1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки - Страница 93

Добувши з кишені потертий грубий записник, Голомозий квапливо почав гортати його сторінки. І переконався, що пам'ять не підвела його. Тенґо Кавана, який проживав у кварталі Коендзі столичного району Сугінамі. Покійний Усікава винаймав квартиру в тому самому будинку. На першому поверсі, а не на третьому, як Тенґо Кавана. Мабуть, Усікава стежив там за Каваною? У цьому нема жодного сумніву. Однакова адреса — не випадковість.

Та чому в такому скрутному становищі Усікава мав би стежити за поведінкою Тенґо Кавани? Голомозий досі не пригадував адреси Тенґо Кавани, бо зовсім перестав ним цікавитися. Тенґо Кавана переробив «Повітряну личинку», яку написала Еріко Фукада. Коли її твір отримав від літературно-мистецького часопису премію молодого автора й після опублікування став бестселером, Тенґо Кавана цікавив людей. Висловлювалися здогади, що, можливо, він зіграв у всьому цьому важливу роль і зберігає якусь особливу таємницю. Однак тепер, коли його роль скінчилася, з'ясувалося, що він був лише підставним письменником, автором-невидимкою. На прохання Комацу переробив оповідання й отримав невелику частку гонорару. От і все. Більше ніщо за ним не стояло. А тепер секта зацікавилася тим, де перебуває Аомаме. Та, незважаючи на це, Усікава зосередив усю свою увагу на вчителеві підготовчої школи. Влаштував йому справжнісіньку засідку. І через це вкоротив собі життя. Чому?

Голомозий не знаходив цьому пояснення. Безперечно, Усікава натрапив на якісь сліди. Очевидно, думав, що дізнається про місце перебування Аомаме, якщо слідкуватиме за Тенґо Каваною. Саме тому в орендованій квартирі встановив біля вікна фотоапарат на триніжку й, напевне, вже давно вистежував його. Невже між Тенґо Каваною та Аомаме існував якийсь зв'язок? Якщо існував, то який саме?

Голомозий мовчки перейшов у сусідню, теплу, кімнату й подзвонив у Токіо. У кімнату багатоквартирного будинку в кварталі Сакураґаока, що в столичному районі Сібуї. Покликав двох своїх підлеглих і наказав негайно повернутися у квартиру Усікави в кварталі Коендзі, щоб простежити, чи не з'явиться Тенґо Кавана, здоровенний чоловік з коротким волоссям. Мовляв, його не можна не помітити. Якщо виходитиме з будинку, то треба крадькома за ним піти, щоб обов'язково дізнатися, куди прямує. В жодному разі не відставати від нього. Бо, мовляв, він якнайшвидше прийде їм на допомогу.

Голомозий вернувся у кімнату з останками Усікави й повідомив Кінському хвостові, що вони негайно їдуть до Токіо. Той лише коротко кивнув. Жодних пояснень не вимагав. Зрозумівши, що від нього хочуть, швидко діяв. Коли Голомозий вийшов з кімнати, Кінський хвіст замкнув її на ключ, щоб ніхто сторонній не заглядав, і надворі серед десяти автомашин на стоянці вибрав чорну «Nissan-Gloria». Вони обидва сіли в неї, і, крутнувши встромленим ключем, Кінський хвіст, який цього разу сидів за кермом, запустив мотор. Як завжди, її бензобак був повний. І її номерний знак, і місце реєстрації були законними. Надмірна швидкість нічим не загрожувала.

Голомозий згадав, що не дістав від начальника дозволу на повернення до Токіо, коли вони вже їхали швидкісною трасою. Можливо, пізніше йому буде непереливки. Неминуче. Але зараз не можна втрачати ні хвилини. Тільки прибувши до Токіо, можна все з'ясувати. Він трохи насупився. Обмеження, які накладає система, іноді його дратувала. Приписів ставало щораз більше. Але він знав, що поза організацією не зможе прожити. Він — не самотній вовк. А тільки одне з коліщаток механізму, яким управляють зверху.

Голомозий послухав по радіо останні, від восьмої години, новини. Потім, вимкнувши радіо, опустив спинку сидіння й трохи поспав. Прокинувшись, відчув, що зголоднів (не пригадував, коли востаннє нормально їв), але не мав часу на те, щоб зупинятися на заправній станції. Треба було поспішати.

Однак у той час Тенґо вже зустрівся з Аомаме на дитячій гірці. Голомозий і Кінський хвіст про це нічого не знали. У небі над головами Тенґо й Аомаме пливли два Місяці.

Останки Усікави спокійно лежали в холодній темній кімнаті. Без сторонніх людей, без світла, замкненій знадвору ключем. Крізь вікна під стелею усередину проникало бліде місячне сяйво, якого, однак, Усікава не міг бачити. А тому не міг знати, скільки Місяців на небі — один чи двоє.

У кімнаті не було годинника, який би відмірював час. Можливо, відтоді, як Голомозий і Кінський хвіст пішли, минула година. Якби в кімнаті хтось залишився, то, напевне, злякався, побачивши, як зненацька рот Усікави заворушився. Така страшна подія виходила за межі здорового глузду. Бо, ясна річ, Усікава вже був мертвий, а його останки повністю задубіли. Однак його рот, дрібно затремтівши, ворухнувся і потім, зі скрипом, розтулився.

Стороння людина подумала б, що, може, Усікава починає щось розповідати. Якусь важливу інформацію, відому тільки мертвим. Ця людина, перелякавшись, проковтнула б слину й, напевне, чекала б. Цікаво, власне, яку таємницю їй збираються зараз відкрити?

Але з розтуленого рота Усікави не вилетів жоден звук. З нього мовчки, затамувавши подих, вилізло шестеро карликів, сантиметрів п'ять заввишки. Вони, в маленькому одягу, йшли по язику, порослому зеленим мохом, переступали через брудні криві зуби й один за одним виходили назовні. Як шахтарі, що надвечір, після роботи, поверталися на землю. Однак і обличчя, і одяг карликів були чистими, без жодної брудної плямки. У цьому вони не мали нічого спільного з людьми.

Коли шестеро карликів вилізли з рота й спустилися на столи під останками Усікави, то труснули своїм тілом і поступово почали збільшуватися. Вони могли це робити відповідно до потреби. Але їхній зріст ніколи не перевищував одного метра. І не міг стати меншим, ніж три сантиметри. Коли їхній зріст досяг шістдесяти-сімдесяти сантиметрів, вони перестали стрясати своїм тілом і по черзі зійшли на підлогу. Обличчя карликів не виражало нічого. Але й не скидалося на маски. Вони мали звичайнісінькі обличчя. Загалом такі, як у вас і в мене, але менші. Просто зараз їм не треба було нічого виражати.

Як видно, вони особливо не спішили, але й не барилися. Вони мали якраз стільки часу, скільки було потрібно для виконання їхньої роботи. Не забагато й не замало. Всі шестеро, без сторонньої команди, спокійно сіли суцільним колом, з діаметром у два метри, на підлозі.

Потім один з них, мовчки піднявши руку, витягнув з повітря тонку нитку, завдовжки сантиметрів п'ятнадцять, прозору, з кремовим відтінком на білому тлі, й поклав її на підлогу. Другий карлик зробив точнісінько те саме. Наступних три повторили такі ж дії. І тільки останній, шостий, повівся по-іншому. Вийшов з кола, піднявся на стіл і вирвав з тріском одну волосинку з кучериків на сплюснутій голові Усікави. Вона замінила йому нитку з повітря. Перший карлик звичним рухом своїх рук сплів докупи п'ять ниток з повітря і волосинку Усікави.

Таким способом шестеро карликів створили нову повітряну личинку. Цього разу всі мовчали. І хором не вигукували.

Мовчки витягували з повітря нитки, виривали волосся з голови Усікави і в стабільному, розміреному ритмі хутко виплітали повітряну личинку. Навіть у холодній кімнаті не було видно, як вони видихають біле повітря. Стороння людина, мабуть, здивувалася б. А може, вона не звернула б на це уваги, бо навколо було надто багато дивного.

Хоча карлики завзято, невтомно працювали, за одну ніч, звісно, не могли сплести повітряної личинки. Для цього потрібно принаймні три доби. Але вони не спішили. Бо знали, що поки останки Усікави розм'якнуть і їх засунуть у піч, мине дві доби. А за дві доби роботу вдасться скінчити. Потрібний для цього час вони мали. Тож не перевтомлювалися.

Усікава лежав на столах під блідим місячним сяйвом. З широко відкритим ротом і розплющеними очима, які затуляв шматок тканини. В його останньому погляді застиг дім, куплений у Тюорінкані, й песик, що грайливо бігав по невеличкому газону.

І частина його душі зараз перетворювалася на повітряну личинку.