Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 41

41

— Ти нам не потрібна. В нас вже є вправна ткаля Ліна, донька Лами.

— Спитай мене, о воротарко, — знов проспівала Ліда. — Я цілителька, учениця північного вітру.

— Ти нам не потрібна. В нас вже є цілителька Роксана, донька Мокоші, нічної праматері.

— Спитай мене, обрана. Я співачка і танцюристка.

— Ти нам не потрібна. Нас втішає співами і танцями Глиця, донька Мари і Кайми.

— Спитай мене, сувора сестро. Я істинна воїтелька, руйнівниця смертної плоті.

— Ти нам не потрібна. Ми захищені мечем і стрілами безстрашної Серби, доньки Карни.

— Спитай мене, Навно. Я чиста й незаплямована зрадою, я обернена до зірок обличчям, я та, хто приносить дари до Тари. Я сильна і вправна у всіх ремеслах.

— Сестри, до нас прийшла та, на яку ми чекали, — голос воротарки став гучним, луна від скель посилила його, а ніч всотала цей голос і всі його гірські і долинні відлуння у свої оксамитові бганки, як пісок всотує воду. — Жриця прийшла до тої Тари, яка називається Харвад, до тої Третьої Тари, яка повстала після Агадхи і Смілданаху. Задля чого ти принесла пил зовнішнього світу на ногах своїх, жрице?

— Я пройшла попри три святині предків і молилася на сімох могилах, — відізвалася Ліда. — Я спілкувалася з людьми Світла, їла хліб у домах знетямлених, чула слова, проголошені у ворожих храмах. Я бачила зло і жорстокість, несправедливість і зраду. Світло невблаганно залишає наш світ, сестри, як і попереджали нас мудрі предки.

— Чим ми зможемо зарадити цьому, жрице?

— Спитай мене. Я була очима обраних у пустелях занепаду.

— Чи зможемо ми знищити неправедних володарів і полегшити ярма на людських шиях?

— З цього не вийде користі. На зміну нинішнім деспотам прийдуть нові, ще гірші. Серед людей влади давно вже немає людей Світла.

— Чи можемо ми вселити праведність у серця людські?

— Серця людей нині закриті для слів істини. Вони бачать і не розуміють, чують, але не тямлять, знають, але не вірять навіть в овочі власних знань. Якщо ми підемо цим шляхом, ми лише втратимо час і сили.

— Чи зможемо ми знайти нового провідника для малого стада?

— Час провідників ще не настав. Якщо зерно прокинеться посеред зими, хибно приймаючи за весну минущу відлигу, воно проросте надаремно і загине швидко.

— То чи маємо ми тоді впасти у відчай й оплакувати загибель світу?

— Ні, адже зерна праведності тихо сплять у землі, чекаючи свого часу. Їм потрібні не плакальниці, а ті, хто охоронятиме їхнє священне очікування, вони потребують вартових їхнього довгого сну. Чи готові ви, сестри, до чину охоронниць сплячих зерен праведності? Чи не відступите в час небезпеки?

— Ми готові до цього чину. Ми не відступимо ані перед погрозами, ані перед зброєю. Ми не завагаємося і не знатимемо жалю, якщо це буде потрібно. Але від давніх часів повелося, що всі радощі і смутки цього служіння розділяють з нами наші брати.

— Ви вже маєте такого брата, ретельно обраного та навченого. Він отримав посвяту Кола Крука, він прозірливий і пройшов усі належні випробування.

— Так, ми маємо такого брата, але час його служіння вичерпався і міць його занепала. Ми просимо Тару підсилити нас новим прозорливим братом і благословити його на проходження належних випробувань.

— В Тарі почуте ваше прохання і знайдено того, хто здатний наблизитися до Світла.

— Чи зможе він пройти випробування?

— Цього не знає навіть Та, яку ми не називаємо на ім'я. Він або пройде випробування, або залишить терен цього світу. Нехай вершиться воля Сил!

— Нехай! — хором відповіли Ліді її «сестри».

Скит на скелях в Опіллі, у Бережанському циркулі Рогатинського повіту, 6 листопада 1752 року

Григорій стояв на березі Гнилої Липи. Того ранку це була вже четверта його експедиція за водою. Уночі чи то дрібні демони, чи то звірі ушкодили діжку-водницю, у котрій монахи зберігали запаси для себе і для пістрявки Дори — корови, яку купили за гроші, прислані з Маняви[87]. Брат Силуан згадав свій мирський фах, законопатив дірку, а послушникові Сковороді випало наповнити ємність.

Він зупинився перепочити й несподівано, зовсім несамовільно, увійшов до того дивного стану, в якому навколишнє суще нагло виблякло, а з-за декорацій світу вистромилось щось таке неосяжне та справжнє, що переляк негайно пустив усім його тілом моторні зграйки крижаних мурах, а між вухами запанувала недзвінка порожнеча. Він довго стояв, захоплений відсутністю обмежувальних мурів і брам сущого, так довго, що перестав відчувати пальці на змерзлих ногах. Від близького порога безмежжя його відтягнула поява місцевого підлітка. Вилицюватого, круглоголового, з воднявими невиразними очима.

Хлопець зупинився за п'ять кроків від Сковороди, кілька хвилин мовчки спостерігав за його обличчям, а потім мовив:

— Ти дурний!

Григорій не відповів.

— Ти дурний! — виклично прокричав хлопець.

Григорій мовчав, шкодуючи про втрачену близькість безмежжя. З цим нахабним і напрочуд впертим хлопчиськом, якого у селі звали Нирком, він познайомився, як лише прийшов до місцевої кіновії[88]. Тоді Нирок зайняв зручну позицію вище скиту і кидався звідти камінням. Одна із тих каменюк підступно вдарила Григорія в хребет. Старший кіновії ієромонах Авксентій тоді порадив йому не звертати на Нирка уваги. «В уши бєзумнаго нічтоже нє глаголєті, єгда похуліт мудрия твоя словеса», — нагадав старовинну школярську формулу ієромонах.

— Ти дурний, ти дурний, ти дурний! — не вгавав Нирок. Його крик спаплюжив ранкову благодать, відбився від холодної води Гнилої Липи і пострибав кудись на захід, до Рогатина.

«Господи, усюди одне й теж саме! — думав Григорій, згадуючи віденських і пресбурзьких підлітків, які скручували дулі та робили непристойності за спинами мандрованих ченців. — Непутні батьки нацьковують дітей на монахів. Кажуть їм, що ченці — нероби та пройдисвіти, які живуть за рахунок інших, потай пиячать і приносять нещастя. А хіба ж погано бути справжнім пройдисвітом, себто пройти цим світом і позбирати з його жорстких стебел золоті зерна мудрості?»

Григорій присів, взяв на плечі коромисло з двома вщерть наповненими цебрами, натужно випростався й неквапом рушив слизькою стежиною до скиту.

«Кине чи не кине?» — міркував він, уявляючи, що саме зараз Нирок заносить за спину брудну руку з каменюкою. Йому згадалася стародавня візантійська притча про хлопчиків, які сміялися зі священика. У притчі з моря вийшло чудисько і безжалісно зжерло насмішників. Григорій уявив, як з Гнилої Липи вибігає щось на штиб сома з ногами, борзо доганяє і ковтає Нирка. Як не намагався Григорій відігнати від себе людожерну фантазію, вона вперто обростала подробицями. На півдорозі до скиту в уявного сома, окрім ніг, з'явилися зуби і лускатий хвіст, а перестрашений до загиджених штанят Нирок перед смертю став на коліна, просив пробачення і марно звертався до неба по допомогу.

Із цим впертим злорадісним видовищем у голові Сковорода добрів до тину, що ним ченці обнесли вбогі скитські споруди. Авксентій дивився на послушника. Густі брови ієромонаха нависали над запалими очима, як дашки над горніми вікнами владичної резиденції у Переяславі. Під цими бровами-оберегами несила було розпізнати виразу його очей. Обличчя отця Авксентія грізно-рожево палахкотіло крізь бороду й ті сиві пасма, що яро вистромлювались з-під потертої скуфійки. Ряса не приховувала монументальної статури монаха, могутніх рамен і природної постави воїна. Подейкували, що до постриження він напружено грабував купецькі валки, а за найменший спротив карав нещасних негоціантів повішанням. Однієї грішної ночі на душогуба зійшло осяяння і тоді він відрікся від світу і розбійницького минулого. Це диво сталося ще за часів Яворського[89]. Вже багато років колишній горлоріз умертвляв грішну плоть в малих тихих скитах, розкинутих між Білим морем і землями волохів. Проте сила в тілі монаха залишилась. Вона проявлялася раптово, іноді навіть без демонстрації фізичної міцності. Здавалося, чернець собі й чернець — нічого особливого, — проте коли Авксентій брався перед дідичем або старостою обстоювати скитські привілеї, невидиме під рясою тіло набувало присутності і світ ставав тіснішим, вужчим. Ще кілька хвилин і владний співрозмовник непомітно для себе втрачав гордість і впевненість, прикипав очима до темних провалів під видатними бровами, погоджувався і відступав.

вернуться

87

Близ села Манява у середині XVIII ст. знаходився Великоскитський Манявський грот — провідний православний монастир Карпатського краю.

вернуться

88

Кіновія — спільне мешкання ченців, монашеська громада (грец.).

вернуться

89

Стефан Яворський — митрополит, місцеблюститель московського Патріаршого престолу (1700—1721).