Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій - Страница 38

Мої батьки були б комуністами, але вчасно вступили б до лав якої-небудь ліберальної партії, і я закінчив би сільськогосподарську школу і готувався би стати агрономом, і підіймати аграрний сектор, і мої батьки підтримували б мене, як могли, себто морально, і я мав би неабиякі можливості до реалізації своїх сільськогосподарських амбіцій, аж доки одного прекрасного дня мою батьківщину не прийняли б до великої родини європейських народів, і тоді б я вже з чистою совістю звалив до того таки Берліна торгувати улюбленою піцою. Але найкраще все-таки було б народитись у Албанії. О, Албаніє, королівство злагоди та добробуту, країна сонця та відродження! Твої мудрі монархи стримують азійські навали й контролюють європейські офшори, твоя мудрість урівноважує північну натівську несамовитість із південними мародерськими настроями, твоє волосся омивають хвилі трьох океанів, а твоє натруджене серце переганяє через себе російську нафту, ніби гарячу кров. Одним словом, кожен із варіантів мав свої переваги. Але примхлива доля склалась по-іншому.

3

Примхлива доля дала нам можливість народитись у найкращій із країн. Тоді, в сімдесяті, коли весь світ для мене укладався в татову подорожню валізу, в якій він привіз нам із братом подарунки із соціалістичної Югославії, мені звісно ж не йшлося про жодні Балкани, тим більше — про жодну Угорщину. Життя трималось переважно вулиці, на якій я ріс, сонце сяяло пекучим золотом над моєю стриженою головою, небеса синьо перетікали в бік чорноморських портів, і залізна завіса виблискувала в свіжому літньому повітрі, сяючи нікелем та алюмінієм і створюючи відчуття затишку та впорядкованості. Дитячі роки згадуються з теплом та ностальгією саме через погане знання в дитинстві географії. Це вже потім ми виростали зі своєї країни, мов зі старої шкільної форми, переживали падіння мурів та розвал імперій, ставали свідками історичних зламів та економічних занепадів.

Примхлива доля дозволила нам бовтатись у цьому холодному мутному часі, посеред усього цього фінансового колапсу, посеред геополітичних зсувів, посеред льодовикового періоду, спостерігати зародження химерних утопій, становлення нового Вавилона, побиття немовлят та велике переселення народів. Економічні реформи роблять людину злою, проте не роблять спостережливою. Час витікав, ніби пісок поміж пальців, життя змінювалось, як погода, і єдиною сталістю, єдиним незмінним свідченням нашого дорослого життя була постійна, повсюдна, масова еміграція, котра почалась ще наприкінці вісімдесятих і не припинялась, здається, ніколи. Іноді я думаю, що емігрували всі й завжди. Емігрували друзі та однокласники.

Емігрували комуністи й дисиденти. Емігрували вчителі та безробітні, емігрували чоловіки й жінки, беручи з собою в далекі краї лише найдорожче — фотокарточки дітей та фотоапарати на продаж. Навіть моя колишня директорка школи емігрувала. Вона тепер виховує дітей в Італії. І, пам’ятаючи її методи виховання, за італійських дітей я спокійний. Хвилі еміграції, наче хвилі Чорного моря, оббивали білою піною державні кордони республіки, зникаючи в прикордонному піску легко й ненав’язливо й лишаючи по собі присмак радості і гіркоти. Хвилі ці різнились одна від одної відтінками, вмістом солоних сліз та яскравого берегового піску. Не знаю, чи вільний світ справді потребує такого численного та неконтрольованого пересування подорожніх натовпів, які зриваються з насиджених місць та блукають старими беззахисними містами в пошуках вищої справедливості й дешевих помешкань. Тисячі добровільних вигнанців, котрі перетинають символічні європейські кордони, намагаючись за будь яку ціну досягти солодких об’єднаних вавилонських передмість, стирають спогади, відмовляються від минулого, змінюють біографії, підписують угоди і виїздять подалі від непривітного сонця своєї безнадійної батьківщини.

Ця свіжа, гаряча кров нової європейської еміграції. Ці веселі, сповнені ентузіазму сусіди, котрі поселяються на вашій вулиці, позбавляючи вас тиші та спокою. Ми — єдина родина, примхлива доля надала нам можливість спробувати ужитись поміж собою, і якщо у вас виникають претензії до орієнтальної музики, яку я слухаю, я завжди зможу висловити контраргументи щодо спільної історичної спадщини. Нові європейські емігранти викликають якщо й не любов, то принаймні повагу — де ще знайдеш стільки послідовності та запеклості в намаганні висловити свій скепсис і в небажанні вивчати іноземні мови. Молоді емігранти, котрі сходять на перони Відня, Берліна чи Гамбурга, тягнучи з минулого спогади про Стамбул, Мінськ чи хай навіть Саратов, усім своїм ви глядом показують наскільки умовним та ефемерним є саме поняття географії. Вирвавшись зі свого щемкого тоталітарного минулого та благополучно влившись у дружню родину європейських народів, вони завжди лишають двері відчиненими. Сидячи в інтернет-кав’ярнях із дешевим телефонним зв’язком, або в національних фаст-фудах, або просто в парках серед своїх, вони сиплять прокльони на голови західних демократій, котрі витягли їх сюди — на площини об’єднаної Європи. Західні демократії винні в усьому — в розвалі СРСР та достроковому припиненні холодної війни, котра так вдало для нас складалась, в порушенні загального геополітичного балансу та нав’язуванні нестерпної для нас політкоректності, котра позбавляє нас почуття неповноцінності та задоволення, але головна їхня провина — це німецька граматика, усі ці безкінечні минулі часи, в яких просто неможливо розібратись, які неможливо вивчити. Лишається жити сьогоднішнім часом, котрий невпинно і незворотньо робить нас іншими, віддаляючи від нас наше минуле — з його солодкою вірою та гіркими розчаруваннями.

4

У нас — дітей, котрі вивчали німецьку мову в радянських школах, було своє специфічне уявлення про Німеччину. Формувалось воно виключно завдяки нашій учительці німецького — жінці строгій, проте, слід зазначити, справедливій та безкомпромісній. Саме з її легкої подачі та важкої руки в нашій уяві поставала уявна ДДР — республіка миру та порозуміння, населена добропорядними, хоча й трішки простакуватими громадянами. Громадяни ці були іноземцями, вони анітрішки не нагадували нашого брата-інтернаціоналіста і мешкати могли виключно в Дрездені чи Ваймарі, а не, скажімо, в Мінську чи Одесі. Не говорячи вже про Саратов. Ілюстрації в шкільних підручниках зображували громадян ДДР як не безтурботними чоловіками в піжонських картатих піджаках, то усміхненими панянками з легковажними зачісками. Також у підручниках зображено було безліч школярів, і майже не було людей старшого віку, очевидно з тієї простої причини, що в ДДР люди просто не старіли, зберігаючи довший час бадьорість духу та пружність тіла. Як ельфи. Або зомбі. Вчителька намагалась переконати нас, що ДДР така ж країна, як і наша, щоправда у них там якісь проблеми з Західним Берліном та складна граматика, але все одно це значно краще, ніж яка-небудь Угорщина, де про граматику краще взагалі не згадувати. Втім, усі ці спроби радянської системи освіти показати нам братній соціалістичний народ в усій його природній привабливості, хай і з численними, проте ненав’язливими слабкостями, особливого успіху не мали — ми так і не навчились сприймати далеке німецьке суспільство як сусідів та партнерів по нещастю. Можливо, винна в цьому та ж таки офіційна пропаганда з її нездоровим антифашистським запалом. Нас, дітей імперії, розривало поміж двома інформаційними маховиками — з одного боку вчителька німецької вчила нас, що інтернаціоналізм зробить із нас людей і вправить наші недороблені мізки на місце, з іншого — наші батьки клеїли в кабінах вантажівок портрети генералісимуса Сталіна, і, вибираючи поміж ФДЙотом та Сталіним, ми мимоволі вибирали саме вусатого генералісимуса, можливо тому, що він усе-таки був грузином, а грузинів у Радянському Союзі традиційно поважали. Майже як албанців на Балканах