Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 45

— Ти невдячний, як некромант, — деспот сито посміхнувся. — Колись у мене теж був замок. І ціла рать у підпорядкуванні. І землі, що стогнали під моїм гнітом… думаю, що стогнали від задоволення, — він заіржав.

— Я пам’ятаю, — холодно сказав Максиміліан. — Пам’ятаю дуже добре.

— Незабаром у мене знову буде замок. Купа людей, солдатів і рабів. Ці, як їх, шофери, охоронці… Все, про що ти мені розповідав.

— Врахуй: у тому світі є ще закон, суди, в’язниці…

— Закон будь-якого світу я переінакшую на свій смак. Єдина людина, що вміла стати на моїм шляху, зникла, випарувалася, нема її!

Він натхненно підвищив голос. «Нема її», — застрибало під стелею.

Деспот ліниво потягся:

— Чудово. Ну що, вже світанок? Настав час подивитися на цю славнозвісну Сарану?

— Вона того варта… — Максиміліан знову зробив паузу. — Слухай-но, деспоте. Ти впевнений, що Сарана не здобуде помилково того, іншого замку? Замку Оберона?

— Що рідше я чутиму це ім’я, — вкрадливо зауважив деспот, — то міцнішою буде наша дружба. А Сарана нічого не переплутає, не хвилюйся. Королівство підкоряється правилам тонкого світу: столиця там, де король.

— Звідки ти знаєш?

— Роки у в’язниці кого завгодно перетворять на професора.

— Ти впевнений, що ви з Сараною читали ті самі книги?

— Собаці не потрібні книги, щоб гризти кістки й не гризти каміння. Ти зголосився бути королем. Ти посів порожній трон. Тепер, щоб зруйнувати Королівство, Сарані доведеться вбити тебе.

— Значить, Королівство вистоїть.

Принц-деспот посміхнувся. Підвівся з-за столу.

Виросла його чорна тінь на мозаїчній підлозі:

— Отже, некроманте, ми з тобою домовились: я приведу дівчисько. Ти влаштуєш нам перехід.

— Вона маг, — сидячи й далі, відгукнувся Максиміліан.

— Ти казав, у своєму світі вона майже не відрізняється від інших. Просто переведи нас через межу. Я буду про неї дбати, виховувати… Ти ж казав, що вона виросла без батька?

Мене пересмикнуло. Так, Максиміліан знав багато чого про моє життя, сидів на кухні, теревенив із моїми рідними… Я сама привела його до нас додому!

— Ти не втримаєш її за межею, — неголосно сказав Максиміліан. — Вона будь-якої хвилини зможе втекти в Королівство.

— Навіть якщо в покарання я приріжу її рідну неньку?

Я змусила себе не рухатися. Навершя посоха було накрите краєм драного плаща, і я боялася, що тканина займеться.

— Ти бачиш, некроманте, — принц-деспот посміхався, — я добре вивчив людську натуру. Дівчинка буде як шовкова… Або я просто закопаю її де-небудь у лісі. У тім світі є ліс?

— Є.

— Чудово. Я йду до своїх вояків, некроманте. А твоя справа — мертвяки.

— Домовилися.

Якби зараз вони подивились угору — напевно помітили б мене. Розвиднялося: вікна виділялися сірими плямами, але внизу ще панувала пітьма. Принц-деспот узяв одну свічу з канделябра й покрокував до дверей; рухався він упевнено, начебто все життя провів у некромантовому замку.

Максиміліан підніс руки.

У його долонях виник білий ніж, блідий, ніби з криги. Довгі пальці ворушилися, начебто зішкрібаючи нігтями фарбу зі стіни. Ніж розпався в повітрі, зник — і відразу з’явився знову в спині деспота, який виходив із зали.

Почулося моторошне чвакання.

Деспот упав на коліна. Щось прошипів; хотів озирнутись — і не зміг. Повалився ниць. Білий ніж у його спині здригнувся й розтікся туманом. Страшна людина, мій давній знайомий, лежав обличчям униз на мозаїчній підлозі, без руху. Без крові. Немов п’яничка на газоні.

Максиміліан, як і раніше, сидів у кріслі. Пальці в нього посмикувалися.

— Ліно, — погукав він, не підвищуючи голосу.

Я подумала: що це? Він згадує мене? Він думає про мене?!

— Я чую тебе. Знаю, коли ти ввійшла… Іди мерщій. Повертайся до себе. Тут буде… спека.

— Ти вбив його?!

Максиміліан підняв до мене лице — дуже біле:

— Іди, зараз почнеться.

Я перелізла через поруччя балкону. Останньої миті злякалася. Незграбно балансуючи посохом, спланерувала вниз — подалі від Максиміліана.

Некромант не рухався. Я скерувала посох на тіло принца-деспота; посох мовчав. Мрець не був небезпечним для мене.

— Ти про щось дізналася? — тим само рівним голосом запитав Максиміліан.

— Про те, що ти вбивця.

— Так. Я вбиваю людей. Я піднімаю мертвих. Я некромант.

Він сам здавався цієї миті заведеною порцеляновою лялькою.

— Ти завжди був некромантом, — сказала я невпевнено. — Але це ж не заважало тобі…

Я ледь була не сказала — «дружити зі мною».

— Про що ти дізналася, Ліно? — у його механічному голосі нарешті прорізалися людські нотки: нетерпіння й занепокоєння.

Я вагалася. Розправа Максиміліана з принцом-деспотом вразила мене; чого чекати далі? Мертве тіло на мозаїчній підлозі вабило погляд. Але й не можна було спускати з ока вбивцю.

— Чому ти вбив його в спину?

— Тому, що він мав дурість повернутися до мене спиною.

— Але це ж підло.

— Я некромант чи Дід Мороз?

Ми дивилися одне на одного. Для нічного зору вже надто розвиднілося, для звичайного було ще надто сутінно. Уся ця величезна зала, павуки, що нечутно спускалися нитками і злітали в темряву, далекий стогін вітру під дахом, кажанячі зграї, мертвий деспот при вході — все це було таке нереальне, моторошне, що в мене мороз пробіг поза спиною. Справжнім некромантом Максиміліан зробився тільки зараз; колись були самі балачки.

Я згадала, як він пив, збираючись підняти з могили Лісового Воїна. Як він трусився, ще хлопчиськом, якщо заходив у звичайний склеп. Він ненавидів себе за цю «слабкість», але він же не був некромантом до сьогодні!

— Слухай-но, ти ж мерців… — я затнулася, не зважуючись сказати «боїшся». — Навіщо ти…

Він мовчав. Очі в нього були як шліфований мармур. Я пожалкувала про свої слова та змінила тему — однак невдало:

— Навіщо ти покинув мене? Навіщо обпоїв? Щоб я проспала твою зраду?

— Це не зрада. Єдиний шанс порятувати Королівство.

— Ти хочеш здолати Сарану? — запитала я безнадійно.

— Не я. Королівство. Якщо я стану таким само сильним королем, яким був… Оберон, ми встоїмо.

Він ледь затнувся, вимовляючи королівське ім’я.

— Але ти ж некро…

Тепер затнулась я. Максиміліан серйозно кивнув:

— Правильно. Це буде Чорне Королівство. Стильний чорний колір до лиця великому магові, чи не так?

Я не знайшла, що відповісти.

— Їсти хочеш? Пити? Можна приготувати млинчики і…

— Не хочу.

— Гидуєш?

— Не хочу.

— Добре… Про що ти дізналася? — він зчепив свої довгі страшні пальці. — Про те, що короля не можна повернути?

Мені почулася надія в його останніх словах. Начебто він чекав, що я підтверджу: так, це правда.

— Я…

У миті, коли треба міркувати дуже швидко, іноді потрапляєш у ступор. Стовбичиш, мов пень, а всі думки кудись повивітрювалися з голови, але ж саме зараз і трапилася нагода показати, на що ти здатен!

— Ну, чому ж, — почала я, намагаючись додати голосові холодної впевненості. — Навпаки. Я дізналася, хто вчинив чаклунство й хто за цим стоїть. У мене на руках знаряддя злочину.

— А головне? Головне — як його повернути, ти знаєш?

Я вагалася.

Максиміліан напевне відчує неправду, якщо я скажу — «знаю». Але зізнатися в безпорадності зараз, після всього, що я бачила й чула… язик не повертався.

— Я так і думав, — тихо сказав Максиміліан. — Дякую, Ліно, знаю, що ти зробила все можливе. Тепер…

Зовні щось загриміло. Почулися хрипкі, далекі звуки рогу.

— Вони прийшли, — Максиміліан підвівся. — Гори затримають їх ще днів на два. Ми зробимо так, щоб у цих горах лягло якомога більше трупів, а вночі…

Він раптом затнувся. Продовжив іншим голосом, скоромовкою:

— Ліно, будь ласка, йди. Я не хочу, щоб ти це бачила.

— Чому? — тихо запитала я. — Ти що ж… соромишся?

Не знаю, хто мене смикнув за язика. Та Максиміліан здригнувся, начебто його шпицею проткнули.