Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 63

63

Таким чином гобіт довідався, куди їздив Гандальф, — почув, як чарівник розповідав про це Елрондові. З'ясувалося, що Гандальф був на великій раді білих чарівників, майстрів чарівного знання і доброчинної магії, і вони нарешті прогнали Некромансера з його твердині на півдні Чорного лісу.

— Небагато мине часу, — казав Гандальф, — і Чорний ліс посвітлішає, очистившись від тої нечисті. На довгі віки північний світ позбувся жахливого чаклуна. Шкода тільки, що ми не змогли прогнати його взагалі зі світу!

— Це було б і справді добре, — погодився Елронд, — та боюся, що цього не станеться ні в наш вік, ні в багато пізніших віків.

Коли скінчилася оповідь про велику пригоду, почалися інші оповіді, інші історії:

і про давні події, і про нові з'явиська, і про те, чого ніколи й не бувало, — аж поки гобітова голівонька впала йому на груди й він солодко захропів у куточку.

Прокинувся Більбо в білій постелі; у відчинене вікно сяяв місяць. А під самісіньким вікном, на березі річки, дзвінкими, чистими голосами співали ельфи.

Нумо, веселої всі заспіваймо! Вітрику! В трави лягай-но негайно! Зорі цвітуть, розквітає вже й місяць, Вежі нічної віконця вже світять. Нумо, таночку веселого підемо Легко над травами, легко над квітами! Річка сріблиться, тіні мигочуть, Весело в травні ельфи регочуть. Нумо тихішої — в соньки вгорнім його! В дрімки вгорнімо і в дрімках лишім його! Спить мандрівник. Будь, подушко, м'якою! Люлі! О вербо, замри над рікою! Сосно! До ранку мовчи, не зітхай. Місяцю, щезни! Спить він нехай. Цитьте ви, клени, дуби, ясени! Річенько, цить! До світанку засни!

— Гей, веселе плем'я! — гукнув Більбо, виглядаючи у вікно. — Котра година за місяцем? Своєю колисковою ви б і п'яного гобліна розбудили! І все ж я вам дякую.

— А ти своїм хропінням розбудив би і кам'яного дракона — і все ж ми тобі дякуємо! — сміючись, відповіли ельфи. — Скоро світанок, а ти спиш від самого вечора. Назавтра ти, може, й вилікуєшся від утоми.

— Невеличкий сон в Елрондовім домі — це великі ліки! — заявив гобіт. — Але тих ліків я хотів би прийняти якнайбільше. Ще раз на добраніч, милі друзі!

І, знову залізши в постіль, проспав до пізнього ранку.

Втома й справді скоро покинула його в тім домі. З раннього ранку й до пізнього вечора він жартував і танцював з ельфами Рівенделлу. Але нині навіть такий чудовий куточок не міг затримати його надовго, бо всякчас він думав про свою домівку. Отож через тиждень він попрощався з Елрондом, давши йому такі невеличкі подаруночки, які господар згоден був прийняти, і разом з Гандальфом рушив далі.

Тільки виїхали з долини, як небо попереду на заході потьмяніло й вітер з дощем ударили їм в обличчя.

— Веселенький мені травень! — вигукнув Більбо. — Але ми повернулися спиною до пригод і легенд, бо вертаємося додому. Цей дощ начебто вже смакує домівкою.

— Дорога ще далека, — зауважив Гандальф.

— Але це остання дорога, — відказав Більбо.

Доїхали до річки, що позначала межу Дикого краю, і до броду під крутим берегом, про який ви, мабуть, пам'ятаєте. Річка стала повновода — від талої весняної води та від цілоденного дощу, але якось переправилися і, дарма що вже поночіло, поїхали вперед, не зупиняючись, бо це ж були останні милі їхньої мандрівки. А зворотна мандрівка нині дуже скидалася на ту, торішню, хіба що товариства було менше й менше балачки; а ще ж цього разу не було ніяких тролів. На кожному закруті дороги Більбо пригадував, що вони робили та що казали рік тому (йому ж видавалося, ніби минуло цілих десять років); тож, звісно, він швидко впізнав місце, де їхній поні був упав у річку, а вони звернули вбік і вскочили в препогану пригоду з Томом, Бертом і Вільямом.

Недалеко від дороги чарівник із гобітом відкопали тролівське золото — воно так і лежало, ніким не знайдене й неторкане, де його зарито.

— Мені того, що маю, стане, поки мого віку, — сказав Більбо чарівникові.— А це, Гандальфе, краще ви заберіть собі. Гадаю, ви знайдете йому добрий вжиток.

— Авжеж, знайду! — погодився чарівник. — Але ми це золото поділимо, і поділимо порівну. Може статися, в тебе виникнуть такі потреби, яких ти й не сподівався.

Отож вони пересипали золото в мішки й повантажили на поні, яким це зовсім не сподобалося. Тепер вони верстали путь не так швидко, адже здебільшого мусили йти пішки. Але довкола буяла зелень, і так приємно було йти по травиці! Більбо лише втирав обличчя червоним шовковим носовичком (не своїм власним, бо всі десь погубилися, а позиченим у Елронда), — прийшов уже червень, приніс жарке літо.

Але, як усе на світі має свій кінець, навіть оця історія, так настав нарешті й той день, коли перед двома подорожніми відкрилася місцевість, де Більбо народився і виріс, де знав кожне дерево, кожен закрут як свої п'ять пальців.

Вийшовши на узвишшя, звідки завидніла віддалік його рідна Гора, гобіт несподівано став і проказав:

Дороги біжать, звиваються Між гір і поміж борів, По норах, що день їх лякається, По ріках, що не знайдуть морів; Біжать у полях засніжених, Між квітів спішать вони, По травах, по водах збрижених Все далі — до далини… Дороги летять, ширяючи,— Під хмари веде верста… Та хто їх сходив, блукаючи, Додому все ж поверта. Ті очі, що битви бачили І жах у підземній млі, Дивляться знов, заплакані, На стежку в рідній землі.

Гандальф зиркнув на нього.

— Дорогий мій Більбо! — сказав чарівник. — Щось та сталося з тобою! Ти вже не той гобіт, яким був колись.

І тоді вони перейшли місток, проминули водяний млин над річкою і так прибули під самісінькі гобітові двері.

— Леле! Що тут діється? — скрикнув Більбо.

А діялася перед його домом велика метушня: біля дверей стовбичило повно всякого народу, поважного й неповажного, і чимало входило й виходило — не витираючи навіть ніг об мату, як зауважив Більбо з досадою.

Він здивувався, ну, а юрба здивувалася удвічі дужче. Більбо, як з'ясувалося, саме втрапив на аукціон — прилюдний розпродаж його власного майна! На воротях висіло велике оголошення чорними й червоними літерами, звіщаючи, що двадцять

другого червня панове Греб, Греб і Вклунокс розпродаватимуть з аукціону майно покійного Більбо Злоткінса із Золотого кутка під Горою, Гобітон. Початок розпродажу рівно о десятій годині… А вже був майже час підобідку й речі здебільшого продані — що за безцінь, а що й задарма, як то звичайно буває на аукціонах. Злоткінсові двоюрідні родичі Торбіли-Злоткінси якраз міряли його кімнати, щоб прикинути, чи добре там стануть їхні меблі. Одне слово, Більбо мали за “гаданого небіжчика”, і не всі, хто так гадав, раділи, що та гадка спростувалася.

Повернення пана Більбо Злоткінса сколихнуло всю округу: і під, і за Горою, і за Водицею. Хвилювання і дивування аж ніяк не вляглося за тиждень. А тяганина із законом затяглася на роки. Минуло таки чимало часу, поки пана Злоткінса знову визнали за живого. Тих, що особливо вигідно купили речі на тому розпродажі, довелося дуже довго умовляти, і зрештою, аби не марнувати часу, Більбо мусив викупити чимало своїх власних меблів. Багато його срібних ложок таємниче зникли і так ніколи й не знайшлися. Сам Більбо підозрював, що тут не обійшлося без Торбілів-Злоткінсів. Ті зі свого боку вперто не визнавали, що той Більбо, який повернувся, і є справжній Більбо Злоткінс, і відтоді й довіку перестали з ним розмовляти. Адже вони так хотіли жити в його милій гобітівській норі! А втім, Більбо відчув, що втратив більше, ніж кілька срібних ложок, — він утратив своє добре ім'я. Це правда, що він назавжди лишився другом ельфів і тішився повагою гномів, чарівників і всякого такого люду, що часто проходив гобітівським краєм, — але серед сусідів перестав бути шанованим. Усі гобіти в окрузі мали його за “чудного” — окрім небожів і небог із туківського боку, хоч і їм старші не дуже дозволяли з ним дружити.