Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 34

Сходило сонце, але день здався мені сірим. Коридори замку скулилися, мов нори хробака у в’ялому яблуці. До мене дійшло, хоча й не відразу: я ж провела майже годину на вивороті!

«Якщо довго пробути на вивороті життя, геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Навкруги ввижаються вороги. Зрештою людина захлинається у власній жовчі…»

Але ж це сказав мені Максиміліан. А він міг збрехати. Некроманти завжди брешуть.

— Де ти була, Ліно? Гарольд, тупа тварюка, сказав, що відвів тебе у твій світ…

— Не смій так говорити про Гарольда, некроманте! — я вибухнула, начебто тільки й чекала приводу для сварки. Максиміліан, попри очікування, не підлив оливи у вогонь.

— Гарольд сказав правду? — запитав некромант із незвичною лагідністю.

— Так, — буркнула я.

Максиміліан потарабанив пальцями по поруччю балкону. Звідси, з другого поверху, видно було тільки господарську частину подвір’я — тут блукали кури, яким начхати було на Сарану, виворіт і короля.

— Але потім він мене повернув, — збрехала я, розглядаючи велику білу курку. — Я його переконала.

— Тоді він збрехав мені?

— Напевно, — я знизала плечима. — Знаєш, він не вважає некромантів людьми, з якими можна поводитися по-джентельменськи.

Знову я його вколола; кутики його тонких, негарних губів здригнулися:

— Гаразд… Як ти здобула Зшивач?

— Мені дав його Ланс. Воїн. Ну, загалом, він тепер уже річка. Ми з ним були знайомі, — я покусала губи. — Він дав мені меч. От і все.

— І все?

Максиміліан обережно взяв мене за зап’ястя. Перевернув руку долонею догори. Авжеж, мені слід було взяти посох і швиденько вилікувати це неподобство. Але не мала сили.

— Звідки це в тебе?

— Меч… натирає руки.

— А що ти робила цим мечем?

«Шила».

— Максе, я стомилась, як собака. Часу лишилося — рівно доба до завтрашнього світанку… Можна, ти не будеш морочити мені голови?

Він випустив мою руку. Я потупилася під його поглядом. Мусила терміново придумати щось, аби відвернути розмову вбік.

— До речі, про що ти розмовляв із принцом-деспотом?

— Ні про що. Я прийшов перевіряти, чи добре його замкнули й прикували.

— Він дуже нахабно дивився.

— Він завжди так дивиться. Навіть якщо ти йому ніж приставиш до горла, він дивитиметься на тебе так, начебто вирішує твою долю: повісити чи зварити в казані…

Максиміліан говорив, схиляючи голову до плеча й дивлячись на мене запитливо. Чи мені здавалося? У вухах дзвеніло дедалі дужче: чи то втома брала своє, чи виворіт так мене виснажив. І не було кому простягти долоню над головою та промовити: «Оживи»…

— Тобі треба відпочити? — некромант чи то запитував, чи стверджував. — Може, зайдемо у твій світ… Годинки на дві?

Здавалось, якщо зараз не присяду куди-небудь — звалюся лантухом. Мені обов’язково треба було відпочити, ось тільки Зшивач…

Я боялася, що коли потягну меч до свого світу — нитка, засилена у вушко голки, вислизне або порветься.

Розділ дванадцятий

Зрадник

Гуркотів грім, тепер уже зовсім близько. Налітав вітер, тривожив липи. Я знову опинилась у чужому дворі, й тітонька, що запитувала про моє самопочуття, не встигла ще відійти. Чи треба говорити, що вона витріщилася на мене, як на прудку ігуану? Двічі на її очах я йшла в інший світ і поверталася, збоку це мало, певне, вигляд нападу якоїсь дивної хвороби. До того ж, починалася рідкісна, немислима за силою гроза.

— Елю! — гукала сусідку тітонька біля під’їзду, обидві собачки тислися до її ніг. — Ходімо! Кузя боїться! Мені ще вікна зачинити!

Я змусила себе посміхнутися:

— Усе гаразд, я здорова. Йду додому…

Ринула злива — наче хтось злобливий пожбурив на землю пригорщу мокрого гороху. Кульки застрибали в пилюці, розбиваючись, розливаючись ляпками.

— У тебе є парасолька? — запитала тітонька, й досі вражена. Ніби від такої грози можна прикритися парасолькою.

— Є!

У руках я мала тільки посох. Не знаю, що подумала та жінка, але дощ уже молотив щосили, сусідка гукала, собачки підвивали. І вона востаннє глянула на мене та поквапилася до під’їзду — сусіднього з під’їздом алхіміка.

Я позадкувала в кущі до гаражів. Дощ молотив по бляшаному даху, а «козирок» був такий маленький, що сховатися під ним міг тільки лист фанери. Некромант уже встиг змокнути — його біле волосся злиплось.

— Куди тепер?

Вода текла мені за комір. У дворі не лишилося жодної людини — по всьому будинку зачинялися вікна, хтось зривав із мотузок вивішену на балконі білизну. Десь лунко ляснула рама, посипалися скалки. Грім гуркотів майже безперестанку, блискавки здавалися білими венами чорних хмар.

— У під’їзд! — гукнула я. — У під’їзд, а куди ж іще?!

Розбризкуючи калюжі, ми побігли через двір. Просто перед нами кодовий замок відімкнув якийсь хлопець, скосив на нас око без жодного зацікавлення й побіг сходами на другий поверх, на ходу обтрушуючи мокру парасольку. Двері під’їзду хряпнули. Ми опинилися в півмороці; вітер завивав у віконних шпаринах на сходових майданчиках.

— Добре відпочили, — пробурмотів Максиміліан.

У мене боліли ноги й руки. Все тіло ломило після роботи зі Зшивачем; я притулилася спиною до стіни, сповзла вниз і виявила, що сиджу навпочіпки.

— Лінко, — сказав некромант, сідаючи поряд. — Але ж ти мені не віриш.

— Вірю, — промимрила я. Дуже хотілося води. Хотілося лягти, простягтися й заплющити очі.

— Тоді чому ти сховала Зшивач, щоб я не бачив? Ще, напевно, й закляття наклала — охоронне…

Він мав рацію. Перед тим як перекинутися до свого світу, я сховала меч у стінній ніші, найзанедбанішій і найтемнішій, котру лишень устигла похапцем відшукати. Мені хотілося віддати меча на збереження Лансові, та на шлях до річки вже не було ні часу, ні сили.

— Я нічого від тебе не ховала, — сказала я твердо. — Просто… Навіщо тобі цей меч? Некромант не може ним володіти, ти ж знаєш.

— Некромант, — промовив Максиміліан, начебто куштуючи слово на смак. — Тобі ніколи не було соромно, що ти зі мною товаришуєш?

У його голосі промайнуло щось… дивне. Я була надто виснажена, щоб намагатися зрозуміти. Думки плутались, тріскалися губи.

— Максе, давай вийдемо… Ти спіймаєш машину, як раніше… Поїдемо до мене, батьки на роботі… Перекусимо й ляжемо спати. Часу в нас повно… Поки ми тут, Сарана стоїть, і час теж…

Я бурмотіла, а очі в мене злипалися. Зовні бив дощ по бляшаних віконних козирках. Якщо я засну тут, на бетонній підлозі, й мене виявить хтось із мешканців… Ото сміху буде. Але ж можуть і міліцію викликати: «У нашому під’їзді підліток-наркоман! Що? Не наркоман? А чому спить серед білого дня на сходовому майданчику під поштовими скриньками?!»

— Скажи, Ліно: а ти мені вірила хоч коли-небудь?

Я сіла рівніше.

— Вірила… тобто… Навіщо ти взагалі ставиш ці дурні запитання?

— Дурні? — він посміхнувся. — Так. Твоя правда.

— Магу дороги!

Я рвучко підняла голову. На поверх вище на сходах стояв колишній алхімік, а нині письменник Царьков Олексій Вікторович. На ньому був той самий трикотажний спортивний костюм, і навіть вода на колошах — із розбитої вази — не встигла до кінця висохнути.

— Магу дороги… Ви можете зайти поки що до мене. Поки не скінчиться гроза.

Я запитливо глянула на Максиміліана. Той потягнувся і встав:

— На бідолашного некроманта ваше запрошення поширюється? Чи мені в передпокої перетупцяти?

— Та годі тобі, — буркнула я. — Пішли… Стеж тільки, щоб він нас не отруїв.

Прочавлений диван здався мені зручнішим за будь-яку королівську перину. Колишній алхімік жваво притяг із кухні табурет, поставив на нього тацю, на якій парували чашки:

— Я заварюю трав’яні настої. Ніякої магії, клянуся. Підтримує сили, зігріває… Ви змокли до нитки! У мене є фен, зараз принесу…

І справді приніс мені старий фен для волосся. Я ввімкнула його в розетку; струмінь гарячого повітря пройшов по моєму обличчю, по шиї, потилиці; волосся швидко висихало. Я простягла фен Максиміліанові — той похитав головою.