Жлобологія - Жолдак Богдан - Страница 18

Жлоб у великому місті

Це напевно світова проблема: селяни стали міщанами. Масово. Вони деморалізувалися, стали цинічними, бо інакше не знали, як вижити.

З іншого боку, чому всі так тікали з села до міста? Місто — це великий культурний базар. Тут очі розбігаються. Якось дивився по телевізору інтерв’ю з однією московською ткачихою. Живе вона вже років 20 в гнійній общазі, жодних перспектив не має вирватися з неї. А в селі її мама ще мешкає. Журналіст у жіночки питає: а чому ж ви тут, а не там, у рідному селі? Відповідь: «А тут є театр. Можна піти у справжній театр». — «А ви були в ньому?» Минуло ж багато років, як вона в місті. «Ще не була». Людину гріє сама можливість, якою вона так і не скористалася. І Малевич звертав увагу на сільське походження городян і при цьому зауважував, що на свята міські вулиці прикрашають і підсвічують так, щоб місто нагадувало колишнім селянам квіткове поле. Транспаранти, гірлянди — все одно єство селянське живе, проте з часом трансформується, щоб набути статусу культури.

Закон рівноваги

Можна гадати, що ми в розвитку архітектури і міської культури відстали на сотні років від старої Європи, та, як на мій розсуд, все не настільки безнадійно. Бо існує закон сполучних посудин. От коли відкрили кордони, тут життя почало змінюватися. В часи залізної завіси до нас із гнилого Заходу долинали якісь неймовірні чутки, потім мені звідти книжки надсилали, навіть приїздили справжні іноземці. КДБ не дрімало: «Вы общаетесь с иностранцами! Они были у вас вчера. Вы о чем с ними говорили?» А я собі думаю, хлопці, а воно вам треба? Вони їх підозрюють в ідеологічній диверсії і пропонують запросити гостей знову. «Але й нас запросіть під виглядом своїх друзів» — і вже в товаріща за грошима рука потягнулася. Я відмовився. Мені докоряють: «Треба ж займатися громадською роботою!» — «А я займаюся...» — «Чим?» — «Випускаю стінгазету,» — збрехав я.

Тепер усе по-іншому, до мене приїздять художники з різних країн світу, ніхто не прослуховує, про що ми розмовляємо. Існує Інтернет, можна знаходити в мережі багато чого цікавого в заморських ЗМІ. Світ став начебто відкритий — і посунула босота від нас у заможні країни. А західні спеціалісти — приїхали сюди. Так що життя зрівноважилося.

Село в місті

Коли я вивчав фольклор, у ділянці, яка називається rus in urbe, тобто «село в місті», мені потрапив до рук двотомник анекдотів про селян, які вперше приїхали в місто. Вони дезорієнтовані, смішні для людини міста. Прочитав я ті анекдоти, і серед них був один дотепний: двоє селюків — вперше в місті і бачать туалетне мило, відформоване і гарно пахне... Вони подумали, що то щось їстівне. Купують, їдять, один до другого каже: «Ну ти, Іван, дойодивай... а я — блєвать пойду».

Містяни — це недавні селяни, або в першому, або в другому поколінні, дуже шкода, що люди забувають свою культуру, потрясну, яка, як я простежив, аж з неоліту йде. Мені закидали: а ви звідкіля знаєте, що, ви були в неоліті? Кажу: не був, але можу уявити своїми мізками, що воно звідтіля взялося. Міська культура не має такої давньої історії, тому вона й слабша за сільську. Це тоненький шар.

Кандинський побував у вологодському селі і був шокований оздобленням сільської хати: вона яскрава, стільки кольору і цікавих речей: прядки, якісь давні інструменти, призначення яким важко уявити... І він отетерів: вони живуть в оточенні такого живопису! Міщанин цього всього не знає. А для селянина хата була чимось сакральним, храмом для життя з лавою і покуттям. У місті натомість люди так-сяк умеблювали своє помешкання, головне, щоб було на чому спати й їсти. Такої краси, як в сільській хаті, там споконвіків не було.

Городяни завжди висміювали селян. Хоч самі вони, коли приїздять у село, теж інколи виглядають кумедно. Тобто в селі міська людина для селянина виглядає справжнім жлобом.

За честь селян виступали Ільф і Петров. У них є персонаж — «слушатєльніца хореографічєскіх курсов імені Лєонардо да Вінчі, которая думаєт, что творог добивают тєм, шо єво виковирівают із варєнікав». Або, наприклад, Паніковський. Він дивиться на кобилу в сільському дворі і каже: «Добрий жєрєбєц!» Хоча це була добра кобила... Піди взнай... так зразу і не зрозумієш, що і як. Отож, міщани в селі можуть виглядати саме так, як люди не на своєму місці. Ожлоблювання — це тенденція. Але жлоб є таким не в усіх ситуаціях — на рівні сімейного побуту, серед своїх він може таким і не виглядати.

Паразити-аристократи

Ще Сковорода говорив про небезпеку зміни соціального статусу. У XVIII сторіччі не так часто переходили з одного стану в інший. Ці процеси відбувалися природно, бо небагато було таких простих людей, які, як Розумовський, потрапили до двору Єлизавети Петрівни і змогли прижитися там. А з огляду на їх незначну кількість — не вони нав’язали свої смаки місту, хоч смак мали, бо народна культура — це висока культура. Розумовський зумів вивчити той культурний код, став дуже освіченим, вписався в інтелігентне коло, але при цьому мав деякі переваги перед тогочасними інтелігентами. Тоді почалася демократизація, так би мовити, всі прислухалися до просвітителів, серед яких були Вольтер і Дідро, тож на аристократію почали дивитися під іншим кутом. Хто такі аристократи? Паразити, які фізично не працюють, не орють, не сіють. Той, хто фізично працює, той, отже, не паразит, а хто розмишляє... дурна думка взагалі-то. I XIX сторіччя в Російській імперії проходить під знаком аристократоїдства. Аристократи соромилися того, що вони аристократи. Лев Толстой почав орати, вбиратися по-селянськи, аж поки не став виглядати, як бомж. Аби тільки не бути аристократом — ось яка тенденція розтягнулася на десятиліття. А потім відчули брак аристократизму і виявили, що його відсутність веде до звиродніння, до розумової деградації. Народники теж почали розуміти, що без аристократів стає дедалі гірше.

Моду на аристократоїдство ввела великокультурна Франція. Людовік XVI під впливом Вольтера і решти просвітителів вирішив стати токарем. Мав токарний верстат для своєї ювелірної роботи. А Марія-Антуанетта — теж мала бути з народом. Вона влаштовувала демонстративні доїння корів. Ці корови були вичищені до блиску. Відро в правительки було простої форми, щоправда, зроблене з севрського фарфору. Та народ їх за це любити дужче не став. Їхнє ходіння в народ виглядало пародійно.

Інша історія була з Кирилом Розумовським. Йому заздрили царедворці. Він в оточенні своїх друзів розмовляв українською мовою, яку таки розуміли тоді в Петербурзі, пригадував дитячі роки: «От в дитинстві я їду волами і кажу: Цоб-цобе!..» А всі дивляться на нього з неприхованою заздрістю, бо такого досвіду вони не мали. Аристократи тужили за унікальним сільським досвідом, Розумовський-аристократ — ностальгував. Однак тоді ще сільська культура не була в такому жахливому стані, як нині. Тотальна плебеїзація XX століття призвела до вкрай негативних результатів.

Сильні і лузери

Ми живемо в юдейсько-християнському світі, де перемогла ідея любові до ближнього, любові до слабкого.

Християнство сьогодні — панівна світова релігія, яка хоча б на ідеологічному рівні опікується слабкими, а не гераклами-силачами. Християнський Бог любить хворих і немічних, на відміну від Зевса.

Спартанці були носіями олімпійської релігії. Фізична сила — понад усе і зневага до слабких. Якщо ти кволий, то бог від тебе відвернувся. І якщо відвернувся він, то люди й поготів. Вони ні жінок, ні малих дітей не любили, бо ідеалом людини, людським еталоном для спартанця став Геракл. Якщо ти піднімаєш 400 кілограмів, тоді тебе поважатимуть. А жінка чи дитина спроможна на таке? Ні, тому й вони обожнювали сильних гарних чоловіків. Зевс вирішив узагалі обійтися без жінок: то в нього з голови вийшла богиня Афіна-Паллада, потім він доносив сина Діоніса у стегні. От таким чином бог народжував, як прокоментувала одна зі студенток: «із чєго прідьоцца». Уже через це жінок можна зненавидіти, що дитину без них проблемно народити.