Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 43

43

Хтось торкнувся його спини. Він не наважився озирнутись (нехай роблять що хочуть!), а потім відчув, як чиїсь руки розмазують по його шкірі тепле мастило. Він згадав розповідь старшого брата про молодих відьом, яких під цією скелею намащували вовчою кров'ю. В розповіді Олександра Петровича виникало «випробування».

«Це мене випробовують, як отих відьом? Значить, Саша мене про щось попереджав? Він про щось знав? Він у змові з цими відьмами?» — майнула зграйка диких думок. Він на мить заплющив очі, наважився й запитав в Лілі:

— Ви змусите мене бігти голим до озера?

— Не всі казки брешуть, — підтвердила та. — Людям важко випробувати людей. Люди можуть помилятись, але духи не помиляються ніколи. Духи озера Несамовитого древні й примхливі. Якщо вони дозволять тобі жити, значить все не дарма.

— Що не дарма? — він сіпнувся, відчувши, як рука невидимого намащувача сковзнула його сідницями і торкнулася геніталій.

— Будеш жити, будеш знати, — сказали за його спиною. Тепер це був голос Ліди.

«Значить, це вона натира мені задницю», — зрозумів Вигилярний.

— Куди ви поділи Сашка? — запитав він. — Чи, може, він сам подівся?

— Помовч, — відрубала Ліля. — Ми у волі богів. Усі.

— Ти повинен мовчати, інакше все може піти неправильно, — підтримала її невидима Ліда. — Тоді ми не зможемо тебе врятувати… Сестра, допоможи мені.

За мить Ліля приєдналася до процесу намащування. Вигилярний нарешті побачив, що саме втирають йому до шкіри. Відьомське мастило менш за все нагадувало вовчу кров. Воно було напівпрозорим, кольору жовтка й мало ледь відчутний дьогтярний запах. Жінки зачерпували мастило з дерев'яної посудинки і розмазували коловими рухами посолонь.

Раптом Ліля зупинилась й наче до чогось прислухалась.

Спочатку нічна тиша не ускладнилась жодним новим звуком. Тріскотіло багаття, нічні істоти шкряботіли в смерекових і соснових хащах.

А потім десь далеко, дуже далеко, завив пес.

Тепер «сестри» усі як одна дивилися у той бік, звідки долинуло псяче виття. Їхні обличчя ані на йоту не змінили свого відчуженого виразу, але в постатях «сестер» накреслилось нове напруження. Та з них, котра тримала кинджал, машинально змінила захват зброї, міцно обхопивши руків'я і поклавши великий палець на заглибину гарди.

Щось змінилося, зрозумів Павло Петрович.

— Розпочинаємо ритуал, — наказав чоловічий голос.

Вигилярний знов озирнувся в тому напрямі, звідки, як йому здалось, лунав голос. Але знов не побачив його власника. Зате під скелею відновився рух. Чотири постаті оточили багаття, а вогонь у ньому спалахнув з подвійною силою, розкидуючи навсібіч іскри.

— На ушкодження келет, — прошепотів чоловічий голос. Тепер сину капітана здалось, що він лине звідкись здалеку, з-за меж того темного гірського громаддя, що оточувало освітлений вогнищем майданчик Відьминого лазу.

— Запалюють вони вогонь і дивляться на схід, туди, звідки приходить Світло, — проспівав мелодійний, дзвінкий і юний дівочий голос і продовжив:

Вони, вісім дочок Берлада і Славуні,

Вони, вісім світлих променів зірки,

Вони, вісім смілих сестер Крука:

Перша з них — Ламія Галиця з гострим розумом,

Друга — Ламія Сана з твердими руками,

Третя — Ламія Лінна з могутнім голосом,

Четверта — Ламія Ярина з невтомним лоном,

П'ята — Ламія Тура зі стрімкими очима,

Шоста — Ламія Ерця з її червоною коровою,

Сьома — Ламія Хольва з її чарівним казаном омей і

Восьма — Ламія Навна з благословенним знанням Баа.

Виходять вони спільно проти демонів келет,

Виходять вони спільно проти духів страху,

Духів небесних боліт, духів передсвітання.

Виходять вони нарозвидні і йдуть вони дружньо,

Йдуть-крокують, співаючи гімн Аведі,

Гімн голосний, гімн світлий, що закликає ранок,

Так що демонам келет сил не стає

Й часу не стає до того, як сходить Сонце.

Скит на скелях в Опіллі у Бережанському циркулі Рогатинського повіту, в ніч на 8 листопада 1752 року

Скупе світло олійної лампадки освітлювало ікони старовинного подільського письма. Келія ієромонаха — маленька землянка, зігріта розтрісканою пічкою — набувала від світла лампадки вигляду особливого місця, звільненого від стражденних законів світу. Тут панував дух вимогливий і вияснювальний. Бесіда Сковороди з Авксентієм за всіма правилами мала перетворитися на сповідь Григорія. Проте не перетворилась. Потім він сам не міг собі пояснити, чому не розповів ієромонахові про Констанцу та оргію у Трієсті. Як би там не було, а все, що стосувалося масонів, емблем та випробувань Венери, Григорій у своїй розповіді про європейські мандри оминув. Зате він не приховав нічого зі своїх шпигунських пригод, детально оповівши про віденські справи, про ексодус[92] православних сербів з володінь Габсбургів та про той спротив, що чинив уряд австрійської імператриці цьому рушенню. Не приховав він свого зацікавлення картами Таро та розповів про закляття вбивчої блискавки, що переслідувало його від дитячого віку.

Ієромонах слухав уважно, жодним словом не перериваючи розповіді. Коли вона вичерпалась, довго німотствував, а потім спитав:

— Як давно був під грозою?

— Цього літа, отче, на Спаса.

— Ховався?

— Заліз до пивниці, молився там. Вогниця двічі хльоснула землю біля того місця, де я сидів. Полює за мною, отче. Моє закляття — свічадо гріхів моїх.

— Не закляття, Григорію, а обтяження долі. Хочеш від нього звільнитися?

— Звісно, отче.

— Іноді, сину мій, від такого не варто звільнятись.

— ?..

— Господь нічого не робить без мети. Якщо тебе обтяжено, значить, у цьому заховано мету. Знак на тебе накладено, обрано тебе серед сущих. Радій, звеселися, тварень Божа! Харизму, сіреч дарунок небесний, отримав ти во дні отрочі. Святі мужі дякували Господові за хорі і каліцтва. Зрили премудро в них знаки обраності своєї і плекали через них пряміших шляхів до Царства Божого.

— Це обтяження за гріхи мої.

— Але ж і впертий… — похитав головою Авксентій. — Дивись, Григорію, на сущі речі світу сього не яко миша з нори, а яко сокіл, що ширяє вільно під хмарами. Те, що для миші — межа світу, для сокола — пагорб або рівчак з висоти нічтожний. Подивись на обтяження своє з тих небесних палестин, на яких перебувають нині святі достойники. Не з гріха воно вийшло, навпаки. Воістину, воно захищає тебе від гріхів, сину мій. Доки не знайдеш собі іншого оборонця, воно тебе захищатиме. Дякуй Богові за таке знатне знамення. І не бійся його. Бійся паче вогниць і грому тихих демонів своєї натури.

— Так вважатиму, як ви скажете, отче, — відступив Сковорода і ніби відчув, як відпускають його серце холодні мацаки давньої внутрішньої затятості. — Дякуватиму Богові святому істинному аж по смертний час припинення негодящого живота мого. Дякуватиму за обтяження, за знамення захисне.

— Всечасно, бачу я, Творцеві дякуєш, Григорію, а от Богородиці жодного разу дяки не огласив, — зауважив проникливий співрозмовник. — Духа Святого не пом'янув також. Може, ти у мандрах своїх впав в єресь старозавітників й не визнаєш Святої Трійці і всеблагої Заступниці нашої, Цариці небесної?

— Вірую во єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі, й усього видимого і невидимого… — Сковорода почав виголошувати Символ Віри. Авксентій зупинив його після «і вдруге прийде»:

— Бачу, що вберіг тебе Господь-милостивець від апостазії[93]. Проте ясно мені такоже, що маєш завзятий сентимент до Старого Завіту. Якщо сентимент твій не в приниженні Завіту Нового, то гріха в тому, за моїм розумінням, немає. Такого сподіваюсь і в сильну увійду печаль, якщо помилюся у тобі. Накладаю, сину мій, на тебе урок: від сьогодні й до Михайліва дня читатимеш братії Євангеліє та Діяння при трапезі і при роботах щоденних… — він зробив паузу, дозволяючи Григорію прикластися до перстів, а потім перепитав: — Ти казав, що прагнеш навчитися розумного роблення молитви, за прикладом святителя Григорія Палами і праведних молільників Ватопедських[94]?

вернуться

92

Ексодус — вихід (лат.).

вернуться

93

Апостазія — віровідступництво (грец.).

вернуться

94

Ватопед — знаменитий монастир на святій горі Афон (Атос).