Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 41

— Чого стоїш? Забирайся. Я більше не скажу тобі й слова. Чи в тебе є насіння правди?!

У її голосі чулося істеричне глузування. З такими само інтонаціями вона могла запитати, чи є в мене килим-літак або чарівна паличка.

Я застромила ліву руку в кишеню штанів. На самому дні, де шов, лежало кілька горобинових ягідок — подарунок дівчинки Улейки. Я витягла їх; у кишені вони втратили блиск і трішки зморщилися. Зеленаво-жовті, круглі, вони лежали на моїй долоні; я підняла очі й побачила, що відьма теж дивиться на ягоди. І в очах у неї — жах.

— Ви вгадали, — у животі в мене мов пружина стислася від ризикованої брехні.

— Я не ковтатиму їх! — заверещала відьма.

Зшивач у моїй правиці сіпнувся.

— Мій меч вважає інакше.

Вона відкинула вже натоптану люльку:

— Ну, давай, давай! Убий бабу, якої всі зреклися! Убий, якщо зможеш!

На очі їй навернулися сльози.

Я мимоволі згадала Максиміліана. Некромант не зніяковів би ні на мить. Він слідчий від природи, нещадний і цілком безсторонній; не дарма ж він уперше з’явився в мій світ під личиною « оперуповноваженого »…

Думка про некроманта, який сидить на троні, додала мені злості — й сили.

— Я підозрюю вас у страшному злочині, — від хвилювання в мене здавило горло, але я все одно вела далі. — У дуже чорному чаклунстві.

— Мене?! — вона з натугою зобразила сміх. — Я не відьма! Так думають простаки з міста! Я ніколи не була чаклункою!

Крок за кроком я перетнула кімнату. На мене дивилися порцелянові ляльки, кольоровими плямами пливли вишиті подушки на поличках, відбивалося денне світло в боках глечиків і свічників. Зшивач, витягаючи невидиму нитку, підіймався дедалі вище, цілився вістрям відьмі в груди. Я насилу змусила клинок опуститися: «Ти знаряддя. Я господиня. Не навпаки».

— Візьміть насінинку. Якщо вам нема чого приховувати.

Вона зацьковано втислася в спинку крісла. Я простягла ягоди на долоні, щомиті очікуючи, що вона підіб’є мою руку знизу; їй дуже хотілося так зробити. Я бачила по очах.

— Я дуже довго до вас добиралася. І не дам вам спокою.

Щось у моєму голосі змусило її втягти голову в плечі. Вона схопила найменшу ягідку з моєї долоні, закинула до рота і з видимим зусиллям проковтнула.

— Як звуть короля?

Збігло кілька секунд. Жінка мовчачи скорчилася, двома руками вчепилась у свій худий живіт. Я вжахнулася; на мить мені здалося, що я згодувала людині справжню насінинку правди.

— Відповідайте! Швидше!

— Оберон, — видихнула вона. — Будь ти прокляте, дівчиську… Його звуть Оберон!

Минуло хіба хвилини зо три. Хоча мені здалося — години.

— Це ви сказали слово забуття?

— Не слово. Я задумала бажання. На монетці.

— Яке бажання? На якій монетці?!

Вона мовчала. Мені довелося витратити по «насінинці» на кожну частину запитання.

— На кожному ярмарку штукарі роздаровують такі монетки. Я спіймала її на льоту… Монетку долі треба кинути на землю й задумати бажання. У мене одне бажання ось уже багато років! Я хотіла забути його назавжди, забути його ім’я, забути його обличчя. Але ці монетки — лише обман…

Вона знайшла свою люльку й почала натоптувати наново. Довго клацала кресалом, нарешті запалила. Величезна люлька нітрохи їй не пасувала, стирчала в зубах, ніби димар від пароплава над туристською байдаркою.

— Я не винна. Я хотіла просто забути його. Але трапилося так, що всі забули його ім’я. Тільки я — одна з усього міста — пам’ятаю. Я готова розбити голову об камінь, аби тільки витрусити звідтіля це ім’я… Але я знаю: мізки мої, може, й розлетяться, а ім’я залишиться.

Вона курила, випускаючи цілі хмари диму. Я прочинила вхідні двері, бо вікна були щільно забиті.

Нове «зернятко» викотилося на мою долоню:

— Вам хтось допомагав? Могутній чарівник? Сильніший за Оберона?

Вона хрипко розсміялася:

— Могутній, авжеж… Кажу ж тобі — це була проста монетка бажань! Штукарка розкидала їх пригорщами. Для дітей… Це іграшка, ніяких чарів тут немає.

— Ви справді відьма?

— Ні! Не маю навіть краплі чарівної сили.

— Тоді як ви могли задумати бажання? Якщо монетка, як ви кажете, не чарівна?

— Так, я загадала, — вона дивилася на мене крізь дим збудженим гарячковим поглядом. — Це гра… Але я в неї повірила. Бо дуже хотіла його забути. Забути його, забути, забути. Я мріяла про це вранці й увечері… І вночі… Коли шила своїх драконів, то бачила його обличчя перед собою, хотіла забути його, забути…

Мені здалося, що вона бурмоче закляття — така сила чулася в її несамовитому голосі:

— Я божеволію, він сниться мені ночами, щоночі, багато років… Навіщо ти тут? Це він тебе послав?!

Я сіла на килимок перед каміном, витертий, подекуди пропалений жаром, і розповіла їй усе. У мене мов гора з пліч упала — не треба більше погрожувати, запихати в неї фальшиві «насінинки правди», міцніше стискати Зшивача; ниточки сходилися — або ось-ось мали зійтися.

Люлька в її довгих пальцях згасла.

— Ти брешеш, — прошепотіла вона. — З’їж насінинку, щоб я тобі повірила!

— Це не насіння, — я витягла з кишені останні кілька круглячків. — Це ягоди з лісу. Схожі на горобину. Діти їх їдять.

Вона довго дивилася на мене. Потім підвелася з крісла, взяла в мене з долоні «горобинку», довго розглядала її, не вірячи власним очам.

По тому впустила ягоду й затулила обличчя руками.

Так, її звали Едною. Вона справді служила в замку багато років. Віддавала всі сили й ніколи не вимагала подяки! Ким вона тільки не працювала: і швачкою, й вишивальницею, і лютністкою, і квіткаркою. Вона прикрашала королівські покої та бальні зали, ткала, плела, придумувала вбрання, із яким не зрівнялося б жодне інше в Королівстві. Вона майструвала для королеви сукні, у яких та здавалася молодшою і привабливішою, ніж була насправді. А це мало велике значення, бо королева часто хворіла, багато їла й не зносила прогулянок.

Една старалася, король цінував її зусилля, тож зробив головною економкою. Але королева була скупа на похвалу. Една виявилася вродливішою за неї, на додачу ще й чудово співала, навчала придворних танцювати. Сукні, які вона шила для себе, завжди поступалися королівським — Една ж не була дурною! Вона вбиралася підкреслено просто, навіть біднувато. Але її природної краси, здоров’я, смаку не можна було приховати й під таким вбранням..

Ні, Една не давала приводу для ревнощів. Вона була бездоганно вихована, дотримувалася етикету, як і кожен чесний васал зберігала свою присягу. Але король, звичайно, знав, як вона його любить — він великий маг і бачить людей наскрізь.

Една ніколи не була чаклункою. Але її любов загострила зір: вона навчилася розуміти короля краще, ніж будь-хто інший. І вона знала, що король не любить королеву. Їх позв’язує обов’язок. Повага. Симпатія. Але не більше! Не більше!

Нехай принесуть справжні насінинки правди. Една підтвердить під присягою: король не любив дружини, й королева це відчувала. Вона теж була чарівницею, хоч і маленькою, слабосилою. І ось вона, ця нещасна дурепа, зважилася вдатися до чаклунства — зшити виворітні нитки, перекроїти все життя та знайти любов короля.

Одного разу Една побачила на нічному столику в королеви дивну книгу. Розгорнута, вона лежала палітуркою догори, закладена на тій самій сторінці, де зображено було меч на ім’я Зшивач…

Королева от-от мала народити. Король воював на далеких рубежах — це було лихоліття. Королева заволоділа мечем — Една не знає, як їй це вдалося. Слуги лякалися, зустрічаючи королівську дружину, яка блукала вночі палацовими переходами із мечем у руках — здавалося, вона сама не своя. Що не день королева ставала дратівливішою, більш жовчною. Очі в неї запали, шкіра пожовкла, зробилася в’ялою. Вона то ридала на грудях у Едни, сповідуючись їй у потаємному, то раптом ставала нервовою та підозріливою, і скрізь їй ввижалися вороги. Так, у всьому вона бачила тільки лихе й потворне, а вдача її, без того складна, перетворилася на зовсім нестерпну. Увесь замок стогнав від її витівок, і ніхто не міг слова сказати. А король, єдиний, хто міг із нею впоратися, опинився надто далеко, на чолі війська, що воювало з ворогами.