Погоня за вівцею - Мураками Харуки - Страница 6

— Дякую, не треба, — відповів я і поклав трубку.

Я телефонував їй о другій, шостій і десятій, але ніхто не брав трубки. Очевидно, вона була по-своєму зайнята.

Спіймати її я зміг нарешті о десятій наступного ранку. Я коротко відрекомендувався і сказав, що хотів би поговорити про одну справу щодо недавньої реклами, а потім запитав, чи вона не погодилася б разом зі мною повечеряти.

— Але кажуть, що роботу вже закінчено, — сказала вона.

— Закінчено, — погодився я.

Вона, здавалось, була трохи спантеличена, але більше не перепитувала. Ми домовились зустрітися в кафе на вулиці Аоямадорі.

Я замовив по телефону столик у французькому ресторані найвищого класу серед відомих мені досі. Потім натягнув на себе щойно куплену сорочку, довго вибирав краватку й одягнув ще зовсім новий піджак.

Як і застерігав фотограф, вона справді була нічим не примітна. У простій одежі, з рядовим обличчям, вона здавалася хористкою другорядного жіночого коледжу. Але для мене, звісно, це не мало значення. Мене розчарувало те, що вона повністю заховала вуха під спущеним донизу волоссям.

— Ти ховаєш свої вуха, чи не так? — недбало спитав я.

— Ага, — відповіла вона недбало.

Ми прибули трохи раніше, ніж передбачалося замовленням, а тому були першими відвідувачами. Освітлення було блідим, підійшов офіціант і довгим сірником запалив червону свічку на нашому столі, а метрдотель своїми риб’ячими очима уважно перевіряв, чи правильно розкладено серветки, тарілки, ложки й виделки. Начищена дубова підлога, викладена у вигляді ялинки, яскраво виблискуючи, відлунювала від стуку підборів офіціанта. Його черевики здавалися набагато дорожчими від моїх. Квіти у вазонах були свіжими, а на білих стінах висіли оригінали (це було видно з першого погляду) картин сучасного мистецтва.

Я пробіг очима по переліку вин і вибрав біле, а з закусок зупинився на качиному паштеті, окуні в глечику і печінці морського чорта із вершками. Після ретельного вивчення меню, вона замовила суп з морської черепахи, салат із зелені та мус з морського язика, а я — суп з морського їжака, смажену телятину, приправлену петрушкою, і салат з помідорів. Все це, здається, обійшлося мені половиною витрат на прожиток протягом місяця.

— Прекрасний ресторан, правда? — сказала вона. — Ви часто сюди приходите?

— Лише іноді у зв’язку з роботою. А взагалі мені самому подобається пити віскі та їсти тамтешні страви в барі, а не в ресторані. Мені так приємніше. Бо не доводиться зайвий раз думати і щось вирішувати.

— А що ви завжди їсте у барі?

— Всілякі речі, але найчастіше омлети і бутерброди.

— Омлети і бутерброди… — повторила вона. — Ви щодня їсте в барі омлети і бутерброди?

— Не щодня. Через кожних три дні я сам готую собі їжу.

— Виходить, що протягом двох із трьох днів ви їсте у барі омлети і бутерброди.

— Мабуть, що так.

— Чому омлети і бутерброди?

— Бо у пристойних барах подають смачні омлети і бутерброди.

— Он що… — сказала вона. — Ви дивна людина, хіба ні?

— Абсолютно не дивна, — відповів я.

Я не знав, як, власне, перейти до суті справи, тому якийсь час мовчки поглядав на недокурки у попільничці.

— Ви хочете поговорити про роботу? — перервала вона мовчанку своєю допитливістю. — Але як я вже казала вчора, роботу повністю закінчено. Питань немає. І тому немає про що говорити.

Вона видобула з торбинки ментолову сигарету й, запаливши її ресторанним сірником, глянула на мене так, наче хотіла запитати: «Ну, то що?».

Коли я вже збирався говорити, до нашого столу, самовпевнено видзвонюючи підборами, підійшов метрдотель. Усміхаючись, наче показуючи фотографію свого єдиного сина, він повернув до мене етикетку на пляшці вина. Коли я на знак згоди кивнув головою, метрдотель вийняв корок з приємним легеньким звуком і налив нам у склянки вина на один ковток. В його смаку відчувалися всі витрати на вечерю.

Метрдотель пішов, а натомість підійшли два офіціанти й поставили на стіл дві великі тарілки із закусками та по одній тарілочці перед кожним з нас. Як тільки вони пішли, ми залишилися самі.

— Я будь-що хотів побачити твої вуха, — чесно признався я.

Вона мовчки наклала в тарілочку качиного паштету і печінки морського чорта, а потім ковтнула вина.

— Вибач за настирливість.

— Смачні французькі страви — зовсім не настирливість, — і вона ледь-ледь усміхнулася.

— А розмова про твої вуха не буде видаватися настирливістю?

— Та ні. Однак усе залежить від кута зору.

— Поговоримо, взявши до уваги твій улюблений кут зору.

Підносячи до рота виделку, вона кивнула головою.

— Кажіть прямо. Бо це мій найулюбленіший кут зору.

Якийсь час ми мовчки пили вино й не переставали їсти.

— Скажімо, я повертаю за ріг вулиці, — сказав я. — І от переді мною хтось уже повернув за ріг наступної вулиці. Його постаті я не бачу. Якусь мить мені видно лише білі поли його пальта. І тільки ця білість назавжди вкарбовується в моїх очах. Тобі знайоме таке відчуття?

— Гадаю, знайоме.

— От саме таке відчуття породжують у мені твої вуха.

Ми знову мовчки їли. Я налив їй вина, а потім собі.

— Може, у вашій голові виникає не подібна сцена, а лише таке відчуття? — запитала вона.

— Так воно і є.

— А коли-небудь раніше у вас було таке відчуття?

Хвилину подумавши, я заперечливо махнув головою.

— Ні, не було.

— Отож виходить, що виною всьому мої вуха?

— Я не впевнений, що саме так можна стверджувати. Бо звідки взятися такій впевненості? Я ніколи не чув, щоб форма вуха викликала в когось завжди певне відчуття.

— Я знаю одну людину, яка пчихала щоразу, коли бачила ніс Фари Фосет. На пчхання мають значний вплив психологічні чинники, чи не так? Як тільки причина і наслідок зчіплюються одне з одним, ніщо вже їх не роз’єднає.

— Мені нічого не відомо про ніс Фари Фосет, однак… — сказав я і, ковтнувши вина, забув, що збирався додати.

— Може, ви мали на увазі щось інше? — спитала вона.

— Ага, трохи інше, — відповів я. — Моє відчуття надто розпливчасте, але дуже стійке. — Я розвів руки на відстань одного метра, а тоді зблизив до п’яти сантиметрів. — Боюсь, що я не можу як слід усе пояснити.

— Сконцентроване явище на основі розпливчастих мотивів.

— Саме так, — погодився я. — Ти у сім разів розумніша за мене.

— Я відвідувала заочні курси.

— Заочні курси?

— Так, заочні курси психології.

Ми розділили на нас двох залишки паштету. Я знову забув, що збирався відповісти.

— Скажіть, ви ще не збагнули зв’язку між моїми вухами і вашими відчуттями?

— Ні, не збагнув, — відповів я. — Я до кінця не зрозумів, на мене діють твої вуха безпосередньо чи щось інше за їхнім посередництвом.

Поклавши обидві руки на стіл, вона злегка здвигнула плечима.

— Ці ваші відчуття доброго чи поганого ґатунку?

— Жодного. Або подвійного. Точно не можу сказати.

Обхопивши долонями склянку з вином, вона якийсь час дивилася мені в обличчя.

— Схоже, що вам треба навчитися висловлювати почуття.

— Я справді не вмію їх описувати, — погодився я.

Вона всміхнулася.

— Але не журіться. Загалом я зрозуміла, що ви мали на увазі.

— Так що ж мені робити?

Вона довго мовчала. Здавалося, ніби думала про щось інше. На столі лежало п’ять порожніх тарілок, схожих на мертві планети.

— Послухайте, — перервала вона довгу мовчанку. — Я гадаю, що нам треба стати близькими друзями. Звісно, якщо ви не проти.

— Звичайно, я — за, — відповів я.

— І до того ж дуже близькими друзями, — сказала вона.

Я кивнув головою на знак згоди.

От таким чином ми стали дуже-дуже близькими друзями. Через півгодини після того, як уперше зустрілися.

— Як близький друг я хочу дещо запитати тебе, — сказав я.

— Питайте.

— По-перше, чому ти не показуєш своїх вух? І, по-друге, чи твої вуха коли-небудь раніше мали особливий вплив на когось іншого, крім мене?