Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 104

— Ну? — нетерпляче спитав фон Борк, кидаючись до гостя.

Замість відповіді той переможно змахнув над головою невеличким бурим паперовим пакунком.

— Авжеж, джентльмене, цього разу ви будете задоволені! — вигукнув він. — Я нарешті припер вам крам.

— Сигнали?

— Так, як я й писав у телеграмі. Геть-чисто всі: семафори, лампові коди, марконі, — копії, звичайно, не оригінали. Це надто вже небезпечно. Але крам добрячий, ладен закластися! — Він грубо ляснув німця по плечу; той спохмурнів.

— Заходьте, — сказав він. — Я сам у всьому будинку. Чекав лише на вас. Копії — справді краще, ніж оригінали. Якби зникли оригінали, вони поміняли б усі коди. А з цими копіями, гадаєте, все гаразд?

Увійшовши до кабінету, американський ірландець умостився в кріслі й випростав довгі ноги. Це був високий, сухорлявий чоловік років шістдесяти, з гострим, виразним обличчям і невеликою цапиною борідкою, що робила його схожим на «дядька Сема» з карикатур. З рота в нього стирчала недокурена, погасла сигара: сівши, він одразу запалив її.

— Збираєтесь накивати п’ятами?! — зауважив він, озирнувшись. — Стривайте-но, джентльмене, — додав він, коли його очі зупинилися на сейфі, вже не затуленому шторою. — Невже ви ховаєте сюди всі папери?

— Чому б і ні?

— Хай йому грець, до такої скриньки? А ще шпигун найвищого ґатунку. Та перший-ліпший злодюжка-янкі розкубрить її ножем, як бляшанку. Якби знаття, що мої листи потраплять до такої скриньки, я б дурня не клеїв і не писав до вас.

— Жодному злодюжці не впоратись із цим сейфом, — відповів фон Борк. — Цей метал не розріжеш ніяким інструментом.

— А замок?

— Замок особливий, з подвійним шифром. Знаєте, що це таке?

— Нічого в біса не розумію, — сказав американець.

— Щоб відімкнути його, слід знати певне слово й певне число. — Фон Борк підвівся й показав на подвійне коло круг замкової щілини. — Зовнішнє коло — для слів, внутрішнє — для чисел.

— Диви, оце так штучка!

— Не така проста, як ви думали. Я замовив його чотири роки тому, і знаєте, які я вибрав слово й число?

— Поняття не маю.

— Отож слухайте: слово — «серпень», а число — «1914», зрозуміло?

Обличчя американця спалахнуло захопленням.

— Отака ловись! Як в око вліпили!

— Так, навіть тоді дехто з нас міг передбачити дату. Тепер час настав, і наступного ранку я згортаю всі справи.

— Послухайте-но, ви й мене повинні звідси витягти. Я в цій триклятій країні сам не залишуся. Через тиждень чи два Джон Буль стане дибки. Я краще вже милуватимусь ним з того боку океану.

— Але ж ви громадянин Сполучених Штатів?

— Ну то й що? Джек Джеймс теж був громадянин Сполучених Штатів, а тепер сидить у Портлендській в’язниці. Британський фараон не ручкатиметься з вами, коли сказати, що ви — американець. «Тут у нас свої закони, британські», — скаже він. До речі, джентльмене, якщо вже ми згадали Джека Джеймса. Щось мені здається, ніби ви не дуже шануєте своїх людей.

— Що ви маєте на увазі? — різко спитав фон Борк.

— Ну, ви ж їхній наймач, хіба не так? Тож вам слід пильнувати, щоб вони не попадались. А вони щоразу попадаються, і хоч одного з них ви витягли? Взяти хоча б Джеймса...

— Джеймс сам винен. Ви добре це знаєте. Він був надто само— впевнений для такої роботи.

— Ну, Джеймс справді бовдур. А Голліс?

— Голліс зовсім збожеволів.

— Так, трохи здурів під кінець. Здурієш, авжеж, коли з ранку до ночі комедію граєш, а навколо сотні нюхачів — от-от фараонам викажуть. А коли вже Штайнер...

Фон Борк здригнувся, його рум’яне обличчя трохи зблідло.

— Що таке зі Штайнером?

— А що? Його так само схопили. Вчора вночі вдерлися до його крамниці, й він сидить тепер у Портлендській в’язниці з усіма паперами. Ви собі дременете, а йому, бідоласі, буде непереливки. Добре, коли не повісять. Отож я й хочу швиденько перебратись за океан.

Фон Борк був не з лякливих, проте легко було помітити, що ця новина його приголомшила.

— Як вони спіймали Штайнера? — пробурмотів він. — Оце справді удар.

— Може бути й гірше, — скажімо, мене схоплять.

— Та що ви!

— Авжеж. До моєї господині з’явилися вчора якісь типи, все розпитували про мене. Тож я почув про це та й подумав собі, що час тікати. Але чого я не доберу, джентльмене, — це того, як ті фараони про все дізнаються? Відтоді, як ми з вами умовилися, Штайнер уже п’ятий, і я знаю, хто буде шостим, якщо не дремену світ за очі. Як ви це поясните? І не сором вам зраджувати своїх?

Фон Борк почервонів від гніву.

— Як ви смієте таке казати мені?

— Якби не смів, джентльмене, не пішов би до вас на службу. Але я вам усе кажу по щирості. Я чув таке, що тільки-но агент своє зробить, як ви, німецькі політикани, навіть радієте, коли його приберуть.

Фон Борк підхопився.

— Як ви смієте думати, що я виказую власних агентів?

— Я цього не казав, джентльмене, але десь тут завівся донощик, який служить і нашим, і вашим. І вам слід було б пронюха— ти, хто це такий. Я, в усякому разі, більше не пробуватиму. Перекиньте мене до Голландії — що швидше, то краще.

Фон Борк угамував свій гнів.

— Ми надто довго були в спілці, щоб сваритись тепер, на порозі перемоги, — сказав він. — Працювали ви чудово, ризикували власним життям, і я цього не забуду. Авжеж, їдьте собі до Голландії, а в Роттердамі сядете на пароплав до Нью-Йорка. Інші лінії через тиждень будуть небезпечні. А я заберу ваші папери і спакую їх разом з рештою.

Американець і далі тримав у руці пакунок без будь-якого бажання віддати його.

— А грошенята? — спитав він.

— Що?

— Грошенята. Винагорода. П’ятсот фунтів. Той, хто мені все це залагодив, став під кінець коники викидати; довелося його власкавити ще сотнею доларів. А то зосталися б ми ні з чим — і ви, і я. «Не буде діла», — каже він мені, і таки не жартує. Але друга сотня зробила своє. Отож виклав я за цю штучку дві сотняги й паперів не віддам, доки не дістану грошенят.

Фон Борк гірко всміхнувся.

— Ви, здається, не дуже високої думки про мою порядність, — мовив він. — Хочете, щоб я віддав гроші до того, як одержу папери?

— Що ж, джентльмене, ми люди ділові.

— Гаразд. Хай буде по-вашому. — Фон Борк сів за стіл, написав чек, видер його з чекової книжки, але віддавати не квапився. — Врешті-решт, містере Олтемонте, якщо вже ви перейшли на такі стосунки, то я не бачу рації, чому я маю довіряти вам більше, ніж ви мені. Зрозуміло? — додав він, позирнувши американцеві через плече. — Ось на столі чек. Я маю право вимагати, щоб ви спочатку дали мені подивитися цей пакунок, а тоді вже взяли гроші.

Американець без жодного слова віддав пакунок. Фон Борк розв’язав мотузок і розгорнув дві паперові обгортки. Якусь хвилину він у мовчазному здивуванні не зводив очей з невеличкої синьої книжки, що лежала перед ним. На обкладинці золотими літерами було надруковано: «Практичний посібник із бджільництва». Але довго розглядати цей дивний, недоречний напис славетному шпигунові не довелося. Міцні, мов залізні лещата, руки схопили

його за шию, а до носа притисли губку з хлороформом.

* * *

— Ще чарочку, Ватсоне? — спитав містер Шерлок Холмс, узявши пляшку з цісарським токаєм.

Огрядний шофер, що сидів уже за столом, охоче підсунув свою чарку.

— Добре вино, Холмсе.

— Чудове, Ватсоне. Наш друг, який лежить на канапі, запевняв мене, що воно з особистого льоху Франца-Йосифа в Шенбрунському палаці. Відчиніть, будь ласка, вікно! Випари хлороформу не дуже поліпшують смак.

Сейф стояв відімкнений, і Холмс діставав звідти досьє за досьє, кожне швидко переглядав і обережно вкладав до валізи фон Борка. Німець спав на канапі, хрипко дихаючи; його руки й ноги були зв’язані ременями.