітан суворо зауважив:

— Я вважаю це за добрий гумор. Хто там у коридорі?

— То мої свідки, — озвався Шубаль, виступаючи наперед. — Я уклінно прошу вас пробачити їм непристойну поведінку. Коли морська подорож залишається позаду, люди часом стають як божевільні.

— Зараз же кличте їх сюди! — наказав капітан і, повернувшись до сенатора, мовив люб’язно, але швидко: — Чи не будете ви ласкаві, шановний пане сенаторе, піти тепер із своїм небожем за цим матросом, котрий посадить вас у човен? Я просто не можу висловити, якою радістю і якою честю було для мене особисте знайомство з вами, пане сенаторе. Я тільки бажаю, щоб мені скоро трапилась нагода продовжити, пане сенаторе, нашу перервану розмову про стан американського флоту і щоб нас знову було перервано у такий приємний спосіб, як сьогодні.

— Поки що ця розмова дала мені небожа, — сміючись, сказав дядько. — А тепер щиро дякую за вашу люб’язність і до побачення. Проте цілком можливо, що коли ми, — він ласкаво пригорнув до себе Карла, — вирушимо в подорож до Європи, то матимемо нагоду довший час побути з вами.

— Я був би щиро радий цьому, — мовив капітан. Вони з сенатором потиснули один одному правиці; Карл же зміг тільки похапцем, мовчки подати капітанові руку, бо того вже обступило щось із п’ятнадцятеро людей, котрі на чолі з Шубалем хоч і трохи збентежено, але з галасом зайшли до канцелярії. Матрос попросив сенатора йти попереду; свідки, кланяючись, розступилися, і сенатор з Карлом легко пройшли між ними. Здавалось, що ці зрештою добродушні люди сприйняли суперечку між Шубалем і кочегаром за жарт, і навіть перед капітаном не переставали сміятися. Серед них Карл помітив і посудницю Ліну, котра, весело підморгуючи йому, одягала фартух, який матрос шпурнув додолу; виявилося, що він належав їй.