Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 49

«Розшукується жінка, добре вбрана, з дуже товстим носом та близько посадженими очима. Має звичку морщити чоло, мружити очі й горбитися. Є відомості, що протягом останніх кількох місяців вона принаймні двічі зверталася до оптика. Оскільки в її пенсне надзвичайно сильні скельця, а оптиків не так уже й багато, відшукати її буде неважко».

Побачивши Гопкінсове здивування, — воно, мабуть, відбилось і на моєму обличчі, — Холмс усміхнувся.

— Усі мої висновки дуже прості, — сказав він. — Важко знайти річ, яка дала б ширше поле для висновків, ніж окуляри чи пенсне, ще й таке незвичайне. Те, що це жіноче пенсне, я зрозумів з його вишуканої оправи, а також зі слів загиблого. Щодо її вбрання — це теж просто: адже оправу зроблено з чистого золота, і важко уявити собі, щоб будь-хто, носячи таке пенсне, був би скромніший в інших звичках. Погляньте-но: дужка надто широка для вашого носа, отже, ніс у цієї жінки дуже товстий. Такий ніс звичайно буває досить короткий, хоча трапляється й велике число винятків, тож я не наполягаю на цій подробиці. В мене досить вузьке обличчя, і все-таки я бачу, що мої очі посаджені ширше за скельця. Таким чином, очі цієї жінки посаджені близько до носа. Зверніть увагу, Ватсоне, що скельця тут увігнуті й надзвичайно сильні. Жінка, чий зір такий слабкий, повинна мати й інші відповідні прикмети — зморшки на чолі, примружені очі, похилі плечі.

— Так, — відповів я, — мені зрозумілий кожен ваш висновок. Але я досі ніяк не доберу, як ви здогадалися про два візити до оптика.

Холмс знов узяв пенсне до рук.

— Зверніть увагу, — мовив він, — що дужку зсередини підмощено корком, щоб менше стискувати ніс. Одна з прокладок вицвіла й трохи стерта, друга — нова. Нову, мабуть, поклали нещодавно. Але й стару, як я бачу, міняли кілька місяців тому. А з того, що обидві прокладки зовсім однакові, видно, що ця леді двічі лагодила пенсне в одного й того самого оптика.

— Святий Юрію, це просто диво! — вигукнув у захваті Гопкінс. — Це ж треба, щоб я мав усі ці відомості в руках і нічого про них не знав! Щоправда, я мав намір обійти лондонських оптиків.

— Обійдіть, звичайно. А тим часом розкажіть, чи знаєте ви щось іще про цю справу?

— Нічогісінько, містере Холмсе. Здається, тепер ви знаєте не менш від мене, а може, й більше. Ми розпитували, чи не з’являвся хтось незнайомий на тамтешніх дорогах чи на станції. Таких незнайомців там не було. Чого я ніяк не доберу, то це причини вбивства. Навіть жодного натяку на причину немає.

— Ну, тут я не зможу допомогти вам. Але ви, мабуть, хочете, щоб ми завтра поїхали з вами?

— Якщо це не завадить вам, містере Холмсе. О шостій ранку з Черинґ-Кросу відходить потяг до Четема; коли поверне на дев’яту, ми будемо в Йокслі.

— Тоді ми поїдемо цим потягом. Пригода ваша, звичайно, має деякі цікаві деталі, і я хотів би придивитися до них пильніше. Гаразд, незабаром уже перша, а нам треба хоч кілька годин поспати. Влаштовуйтесь на цій канапі перед каміном. Уранці я розпалю спиртівку, зварю вам каву й ми вирушимо.

Наступного дня буря вщухла, але ранок, коли ми вирушили в дорогу, був холодний. Ми бачили, як над похмурими болотами біля Темзи сходило непривітне зимове сонце; бачили довгий, сумний простір річки, що завжди нагадуватиме мені про нашу гонитву за остров’янином з Андаманів на початку нашої кар’єри. Після втомливої мандрівки ми висіли на маленькій станції за кілька миль від Четема. Поки в тамтешньому заїзді запрягали коня, ми швиденько поснідали й, прибувши до садиби Йокслі, відразу взялися до справи. На воротях парку нас зустрів констебль.

— Чи є якісь новини, Вільсоне?

— Ні, сер, ніяких.

— Чи бачили яких-небудь приїжджих?

— Ні, сер. На станції кажуть, що вчора ніхто не приїжджав і не виїжджав.

— Ви розпитували в заїздах та готелях?

— Так, сер: немає нікого, хто міг би викликати підозру.

— Врешті-решт до Четема звідси можна дійти пішки. Будь-хто міг сховатися там чи непомітно сісти на потяг. Ось та сама паркова стежка, про яку я казав, містере Холмсе. Даю вам слово честі, що вчора слідів на ній не було.

— А з якого боку були сліди на траві?

— Отут, сер. На оцій вузенькій смужці між стежкою та клумбою. Зараз я не бачу слідів, але вчора їх було добре помітно.

— Так, так, тут справді хтось проходив, — мовив Холмс, нахилившися до трави. — Наша леді мусила ступати дуже обережно, чи не так? Якби вона ступила трохи вбік, то залишила б слід або на стежці, або на клумбі, де він був би ще виразніший.

— Так, сер, ця жінка вміє тримати себе в руках.

Я побачив, як Холмсове обличчя насторожилося.

— То ви кажете, що назад вона поверталася так само?

— Так, сер, іншої дороги немає.

— Оцим вузеньким травником?

— Звичайно, містере Холмсе.

— Дивовижно, просто дивовижно! Гаразд, облишмо стежку. Ходімо далі. Цю хвіртку постійно відчинено, так? Тоді нашій гості легко було приникнути до парку. Про вбивство вона не думала, бо інакше взяла б якусь зброю з собою, а не брала ніж з письмового столу. Вона йшла цим коридором, не залишивши слідів на кокосовому килимку. Потім зайшла сюди, до кабінету. Як довго вона тут була? Ми не можемо цього визначити.

— Не більше ніж кілька хвилин, сер. Я забув сказати вам, що місіс Маркер, економка, прибирала там незадовго до того — десь за чверть години, як вона каже.

— Гаразд! Отже, не більше ніж чверть години. Наша леді заходить до кімнати. Що вона робить? Іде до письмового стола. Навіщо? В бічних шухлядах їй нічого не треба. Інакше б їх було замкнено. Ні, їй була потрібна оця середня шухляда. Овва! Що це за подряпина? Подайте-но сірник, Ватсоне. Чому ви не сказали мені про неї, Гопкінсе?

Слід, який він побачив, починався на бронзовій прикрасі праворуч від замкової шпари й проліг десь на чотири дюйми по лакованому дереву.

— Я помітив її, містере Холмсе, але ж навколо замкових шпар завжди є подряпини.

— Вона свіжа, зовсім свіжа. Погляньте, як блищить бронза. Стара подряпина була б так само темна. Погляньте на неї крізь мою лупу. І на лаковане місце теж: наче зорана земля обабіч борозни. Чи тут місіс Маркер?

Сумновида старенька жінка увійшла до кімнати.

— Ви прибирали цей стіл учора вранці?

— Так, сер.

— Ви помітили цю подряпину?

— Ні, сер, не помітила.

— Звичайно ж, не помітили, бо інакше стерли б ганчіркою ці крихти лаку. У кого ключ від цієї шухляди?

— Професор носить його на ланцюжку від годинника.

— Це звичайний ключ?

— Ні, сер, фігурний.

— Дуже добре. Можете йти, місіс Маркер. Отже, справа трохи з’ясувалася. Наша леді заходить до кімнати, йде до письмового стола, відчиняє шухляду чи робить спробу відчинити її. Тим часом до кімнати входить молодий Віллоубі Сміт. Витягаючи поспіхом ключ, вона залишає подряпину біля замка. Він хоче її затримати, а вона, вхопивши першу-ліпшу річ, — нею виявляється той ніж, — б’є його, щоб він відпустив її. Удар виявляється фатальним. Він падає, а вона тікає, забравши, можливо, те, заради чого прийшла. Чи тут Сьюзен, покоївка? Як ви гадаєте, Сьюзен, чи міг хто-небудь прослизнути через ці двері після того, як ви почули крик?

— Ні, сер, не міг. Перш ніж побігти вниз, я глянула, чи нема кого в коридорі. А до того ж ці двері взагалі ніколи не відчиняють. Коли б їх відчинили, я це почула б.

— Отже, цей вихід перекрито. Наша леді, безперечно, не могла втекти таким самим чином, яким прийшла. Як я зрозумів, цей коридор веде до кімнати професора. Чи є з нього вихід надвір?

— Ні, сер.

— То ходімо й познайомимося з професором. О, Гопкінсе! Це дуже важливо, справді важливо. Біля кімнати професора лежить такий самий кокосовий килимок.