Гімн демократичної молоді - Жадан Сергій - Страница 21

Навіть не питайтесь про правдивість баченого. Я знаю, хто першим починає питатись про правдивість баченого; як правило, це люди, котрі працювали в системі освіти. Ну, або особи, задіяні в громадській сфері життя. Одним словом ті, кого серед постійних клієнтів не було в силу професійної зайнятості. Я не маю що вам відповісти. Сама побудова розмови за принципом «питання — відповідь» вигадана людьми, котрі працювали в системі освіти, оскільки в такий спосіб їм простіше контролювати виховний процес. І тут не може бути точок перетину, тому що виховний процес, на відміну від процесу просвітлення, є, власне, процесом лінійним — лінійність ця, власне, і вбиває. Можна звинувачувати мене в небажанні дати відповідь на прямо поставлені питання, можна, зрештою, говорити, що це не зовсім морально. Ок, шановні передплатники, але як можна говорити про мораль із людиною, яка щодня читає газети: сторінку за сторінкою, сторінку за сторінкою, а в кінці обов'язково намагається розгадати кросворд. Я пас, дорогі працівники системи освіти, я пас, навіть якщо від цього буде падати загальний наклад.

І ці діти зі своїм клеєм, і ці професори з політехнічного, які проводять тут кращу частину семестрів, і ці жінки, які помирають тут, замість того аби помирати вдома, і ці таксисти, які курять, аби не пити, і ці герої воєн, які закладають зброю, і кишенькові злодії, які приходять сюди, знаючи, що тут їм нічого не світить, і студенти, які виносять звідси своїх професорів і несуть їх до аудиторій складати іспити, і туристи, які помилково потрапляють сюди і вже не хочуть виходити, і спекулянти, яких першими пропустять в небесну браму, щоб не скандалити, і весь вуличний кримінал, який як ніхто відчуває, де найбільше пахне життям — за ними стоїть великий досвід цього життя, тому що вони знають одну таємну штуку, а штука ця полягає в тому, що вони без життя обійдуться, а життя без них — ні.

І якщо ви, шановні радіослухачі і глядачі нашого каналу, досиділи до цього місця, я наведу приклад. Річ у тім, що більшість запропонованих вам обставин вас насправді не стосуються. У більшості випадків вам взагалі ніхто нічого не пропонує. Тому й шкодувати особливо немає за чим. І ось, власне, як приклад я хотів навести одну надзвичайно ліричну історію, яку, за великим рахунком, можна було й не наводити.

Робота забирає в мене надто багато часу, говорив мені Гавриіл, надто багато. Від мене через це навіть дружина пішла, я її ві сні називав технічними термінами. Але я не шкодую. Я вмію у своїй галузі все. Якби у мене були можливості — я б зняв зоряні війни. Натомість можливостей нема, і я знімаю кримінальну хроніку. Гавриіл працював оператором на державному телебаченні. Крім цього, багато халтурив, ледь не весілля знімав, причому робив це не стільки заради бабок, скільки з любові до мистецтва. Час від часу його засилали знімати футбол, або відловлені в харківських ріках трупи, або прес-конференції мера, або інше гівно, яким так щедро повняться голубі екрани. І мер і трупи в Гавриіла виходили фактурні й переконливі, за що начальство його любило, а колектив поважав, наскільки це взагалі можливо в наш час. Але ні мер, ні навіть трупи не могли повністю задовольнити його творчих амбіцій, і його можна було зрозуміти. Тому що з першого дня, щойно взявши до рук камеру, він хотів знімати кіно, і ні мером, ні трупами тут обійтись було неможливо. У нього були сотні друзів по цілому місту, йому наливали в кредит в держпромівській їдальні, він був знайомий із усіма, починаючи з мера і закінчуючи гравцями «Металіста», котрі в нього виходили не менш фактурно, аніж трупи, хоча і не так переконливо.

І ось одного разу наш із ним спільний знайомий Валюня, котрий свого часу теж починав із телебачення, запропонував йому одну дуже дивну річ. Я, сказав він, зараз працюю в муніципалітеті, по зв'язках із громадськістю, і до нас, сказав він, звернувся один італійський благодійний фонд. Італійці зараз борються в себе з українською проституцією. І в них нічого не виходить, розумієш? І ось вони звернулись до нас за допомогою. Ми вже провели семінар, переклали для безкоштовного розповсюдження їхню брошуру про можливі шляхи потрапляння в італійські борделі — до речі, брошура користується великою популярністю, — але це не головне. Головне, що вони пропонують знімати кіно! Як кіно? — не повірив Гавриіл. Так, сказав Валюня, кіно, на гендерну тему, для боротьби з українською проституцією. Так що потрібно зустрітись.

Вони зустрілись наступного дня в муніципальному буфеті, взяли для конспірації молоко і сіли в куточку. Валюня був діловий і зосереджений. Я, сказав він надпивши, відразу подумав про тебе, розумієш, вони візьмуть усе, головне, щоб там було про боротьбу з проституцією. І що ти пропонуєш? — запитав Гавриіл, відставляючи своє молоко вбік. Я тут дещо прикинув, зашепотів Валюня, одним словом, це лише чернетка, приблизний сценарій, — і, схилившись до Гавриіла, він почав розповідати. Я читав умови конкурсу, там дві основні вимоги — щоб був гендер і щоб була національна специфіка. Я довго думав. По-моєму, це може бути порнуха. Я тут усе врахував і накидав такий сценарій, — Валюня дістав із кишені кілька аркушів із комп'ютерним тестом, теж відставив убік своє молоко і почав читати. Сценарій називався «Гола правда», ну, правда, розумієш? — пояснював Валюня, як газета «Правда», ну, щоб із національною специфікою, нервово сміявся він, розумієш куди копаю? Події фільму відбувались у наш час в одному з українських міст.

Ну, це ти знімеш, казав Валюня, там, пару заводів, панораму нових масивів, це ти розумієш, можна пару трупів, для гумору. І в цьому місті живе головна героїня, за висловом сценариста — проста українська дівчина. І ось вона, ця проста українська дівчина, мріє звалити в італійський бордель, для неї це просто нав'язлива ідея, за авторським задумом, вона ні хуя не робить для економіки своєї країни, сидить на шиї у батьків, охарактеризованих Валюнею як прості українські безробітні, яких тисячі, і дивиться німецьке порно. Німецьке порно, до речі, казав Валюня, теж треба зняти, вона у нас у порнофільмі буде дивитись порно по телевізору — розумієш, куди копаю? І ось головна героїня бачить у газеті рекламне оголошення про набір в італійський бордель, текст має бути продубльований італійською, щоби замовникам було зрозуміло, про що йдеться, відписує їм і отримує позитивну відповідь. І тоді, шепотів Валюня, вона збирається їхати в італійський бордель, уже навіть речі збирає, батьки в шоці, в ОВІРі в шоці, в цьому місці, казав він, має бути така лірична тема прощання з історичною батьківщиною, можна кінохроніку пустити, там, із воєнними кадрами, хроніка відбудови, абощо; і ось вона їде на вокзал, тримаючи при собі лише невеличку валізу з білизною. І ось тут, на вокзалі, серед вокзальної метушні вона і зустрічає головного героя — такого самого простого українського хлопця, пояснював Валюня, нашого співвітчизника, яких тисячі і який працює, скажімо, носієм на вокзалі, ні, носієм неприкольно, швидко передумав Валюня, краще машиністом локомотива. Далі йшла сцена їхнього знайомства, локомотиви, семафори, подорожня романтика, і тут головний герой різко закохувався у головну героїню. Наскільки різко? — перепитав про всяк випадок Гавриіл. Достатньо різко, пояснив йому автор сценарію, закохується і переконує її не їхати в італійський бордель. Як переконує? Ну, не знаю, потрібно який-небудь сильний образ, як у Пазоліні, наприклад — він затягує її в кабіну локомотива і переконує. Далі вже можна без сценарію. Ну як? — запитав Валюня і потягнувся за молоком. А скільки платять? — усе ще сумніваючись, запитав Гавриіл. Платять нормально, спочатку переводять першу частину гранту, дивляться матеріал, потім перераховують решту.

А база? — засумнівався Гавриіл, а техніка? Ти ж на державному телебаченні працюєш, нервово зашепотів Валюня, ми через міськраду продавимо, або через управління культури; так, погодився сам із собою Валюня, — думаю, що порнуху краще через управління культури. Головне — пожежникам заплатити. І акторам, додав Гавриіл. Да-да, погодився Валюня, — і акторам.