Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 49

— Хто це… — він з острахом втупився в Гарольда. — Це не…

— Усе гаразд, він зі мною, — пробурмотіла я стомлено. — Нам потрібна ваша консультація, алхіміку.

— Я більше не… — письменник і далі поглядав на Гарольда з побоюванням. — Ласкаво просимо, добродії маги дороги. Проходите… Що це у вас, невже Зшивач?!

Він навіть присів, бажаючи краще розглянути меч у мене на поясі. Я відсторонилася:

— Ні. Ми граємо в рольові ігри.

— Я вражений, — пробурмотів алхімік, і його одутлі щоки зарожевіли. — Так, авжеж, зізнатися, сказати… Чай? Може, з трав? У вас кепський вигляд…

Я гмикнула подумки: уже чого-чого, а чаю, тим більше трав із цих рук я в житті не прийму.

— Дякую. У вас є розчинна кава в паперових пакетиках?

— Ця гидота?! Є, зовсім випадково…

Гарольд стояв посеред кімнати, мовчки вивчав стару люстру, курні фіранки, книжкову шафу з однаковими тьмяними корінцями. Я сіла на прочавлений диван і зрозуміла, що встати не зможу: не тримають ноги.

Алхімік повернувся за п’ять хвилин, і всі п’ять хвилин ми з Гарольдом мовчали. На таці, яку господар поставив на табурет, були два кухлі з гарячою водою та дві яскраві «ковбаски» розчинної кави з вершками. Я побачила в цьому знак: алхімік здогадався про мої підозри й напоказ виставив добрі наміри — самі, мовляв, розчиняйте, самі готуйте собі напій.

Тут, у старій недоглянутій квартирі, під гомін дощу за вікном, легко було уявити, що ніякої Сарани нема на світі. Що Максиміліан не вбивав принца-деспота й при вході до чорного замку не прикуті ланцюгами два сумовиті кістяки. Я теліпала ложкою у воді, спостерігаючи, як розчиняється кава.

Гарольд крутив у руках паперовий пакуночок. Алхімік із люб’язною усмішечкою допоміг йому: надірвав його, висипав у воду вміст. Гарольд підняв брови.

— А метро, — запитав він раптом невпевнено, — метро у вас ще працює?

— А куди ж воно подінеться, — радісно заторохтів алхімік. — Тільки ось люду стало забагато, у годину пік не проштовхнешся, такі юрби, жах…

— Я говорила з Едною, — повідомила я.

— Вона зізналася? — пожвавився алхімік.

— Вона лише знаряддя… Громадянине Царьков! Чи не ви мені говорили ось у цій самій кімнаті, що Мрячна Бабера має владу, поки Королівство в дорозі? Що вона безсила проти короля в його Королівстві?

— Говорив, — він нервово ковтнув. — А… що?

— Погляньте на це.

Я витягла з кишені трикутну монетку на ланцюжку. Алхімік схилив голову до плеча з підкресленим, театральним зацікавленням:

— Що це в нас? Так…

Тьмяні його очі раптом розплющилися. Поквапливо, ледь не жадібно він схопив монетку до рук. Я втримала її — за кінець золотого ланцюжка.

— Це… так… що це, дозвольте запитати?!

— Ви ж алхімік і мудрець. Ви повинні знати, що це!

— Я скажу… Зараз… Дайте, прошу вас, не бійтеся, випустіть нарешті ланцюжок, я не заберу цю річ у вас, не посмію…

Він забігав кімнатою, повертаючи монету то так, то інак:

— Який дурень повісив це на ланцюг? Можна пошкодити силові лінії… Так… Тут написано: «Замкнено… законсервовано, зібрано й закрито без терміну».

— «Законсервовано»?!

— Ну, загальний зміст такий. Оброблено для зберігання, заархівовано, якщо бажаєте. Це… Ух ти, багато читав про таке, ніколи не доводилося тримати в руках. Це, добродії, один із так званих виконавців бажань, вони траплялися людям за всіх часів. Принцип дії простій: воля простака-клієнта плюс збочений гумор виконавця. Мавпяча лапа… Золота куля… Квітка з веселковими пелюстками…

— Монетка бажань.

— Так-так… Але монетка — це просто забава, дитяча гра.

— Де Королева Туману могла здобути цю річ?

— Королева Туману? — алхімік стрепенувся. — А до чого тут вона?

— Це вона підкинула Едні монетку.

— Он як, — пробурмотів він, і гарячковий рум’янець на його щоках побляк. — Ця річ — із володінь королеви… Чого ж простішого… Чого, ви казали, побажала Една?

— Забути Оберона.

— Ох, — алхімік похитав головою. — Забула?

— Ні. Замість цього…

— Розумію, — він замислено зважив монетку на долоні. — Магу дороги, я починаю непокоїтись.

— Тільки зараз? — не витримала я.

— Ви неправильно мене зрозуміли, — він віддано зазирнув мені у вічі. — Багато років я сиджу тут тихо. Пишу дитячі книжки. Гонорари невеличкі, але я живу скромно…

— Я мені що? Живіть, як хочете.

Він замотав головою:

— Завелика увага до моєї скромної персони. Забагато впливових панів, магів, ходять до мене… До речі, ви не казали некромантові, що я його зрадив?

— Я нічого не казала некромантові, — я стисла зуби, відчуваючи, як напружився поряд Гарольд. Проклятий алхімік: перевіряє він мене, чи що?! Чи він Гарольда перевіряє, чи… якби ж знаття, чого він хоче, слизька душа!

— Але він все одно довідається, — пошепки поскаржився алхімік. — Межа між нашими світами настільки потоншала… Якщо пан некромант з’явиться, щоб помститись… Що робити бідолашному вченому?

Я згадала рівнину, загачену Сараною, обложені скелі й мертвяків-арбалетників.

— У пана некроманта нині по горло клопоту й без вас. Не трусіться так!

— Вам казати легко… А Королева Туману?

— Думаєте, вона сюди дотягнеться? Руки закороткі!

— Закороткі, — алхімік переривчасто зітхнув. — Вона мені сниться, добродії, останнім часом дуже часто… Коли вона змогла дотягтися до короля в його королівстві… То до мене, скромного вигнанця?!

— Королівство гине, — я насилу підвелася з дивана. — А ви стогнете не знати чого. Труситеся за власну шкіру!

— Моя шкіра мені дуже дорога, — він проникливо ляпав короткими віями. — Ви молоді. Вам цього не зрозуміти!

— Ви жалюгідний боягуз, — раптом сказав Гарольд.

— Так, — алхімік уклонився. — А ви, мабуть, Гарольд. Я був знайомий із вашою матінкою… Коли вона була ще дитям. То були славні часи…

— Хто ви такий?!

— Жалюгідний боягуз, як ви вже знаєте. Тільки… після всього, що трапилось, я зберігаю вірність королю. А ви його забули, наскільки я розумію. Ви, магу дороги, забули свого короля… Ви нерозумна вівця, ось ви хто. Але, зрозуміло, маєте право зневажати такого жалюгідного…

— Гарольде! — скрикнула я.

Його руки вже потягнуся до горла алхіміка. Той відскочив у найдальший куток і сполотнів дужче — видно, зрозумів, що перестарався. Мій вигук змусив Гарольда здригнутись — і зупинитися.

— Король захищав мене, — плаксивим голосом почав алхімік. — Я вигнанець… але чесний вигнанець! Я сповна розплатився за колишні гріхи… Тепер, коли нема короля, — хто захистить мене від Мрячної Королеви? Від некроманта, якщо той забажає використати мої знання на лихо іншим? Хто…

— Тихше! — знову крикнула я.

І — диво! — обидва послухались. Я стояла посеред кімнати, тримаючи напереваги марний легкий посох; у вухах у мене тонко дзвеніло, а перед очима металися іскорки. Алхімік знову розглядав монетку, Гарольд відійшов і сів на диван. У нього смикалася повіка.

— Ми тут не для балачок, а щоб повернути Оберона! Цей виконавець — можна його змусити скасувати бажання?

— Ні, — алхімік скорботно стис губи. — Це основа магії — зворотного ходу нема… Що побажав — за те й відповідаєш…

— Ви сказали, там написано…

— Так. «Замкнено, закрито». По виконанні бажання річ переродилася. Тепер це сейф. Якби Една побажала ніколи не знати страху — в сейфі зберігався б її страх. Якби Една побажала розбагатіти — у сейфі виявилася б її бідність…

— Вона побажала забути Оберона!

Алхімік похитав головою:

— Прошу пробачення, але Оберона… його величність не можна запакувати в настільки тісну в’язницю. Де моя лупа?

Він потяг на себе шухляду столу, й та випала, розсипалися по паркету папери, фотографії, ґудзики й скріпки. Не звертаючи ні на що уваги, алхімік вихопив із купи лупу, примружив око й втупився в монету.

— Це ім’я, — сказав він раптом захриплим голосом. — Це ім’я… Так. Одне. Ім’я короля! — проголосив письменник, благоговійно дивлячись на монетку. — Ось що вона тут сховала. Забуття прокотилося багатьма світами, і в Королівстві, де чарівний світ дуже розвинений, сила забуття виявилася сильнішою за все…