Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 87

Холмс узяв число «Дейлі Телеграф», що лежало на столі.

— Ти бачив нове оголошення П’єро?

— Як? Іще одне?

— Так, ось воно:

«Сьогодні ввечері Утому самому місці. У той самий час. Стукати двічі. Справа надто важлива. На карту поставлено вашу власну безпеку.

П’єро».

— Святий Юрію! — вигукнув Лестрейд. — Коли він озветься, ми його спіймаємо!

— Для того я й подав це оголошення. Якщо ви обидва зробите ласку годині о восьмій піти з нами на Колфілд-Ґарденс, то ми,

може, трохи наблизимося до розгадки нашої таємниці.

* * *

Однією з найприкметніших рис Шерлока Холмса була його здатність дати мозкові перепочити й думати про якісь легші, дрібніші речі, коли він відчував, що більше не може працювати як слід. Увесь той пам’ятний день, як я пригадую, він присвятив виключно задуманій ним розвідці «Поліфонічні мотети Лассо». Щодо мене, то я не мав такої здатності позбуватися зайвих думок, тож день здавався мені нескінченним. Велика державна вага нашого розсліду, безперервне очікування в найвищих урядових колах, небезпека, що чигала на нас під час розшуку, — усе це вкрай напружувало мої нерви. Тому я відчув полегшення, коли після скромного обіду ми нарешті вирушили в похід. Лестрейд із Майкрофтом зустріли нас, як і домовлялись, на станції Ґлостер-Роуд. Підвальні двері Оберштайнового будинку залишались відчиненими з минулої ночі, але Майкрофт Холмс рішуче відмовився лізти через огорожу, тож мені довелося зайти всередину й відімкнути парадні двері. На дев’яту годину ми всі сиділи в кабінеті й чекали з нетерпінням на потрібну нам людину.

Минула година, потім друга. Коли пробила одинадцята, розмірені удари церковних дзиґарів прогули для нас, як подзвін по наших надіях. Лестрейд із Майкрофтом совались на стільцях і щохвилини позирали на годинники. Холмс сидів спокійно, з примруженими очима, але все його єство було насторожене до краю. Раптом мій друг підвів голову.

— Іде, — сказав він.

За дверима почулися обережні кроки. Невдовзі вони долинули знову. Ми почули шаркотіння ніг, об двері двічі вдарило кільце. Холмс підхопився, подавши нам знак сидіти на місцях. Газовий ріжок у передпокої майже не випромінював світла. Холмс відчинив двері помешкання; коли незнайомець прослизнув повз нього, він замкнув двері на ключ. «Прошу сюди!» — почули ми його голос, і наступної миті незнайомець уже стояв перед нами. Холмс ішов за ним назирці, й коли невідомий обернувся з вигуком подиву й тривоги, він схопив його за комір і виштовхнув на середину кімнати. Поки наш полонений знову здобув рівновагу, двері до кімнати було вже зачинено. Холмс стояв до них спиною. Чоловік перелякано озирнувся і впав без тями на підлогу. Капелюх із широкими крисами злетів з його голови, шарф, що приховував обличчя, сповз аж до вуст, і ми побачили довгу білу бороду та м’яке, витончене лице полковника Валентайна Волтера.

Холмс здивовано свиснув.

— Ватсоне, — сказав він, — цього разу можете написати, що я справжнісінький осел. Це зовсім не та пташка, на яку я чатував.

— Хто це? — спитав нетерпляче Майкрофт.

— Молодший брат покійного сера Джеймса Волтера, начальника відділу підводних човнів. Так, так, тепер я бачу, як лягли карти. Він приходить до тями. Гадаю, що його допит мені краще взяти на себе.

Ми перенесли безвольне тіло на канапу. Наш полонений підвівся, сів, озирнувся — його обличчя охопив жах; він провів рукою по чолу, немовби не вірячи своїм очам.

— Хто ви такі? — спитав він. — Я прийшов до містера Оберштайна.

— Нам усе відомо, полковнику Волтере, — мовив Холмс. — Як англійський джентльмен міг таке вчинити, цього я зрозуміти не спроможний. Але все ваше листування й стосунки з Оберштайном відомі нам. Так само й обставини, пов’язані зі смертю молодого Кадоґена Веста. Тож раджу вам щирим зізнанням хоч трохи полегшити свою провину, бо деякі подробиці ми зможемо почути тільки з ваших уст.

Чоловік застогнав і затулив обличчя руками. Ми чекали, проте він мовчав.

— Можу вас запевнити, — додав Холмс, — що найголовніше нам уже відомо. Ми знаємо, що вам потрібні були гроші, що ви зробили копії з ключів вашого брата й почали листуватися з Оберштайном, який відповідав вам у розділі оголошень «Дейлі Телеґраф». Ми знаємо, що того туманного понеділкового вечора ви пробралися до контори в арсеналі, але вас вислідив молодий Кадоґен Вест, — він, певно, вже мав причину підозрювати вас. Він бачив, як ви берете креслення, але не наважився здійняти тривогу, — мабуть, думав, що ви везете папери до брата в Лондон. Забувши про всі приватні справи, він, як і личить гідному громадянинові, подався в тумані назирці за вами — аж до цього самого будинку. Тут він до вас підійшов, і тоді, полковнику Волтере, ви до державної зради долучили ще страшніший злочин — убивство.

— Ні! Ні! Богом присягаюся, я не вбивав! — скрикнув наш нещасний полонений.

— Тоді розкажіть нам, як Кадоґен Вест зустрів свою смерть і що сталося до того, як ви поклали його тіло на дах вагона.

— Я розповім. Присягаюся, що розповім. Усе інше справді так і було. Я признаюся. Саме так, як ви сказали. Я заборгував, граючи на біржі. Мені до зарізу потрібні були гроші. Оберштайн запропонував мені п’ять тисяч. Я хотів врятуватися від зубожіння. Але щодо вбивства, то тут я невинний.

— Що ж тоді сталося?

— Вест мене підозрював і вислідив, як ви й сказали. Я побачив його біля самісіньких дверей. Туман був такий густий, що за три ярди нічого не було видно. Я двічі постукав, і Оберштайн відчинив мені двері. Молодик убіг до кімнати, почав вимагати, щоб ми пояснили, навіщо нам ці папери. Оберштайн мав короткий важкий кийок. Він завжди носить його з собою. Коли Вест увірвався до кімнати, Оберштайн ударив його по голові. Удар виявився смертельним. Вест помер через п’ять хвилин. Він лежав на підлозі, в передпокої, й ми зовсім розгубилися, не знаючи, що вдіяти. Оберштайнові сяйнула думка про потяги, що зупиняються під заднім вікном. Але спершу він переглянув папери, що я приніс. Тоді сказав, що три креслення — найважливіші, отож він забере їх із собою. «Ви не можете забрати їх, — мовив я. — У Вулічі зніметься страшенний галас, якщо їх не знайдуть на місці». — «Ні, я мушу забрати їх, — відповів він, — бо вони такі складні, що я не встигну до ранку зробити копії». — «Тоді я негайно відвезу їх назад», — сказав я. Він трохи подумав, а потім вигукнув, що знайшов вихід. «Три я заберу собі, — мовив він. — А решту покладемо в кишеню цьому молодикові. Коли його знайдуть, то крадіжку буде приписано йому». Іншого порятунку я не бачив, тож погодився. З півгодини ми чекали, доки під вікном зупиниться потяг. Туман цілком приховував нас, і ми легко поклали Вестове тіло на дах вагона. Це все, що мені відомо.

— А ваш брат?

— Він не казав нічого, але одного разу побачив мене з ключами й відтоді, гадаю, став підозрювати. Я прочитав у його погляді, що він мене підозрює. Він більше не зміг, як ви знаєте, дивитися людям в очі...

В кімнаті запанувала мовчанка. Її перервав Майкрофт Холмс.

— Хочете виправити становище? Щоб очистити совість і, можливо, полегшити покарання.

— Як я можу його виправити?

— Де зараз Оберштайн з паперами?

— Я не знаю.

— Хіба він не залишив вам адреси?

— Сказав лише, що листи, надіслані на його ім’я до готелю «Лувр» у Парижі, рано чи пізно дійдуть до нього.

— Тоді ви ще маєте змогу виправити скоєне, — мовив Шерлок Холмс.

— Я зроблю все, що зможу. Мені нічого вигороджувати цього чоловіка. Він — причина моєї теперішньої ганьби й загибелі.

— Ось вам перо й папір. Сідайте за цей стіл і пишіть, що я вам продиктую. На конверті зазначте надану адресу. Отак. Тепер — лист:

«Дорогий сер!

Пишу вам щодо нашої справи. Ви, звичайно, помітили, що однієї суттєвої подробиці бракує. Я роздобув потрібну копію. Це завдало мені зайвих турбот, і я прошу у вас додаткової винагороди в п’ятсот фунтів. Пошті я не довіряю і не візьму нічого, крім золота чи банкнот. Я міг би приїхати до вас за кордон, але побоююсь накликати на себе підозру, вирушивши саме тепер. Тому сподіваюся зустріти вас у курильні готелю «Черинґ-Крос» у суботу опівдні. Пам’ятайте, що я візьму лише англійські банкноти або золото».