Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко - Страница 22

Пастор О’Ніл понуро дивився у склянку, де вже закінчилося віскі.

— Гей, Сонні, — гукнув він хлопця за баром. — Ще два по сто.

— Того самого?

— Еге ж, — пастор О’Ніл повернувся до Асури Махараджа. — Ні дружини, ні сина.

— Дивовижна історія, — сказав Асура Махарадж із переконанням у голосі. — Ніколи не мав дітей, але страшенно хочу. У мене теж склалася не зовсім зрозуміла мені ситуація. Від мене втекла наречена. Вчора я запропонував їй вийти за мене, а сьогодні вона чкурнула кудись на край світу.

— Буває. Господь вибирає часом дивні шляхи, щоб сповістити нам щось важливе. Знаєш, іноді я запитую себе — а що, коли там нікого немає? Може, це такий рудимент із печерного віку у нас залишився? Страх перед темрявою, страх перед сином-геєм…

— Не можу вам сказати нічого про Бога, чесно кажучи, сам хотів би дізнатися, а щодо рудиментів печерного віку, то можу вас запевнити з усією гарантією, що печерний вік — це вигадки недругів.

— Так, розумію. Я теж мав би вірити в те, що світ було створено шість тисяч років тому, і що перші люди зійшли з раю, але, дивлячись на обличчя людей на вулиці, бачу мавп, собак і ослів. Я розказував тобі історію, як я став пастором?

— Ні, розкажіть, сваміджі. Ви, як завжди, зачаровуєте мій розум своїми оповідями.

О’Ніл дістав іще одну сигарету і перевірив, скільки їх залишилось у пачці.

— Гаразд, синку. Вже не знаю, чому, та Господь дає мені охоту поговорити з тобою. Тільки не називай мене оцим вашим паківським прізвиськом, для тебе я пастор О’Ніл.

— Як скажете, пасторе О’Ніл.

— Так краще. Отож, у далекому тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомому, коли при владі ще був Ейзенгауер, коли ми всі боялися Радянського союзу й атомної бомби, а чорні знали своє місце в кінці автобуса, я працював «телефоністкою» на міській телефонній станції. Мене взяли на цю роботу чисто по знайомству, я був іще той нероба. Я не цінував того, що мав — був молодий, у мене була красива шевелюра — у задній кишені штанів я носив великий гребінь, щоби при найменшій нагоді вкласти волосся за останньою модою. На роботі у нас був суто жіночий колектив — я був одним із наймолодших, і був там єдиним чоловіком. Було, знаєш, кілька таких дівуль, до яких можна було підскочити на борзій козі, але всі решта були страшенними недоторками. Мені було нудно з ними — я хотів жити, веселитися, слухати рок-н-рол. Я хотів мати велике авто з відкидним верхом, аби можна було возити красивих дівчат на пікнік над озером. На жаль, правда життя була іншою — з дев’ятої до першої і з другої до п’ятої, з перервою на ланч, я належав «Амерікен Белл Телефон Компані», а вони мені за це платили сорок два долари на тиждень. Я був, як те звіря, яке ви тримаєте, аби воно справно несло службу: в мою відповідальність входило вміння поєднувати телефонні лінії. Ти вже зараз такого не застанеш — переді мною був телефонний комутатор із гніздами, і моєю задачею було вручну втикати штепселі в гнізда, налагоджувати зв’язок між абонентом із даунтауна і абонентом з Іст-сайду, чи щось у такому дусі. Із таким же успіхом на моєму місці могла би бути й натренована мавпа. Більш нудної роботи, коли тобі двадцять і ти носиш у кишені великий гребінь, а в серці — мрію про «кадилак», годі й придумати.

Моєю єдиною розвагою залишалося підслуховувати чужі розмови.

— Ви підслуховували чужі розмови?

— Так, а що мені залишалось робити? Звісно, потай я підслуховував. Я вже знав напам’ять, хто з жінок мого округу мав ополудні заняття в спортивній школі, а хто мав забрати дитину з дитсадка. Хто яким покупкам віддавав перевагу, яким стравам, яким книгам і фільмам. Я знав навіть такі речі, які знати не повинен був. Я знав, що місіс Джонсон зраджує містера Джонсона з містером Смітом, коли той каже місіс Сміт, що їде по справах у відділ землевпорядкування. Я знав, що місіс Томпкінс думає про свою невістку місіс Дженкінс, і знав, що місіс Дженкінс думає про свою свекруху місіс Томпкінс. Я завжди думав, що володіти чужими таємницями — це найбільш захоплююча справа на світі, але я переконався, що люди приховують одне від одного саму лиш дурню. Я вважав, що, можливо, мені поталанить виявити серед мешканців свого округу військового злочинця — прихованого комуніста або шпигуна, який замислює державний переворот або співпрацює з радянською розвідкою, але всі люди, котрих я знав, були чесними і винятково нудними обивателями. Озираючи мешканців свого округу з висоти становища молодшого телефоніста, я почувався, наче Господь Бог, який знає все про кожного, і я думав, наскільки ж нудно Йому має бути споглядати наше дріб’язкове життя.

Але одного разу я натрапив на декого справді незвичайного. Тоді я ще не знав, що розмова, підслухана випадково, може змінити ціле моє життя, в результаті чого я стану проповідником. Агент Маріуш Збішек — це ім’я тобі про щось говорить?

— Ні, сваміджі… тобто, пасторе О’Ніл. Уперше чую.

— О, свого часу це була одна з найгучніших шпигунських справ Америки! Агент Маріуш Збішек, поляк за походженням, жив під прикриттям на Емілі-стріт, тридцять вісім, під іменем Тед Качинський. Щоб ти розумів, ми тоді жили на Емілі-стріт, тридцять шість, і містер Качинський був нашим сусідою. Він вдавав, що займається взуттям — ходив від будинку до будинку, як ходили тоді комівояжери, і пропонував кожному свою скриню з набором взуття на будь-який смак. Це було хороше прикриття — він міг вільно пересуватися країною і входити у будь-які двері, не викликаючи підозри у сусідів. Мало хто знав, що у його скрині, під першим дном, є прихований простір, в якому агент Збішек мав пістолет, невеличкий прилад для запису розмов і передавальний пристрій, через який міг скоординуватися зі своїм центром у Денвері. Хто би сподівався, що в Денвері засядуть комуняки? Це було велетенське гніздо комуністів! Десятки, сотні агентів КДБ по цілій Америці! Агент Качинський був одним із таємних вербувальників цього комуністичного мурашника. Він ходив по будинках і заводив розмови: «Чи ви б не хотіли приміряти ці черевики? А може, ці сандалі?» Він шукав, кого можна було б долучити до їхньої таємної мережі. Я про це нічого не знав — уже потім мені розповіли про це агенти з ФБР. Тоді я просто час від часу чув, як пан Качинський дзвонить місіс Степлтон і запитує, чи ще не зносилася її пара польських черевиків «Роза Люксембург». Так вони називали свою зв’язкову у Феніксі — якщо місіс Степлтон відповідала, що пара уже зносилася, агент Качинський виїжджав до неї і передавав їй таємні депеші з центру.

Я був простим хлопцем тоді, знаєш, слухав Літтл Річарда, думав про дівчат, я й гадки не мав, що прямо перед моїм носом розповзається мережа таємної агентури. Просто одного чудового дня я прислухався до їх розмови і почув таке: «Місіс Степлтон, — сказав містер Качинський. — Я отримав нову партію черевичків із Югославії». «Із Югославії? — перепитала місіс Степлтон. — Парадне чи на щодень? Із гострими носиками чи круглі кінці?». «Парадне взуття, дуже добре парадне взуття, — відповідав їй містер Качинський. — Але носики круглі. Всі до одного». Щось насторожило мене в цій розмові, можливо, тому, що місіс Степлтон якось раптово, стривожено і надовго замовкла. «Ви ще тут, місіс Степлтон?» — перепитав містер Качинський. «Так, — озвалась вона. — Я… я…». «Мені заїхати до вас, місіс Степлтон? Ви приміряєте парадне взуття з Югославії з круглими носиками?». «Так, — сказала місіс Степлтон приречено, і я відчув, що вона у відчаї. — Так, приїжджайте. Привозьте все взуття, яке у вас є, — сказала вона. — Я вдома до шостої».

Я задумався, чому новина про югославське взуття з тупими носами викликала таке запаморочення у місіс Степлтон. Через якийсь час місіс Степлтон подзвонила своїй колезі по роботі, вона працювала вихователькою в яслах, і стривоженим голосом сказала, що прихворіла і просить замінити її. Я здивувався ще дужче — хіба може людина бути настільки захоплена взуттям, аби заради цього відмовлятися від робочого дня? Врешті, третій дзвінок, який зробила місіс Степлтон, остаточно переконав мене, що тут діло нечисте. «Стью, — подзвонила вона до свого чоловіка, — любий, я щойно отримала дзвінок від своєї сестри з Огайо. Вона почувається дуже кепсько, їй доведеться лягти у лікарню. Вона просить, щоб я приїхала на кілька днів до неї, посиділа з дітьми». Містер Степлтон, звичайно, не був проти, але ж справа була у тому, що то була чистої води брехня! Я вирішив не гратися в героя, і пішов у місцеве відділення поліції, розказав їм усе, що почув. Знаєш, я перестав довіряти телефонам — я подумав, а що, коли і мене буде слухати хтось уважний на тамтому кінці сполучення? Що, коли за мною розпочнуть полювання? Але полювання розпочали не за мною, а за Тедом Качинським.