Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 102

Я здогадався про це лише тоді, коли в Плімуті мене наздогнала телеграма священика. Той негідник гадав, що коли я дістану звістку про це, то буду вже в морі, а потім проведу в Африці довгі роки. Але я негайно повернувся. Звичайно, тільки-но я почув про всі подробиці, як відразу зрозумів, що він вдався до моєї отрути. Тоді я прийшов до вас дізнатись, чи немає якихось інших пояснень. Але їх і бути не могло. Я був певен, що вбивця — Мортімер Трідженіс: заради грошей, знаючи про те, що коли всі його родичі збожеволіють, він сам заволодіє всім родинним майном, — він скористався порошком з «кореня ноги диявола», довів до божевілля братів і вбив свою сестру Бренду — єдину людину, яку я кохав, яка кохала мене. Таким був його злочин. Яким же мало бути покарання?

Звернутися до суду? А де ж мої докази? Зрозуміло, що факти правдиві, та чи повірять тутешні присяжні такій химерній історії? Може, й так, а може, й ні. Але ризикувати я не міг. Моя душа волала помсти. Я вже казав вам раніше, містере Холмсе, що провів більшу частину життя далеко від законів і став урешті сам собі суддею. Так само й тепер. Я вирішив, що його спіткає та доля, на яку він прирік своїх родичів. Якби це мені не вдалося, я скарав би його власноручно. В усій Англії навряд чи знайшлася б людина, яка цінувала своє життя менше, ніж я тієї хвилини.

Я розповів вам усе. Решту ви знаєте самі. Справді, після безсонної ночі я вийшов з дому. Я знав, що добудитися його буде важко, взяв зо дві жмені камінців з купи біля воріт, про яку ви згадували, й кинув у його вікно. Він зійшов униз і пустив мене до вітальні через вікно. Я звинуватив його в злочині. Сказав, що прийшов до нього і як суддя, і як кат. Побачивши в мене револьвер, цей мерзотник упав мов підкошений у крісло. Я засвітив лампу, насипав на її абажур порошку, вийшов з кімнати й став біля вікна, готовий підстрелити його, коли він задумає тікати. За п’ять хвилин він помер. О Боже, як він помирав! Але серце моє було кам’яне, бо він не пощадив безневинної моєї коханої. Отака моя історія, містере Холмсе. Якби ви були закохані, то вчинили б, напевно, так само. Але хоч як там було, я в ваших руках. Робіть усе, що вам завгодно. Як я вже казав, моє життя для мене тепер нічого не варте.

Холмс посидів мовчки.

— Які ваші подальші наміри? — нарешті спитав він.

— Я хотів назавжди зостатися в Центральній Африці. Я ще не завершив там своєї роботи.

— То їдьте й завершуйте, — мовив Холмс. — Врешті-решт я не збираюся заважати вам.

Доктор Стерндейл підвівся на повен свій велетенський зріст, урочисто вклонився й пішов з альтанки. Холмс запалив люльку і простяг мені свій кисет.

— Цей дим менш отруйний і буде для вас приємнішим, — сказав він. — Гадаю, Ватсоне, слід погодитися, що нам не варто втручатись до цієї справи. Наші розшуки були приватні, й далі нам можна діяти на власний розсуд. Адже ви не звинувачуєте цього чоловіка?

— Звичайно, ні, — відповів я.

— Я ніколи не кохав, Ватсоне, але якби мою кохану спіткала така смерть, я вчинив би, може, так само, як наш мисливець на левів, що зневажає закони... Що ж, Ватсоне, я не зневажатиму ваш розум і не пояснюватиму того, що видно одразу. Камінці на підвіконні правили, зрозуміло, за початок мого розслідування. В садку священика таких не було. Лише звернувши увагу на доктора Стерндейла та його будинок, я побачив, звідки вони взялися. Лампа, що світила серед білого дня, і рештки порошку на абажурі були ланками цілком очевидного ланцюга. А тепер, любий мій Ватсоне, мені здається, що ми можемо викинути з голови цю справу і з чистим сумлінням повернутись до вивчення халдейських коренів, які, безперечно, залишили слід у корнвелському відгалуженні великої кельтської мови.

Його останній уклін

Була дев’ята година вечора другого серпня — найжахливішого серпня в історії людства. Здавалося, на землю, що потонула в гріхах, уже впала Божа кара — панувала страхітлива мовчанка, й задушливе, нерухоме повітря було сповнене похмурого передчуття. Сонце давно вже сіло, проте далеко на заході, біля самісінького обрію, червоніла, мов свіжа рана, кривава смуга. В небі яскраво мерехтіли зірки, а внизу, в бухті, поблискували корабельні вогні. На садовій стежці, біля кам’яної огорожі, стояли й розмовляли двоє німців, за спинами яких виднів довгий приземкуватий будинок зі шпилями; німці дивилися вниз, на широкий берег біля підніжжя величного крейдяного бескету, на який чотири роки тому злетів фон Борк — один із співрозмовників. Говорили вони тихо, потаємно, прихиливши голови один до одного. Запалені кінчики їхніх сигар знизу видавались вогненними очима якогось демона, що визирав з темряви.

Цікава людина цей фон Борк — серед інших відданих кайзерові агентів другого такого немає. Саме завдяки його талантам йому вперше доручили «англійську місію» — найвідповідальнішу з усіх, і з тієї миті, коли він узявся до її виконання, ці таланти проявлялися все яскравіше, про що знали хіба з півдюжини людей у світі. Одним з них і був його теперішній співрозмовник — барон фон Герлінґ, перший секретар посольства, чий величезний, у сто кінських сил, «Бенц» перегородив собою сільський путівець, очікуючи, коли треба буде відвозити господаря назад до Лондона.

— Судячи з того, як розгортаються події, наприкінці тижня ви вже, напевно, перебуватимете в Берліні, — мовив секретар. — Ви будете вражені прийомом, який для вас там готують, любий мій фон Борку. Мені відомо, як високо цінують у найвищих колах вашу тутешню діяльність.

Він був солідний чоловік, цей секретар, — рослявий, широкоплечий, — говорив поважно і з притиском, що слугувало йому найголовнішим козирем у політичній кар’єрі.

Фон Борк засміявся.

— Їх неважко дурити, — зауважив він. — Більших простаків навіть уявити собі важко.

— Не знаю, — замислено промовив його співрозмовник. — Є в них одна дивна риса, про яку слід пам’ятати. Саме оця зовнішня простакуватість — пастка для іноземця. На перший погляд це надзвичайно лагідні люди. Але з часом натрапляєш на щось тверде, рішуче, і вже відчуваєш, що то межа; до цього треба приноровлю— ватись. Наприклад, вони мають свої, лише їм притаманні, звички.

— Тобто «гарний тон» і таке інше? — Фон Борк зітхнув, як людина, що багато терпіла від того.

— Я маю на увазі оце британське поводження з людьми, в усіх його проявах. Як приклад можу згадати випадок зі свого минулого, коли я припустився найгіршої помилки, — я можу дозволити собі говорити про свої помилки, бо ви чудово знаєте мою роботу і всі мої успіхи. Це було, коли я вперше приїхав сюди. Мене запросили провести суботу й неділю на віллі одного з міністрів. Розмови там велися вкрай необережні.

Фон Борк кивнув.

— Я бував там, — сухо сказав він.

— Звичайно. Я, природно, послав ці відомості до Берліна. На жаль, наш добряга канцлер трохи гарячкує в подібних справах — докинув кілька зауважень, які свідчили, що він знає, про що саме велися розмови. Звідти нитка потяглася просто до мене. Ви навіть гадки не маєте, як це мені зашкодило. Куди й поділася лагідність наших господарів-англійців, далебі! Два роки знадобилося, щоб усе це вгамувати. Ось ви, вдаючи з себе спортсмена...

— Ні, ні, я нікого не вдаю. Вдавати — це щось штучне. А в мене все цілком природне. Я вроджений спортсмен. Я люблю спорт.

— Що ж, це лише на користь вашій праці. Ви плаваєте на яхтах, полюєте, граєте в поло, в будь-які ігри, ваша четвірка коней бере призи в Олімпії. Я навіть чув, що ви боксуєте з молодими офіцерами. А які результати? Ніхто не сприймає вас серйозно. Ви «старий добрий спортсмен», «гарний, як на німця, чолов’яга», випивайло, завсідник нічних клубів, безжурний і веселий молодик. І водночас цей ваш затишний сільський будиночок — джерело половини всіх нещасть Англії, а хазяїн-спортсмен — найспритніший таємний агент у Європі. Ви геній, любий мій фон Борку, геній!