Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 45
— Ти невдячний, як некромант, — деспот сито посміхнувся. — Колись у мене теж був замок. І ціла рать у підпорядкуванні. І землі, що стогнали під моїм гнітом… думаю, що стогнали від задоволення, — він заіржав.
— Я пам’ятаю, — холодно сказав Максиміліан. — Пам’ятаю дуже добре.
— Незабаром у мене знову буде замок. Купа людей, солдатів і рабів. Ці, як їх, шофери, охоронці… Все, про що ти мені розповідав.
— Врахуй: у тому світі є ще закон, суди, в’язниці…
— Закон будь-якого світу я переінакшую на свій смак. Єдина людина, що вміла стати на моїм шляху, зникла, випарувалася, нема її!
Він натхненно підвищив голос. «Нема її», — застрибало під стелею.
Деспот ліниво потягся:
— Чудово. Ну що, вже світанок? Настав час подивитися на цю славнозвісну Сарану?
— Вона того варта… — Максиміліан знову зробив паузу. — Слухай-но, деспоте. Ти впевнений, що Сарана не здобуде помилково того, іншого замку? Замку Оберона?
— Що рідше я чутиму це ім’я, — вкрадливо зауважив деспот, — то міцнішою буде наша дружба. А Сарана нічого не переплутає, не хвилюйся. Королівство підкоряється правилам тонкого світу: столиця там, де король.
— Звідки ти знаєш?
— Роки у в’язниці кого завгодно перетворять на професора.
— Ти впевнений, що ви з Сараною читали ті самі книги?
— Собаці не потрібні книги, щоб гризти кістки й не гризти каміння. Ти зголосився бути королем. Ти посів порожній трон. Тепер, щоб зруйнувати Королівство, Сарані доведеться вбити тебе.
— Значить, Королівство вистоїть.
Принц-деспот посміхнувся. Підвівся з-за столу.
Виросла його чорна тінь на мозаїчній підлозі:
— Отже, некроманте, ми з тобою домовились: я приведу дівчисько. Ти влаштуєш нам перехід.
— Вона маг, — сидячи й далі, відгукнувся Максиміліан.
— Ти казав, у своєму світі вона майже не відрізняється від інших. Просто переведи нас через межу. Я буду про неї дбати, виховувати… Ти ж казав, що вона виросла без батька?
Мене пересмикнуло. Так, Максиміліан знав багато чого про моє життя, сидів на кухні, теревенив із моїми рідними… Я сама привела його до нас додому!
— Ти не втримаєш її за межею, — неголосно сказав Максиміліан. — Вона будь-якої хвилини зможе втекти в Королівство.
— Навіть якщо в покарання я приріжу її рідну неньку?
Я змусила себе не рухатися. Навершя посоха було накрите краєм драного плаща, і я боялася, що тканина займеться.
— Ти бачиш, некроманте, — принц-деспот посміхався, — я добре вивчив людську натуру. Дівчинка буде як шовкова… Або я просто закопаю її де-небудь у лісі. У тім світі є ліс?
— Є.
— Чудово. Я йду до своїх вояків, некроманте. А твоя справа — мертвяки.
— Домовилися.
Якби зараз вони подивились угору — напевно помітили б мене. Розвиднялося: вікна виділялися сірими плямами, але внизу ще панувала пітьма. Принц-деспот узяв одну свічу з канделябра й покрокував до дверей; рухався він упевнено, начебто все життя провів у некромантовому замку.
Максиміліан підніс руки.
У його долонях виник білий ніж, блідий, ніби з криги. Довгі пальці ворушилися, начебто зішкрібаючи нігтями фарбу зі стіни. Ніж розпався в повітрі, зник — і відразу з’явився знову в спині деспота, який виходив із зали.
Почулося моторошне чвакання.
Деспот упав на коліна. Щось прошипів; хотів озирнутись — і не зміг. Повалився ниць. Білий ніж у його спині здригнувся й розтікся туманом. Страшна людина, мій давній знайомий, лежав обличчям униз на мозаїчній підлозі, без руху. Без крові. Немов п’яничка на газоні.
Максиміліан, як і раніше, сидів у кріслі. Пальці в нього посмикувалися.
— Ліно, — погукав він, не підвищуючи голосу.
Я подумала: що це? Він згадує мене? Він думає про мене?!
— Я чую тебе. Знаю, коли ти ввійшла… Іди мерщій. Повертайся до себе. Тут буде… спека.
— Ти вбив його?!
Максиміліан підняв до мене лице — дуже біле:
— Іди, зараз почнеться.
Я перелізла через поруччя балкону. Останньої миті злякалася. Незграбно балансуючи посохом, спланерувала вниз — подалі від Максиміліана.
Некромант не рухався. Я скерувала посох на тіло принца-деспота; посох мовчав. Мрець не був небезпечним для мене.
— Ти про щось дізналася? — тим само рівним голосом запитав Максиміліан.
— Про те, що ти вбивця.
— Так. Я вбиваю людей. Я піднімаю мертвих. Я некромант.
Він сам здавався цієї миті заведеною порцеляновою лялькою.
— Ти завжди був некромантом, — сказала я невпевнено. — Але це ж не заважало тобі…
Я ледь була не сказала — «дружити зі мною».
— Про що ти дізналася, Ліно? — у його механічному голосі нарешті прорізалися людські нотки: нетерпіння й занепокоєння.
Я вагалася. Розправа Максиміліана з принцом-деспотом вразила мене; чого чекати далі? Мертве тіло на мозаїчній підлозі вабило погляд. Але й не можна було спускати з ока вбивцю.
— Чому ти вбив його в спину?
— Тому, що він мав дурість повернутися до мене спиною.
— Але це ж підло.
— Я некромант чи Дід Мороз?
Ми дивилися одне на одного. Для нічного зору вже надто розвиднілося, для звичайного було ще надто сутінно. Уся ця величезна зала, павуки, що нечутно спускалися нитками і злітали в темряву, далекий стогін вітру під дахом, кажанячі зграї, мертвий деспот при вході — все це було таке нереальне, моторошне, що в мене мороз пробіг поза спиною. Справжнім некромантом Максиміліан зробився тільки зараз; колись були самі балачки.
Я згадала, як він пив, збираючись підняти з могили Лісового Воїна. Як він трусився, ще хлопчиськом, якщо заходив у звичайний склеп. Він ненавидів себе за цю «слабкість», але він же не був некромантом до сьогодні!
— Слухай-но, ти ж мерців… — я затнулася, не зважуючись сказати «боїшся». — Навіщо ти…
Він мовчав. Очі в нього були як шліфований мармур. Я пожалкувала про свої слова та змінила тему — однак невдало:
— Навіщо ти покинув мене? Навіщо обпоїв? Щоб я проспала твою зраду?
— Це не зрада. Єдиний шанс порятувати Королівство.
— Ти хочеш здолати Сарану? — запитала я безнадійно.
— Не я. Королівство. Якщо я стану таким само сильним королем, яким був… Оберон, ми встоїмо.
Він ледь затнувся, вимовляючи королівське ім’я.
— Але ти ж некро…
Тепер затнулась я. Максиміліан серйозно кивнув:
— Правильно. Це буде Чорне Королівство. Стильний чорний колір до лиця великому магові, чи не так?
Я не знайшла, що відповісти.
— Їсти хочеш? Пити? Можна приготувати млинчики і…
— Не хочу.
— Гидуєш?
— Не хочу.
— Добре… Про що ти дізналася? — він зчепив свої довгі страшні пальці. — Про те, що короля не можна повернути?
Мені почулася надія в його останніх словах. Начебто він чекав, що я підтверджу: так, це правда.
— Я…
У миті, коли треба міркувати дуже швидко, іноді потрапляєш у ступор. Стовбичиш, мов пень, а всі думки кудись повивітрювалися з голови, але ж саме зараз і трапилася нагода показати, на що ти здатен!
— Ну, чому ж, — почала я, намагаючись додати голосові холодної впевненості. — Навпаки. Я дізналася, хто вчинив чаклунство й хто за цим стоїть. У мене на руках знаряддя злочину.
— А головне? Головне — як його повернути, ти знаєш?
Я вагалася.
Максиміліан напевне відчує неправду, якщо я скажу — «знаю». Але зізнатися в безпорадності зараз, після всього, що я бачила й чула… язик не повертався.
— Я так і думав, — тихо сказав Максиміліан. — Дякую, Ліно, знаю, що ти зробила все можливе. Тепер…
Зовні щось загриміло. Почулися хрипкі, далекі звуки рогу.
— Вони прийшли, — Максиміліан підвівся. — Гори затримають їх ще днів на два. Ми зробимо так, щоб у цих горах лягло якомога більше трупів, а вночі…
Він раптом затнувся. Продовжив іншим голосом, скоромовкою:
— Ліно, будь ласка, йди. Я не хочу, щоб ти це бачила.
— Чому? — тихо запитала я. — Ти що ж… соромишся?
Не знаю, хто мене смикнув за язика. Та Максиміліан здригнувся, начебто його шпицею проткнули.
- Предыдущая
- 45/66
- Следующая
