Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 63

— Я ж казав: тільки пиво.

— Але ж, Даниле Семеновичу, навіть лікарі не радять раптово припиняти.

— Ти диви… — єхидно посміхнувся голова. — Вже й лікарів залучив на поміч.

— Сам — заступник головного! — зареготав Котлубай.

— А що, погана професія? — образився Левко. — В культурному товаристві обертаємось.

Чи то пиво, яке він глибоко зневажав, чи те, що пляшка приємно обважнювала галіфе, а він не міг хильнути з неї, зіпсувало Шадурі настрій, і він причепився до Котлубая:

— Оце вчора приходить мій Гнат додому, я йому всякі вказаній по господарству, а він мені: отрутохімікати не можна застосовувати! З якого, питаю, часу ти проти нашої науки й передового досвіду? І чого вас у школі вчать? То ви розумієте, Даниле Семеновичу, — перегнувся Шадура через стіл до голови, — шмакодявка ця мені у відповідь: так і так, мовляв, сам Володимир Степанович казали нам, що людство може загинути від ДДТ. Я відповідаю: його ж у наших магазинах продають, і знов-таки руководящі органи зобов’язують використовувати, а хто такий ваш директор проти нашого рідного керівництва? Ну, я, звичайно, навчив його, як у батькових наказах сумніватися, а воно верещить і не згоджується з наукою. От я й питаю товариша директора, чому це дітей у школі навчають?

Голова посміхнувся, однак Котлубай зиркнув на нього суворо й мовив якомога серйозніше:

— У вас, Левку Тимофійовичу, дуже тямущий і гарний син. Та боязкий він, а коли відверто — забитий. Якщо й надалі битимете, скалічите дитину, а з хлопця люди можуть вийти.

— А ми що, не люди? Мій старий теж тримав мене у страсі божому й зробив людиною…

Шадура погладив себе по череву, й Володимир Степанович подумав, що навряд чи вони колись дійдуть спільного погляду на те, кого можна називати кращим представником роду людського. Встрявати в’ суперечку з Левком не хотілося, але пояснити йому хоча б найелементарніше треба було.

— Ми вчимо ваших дітей допитливості, — почав Котлубай серйозно, — і вмінню дивитись на життя своїми очима. Перш ніж зробити щось, дитина має осмислити, чи правильно чинить. Коли людина не робитиме цього, зупиниться наш поступ. Ось ви кажете, — ледь помітно всміхнувся директор, — давали синові якісь там вказанія… Коли хлопець усвідомить їхню доцільність, з більшою охотою й краще виконає їх.

Шадура засовався на стільці й рішуче витягнув з кишені галіфе чвертку.

— Як хочете, а я вже не можу! — грюкнув він пляшкою об стіл.

— Дозволимо? — засміявся голова.

— Нехай п’є.

Шадура націдив півсклянки. Трохи повагався й долив ще. Випив горілку зі смаком. Володимир Степанович осудливо подивився на нього й подумав, що робитиме все, аби син Шадури не пішов батьковим шляхом. Власне, він і працює отут в селі для того, щоб закладати підвалини майбутнього. Голова з його повсякденними турботами, правління, бригадири, сільрада — це сьогодення, їм усім нема часу зупинитись і подумати про завтрашній день, точніше, думають, та не завжди, бо не завжди їм під силу зробити щось для майбутнього. Біля витоків цього майбутнього стоїть він, Котлубай, бо ліпить з отих шмакодявок, як каже Левко, справжні характери, і принаймні два чи три прийдешніх покоління — це його, Котлубаєва робота.

Згадуючи іноді свої юнацькі рожеві мрії про інститутську кафедру, Володимир Степанович лише благодушно всміхався. Тепер ні за які скарби не пішов би туди, хоча вже пропонували, й неодноразово. Після війни обставини склалися так, що довелося залишитися в селі: батьки тяжко хворіли, а взяти їх з собою до міста не міг. Тоді шкодував, а нині вважає, що доля всміхнулася йому: має гарну дружину, п’ятеро дітей своїх і чотириста в школі й не уявляє, як би зміг прожити без цієї величезної сім’ї…

Левко, випивши склянку, подобрішав, і йому захотілося пофілософствувати, сказати щось розумне. Солодко гикнувши, Шадура почав:

— Оце ви кажете, щоб я не «вчив» свого Гната… І що люди з нього можуть вийти… Він і сам хоче десятирічку кінчати, а потім — світ за очі… А хто ж у селі гноєм завідуватиме, коли всі на інженерів та лікарів вивчаться?

Котлубай з цікавістю зиркнув на Шадуру: невже того й справді хвилює це? Та подумав, що нема на селі людини, котра б так чи інакше не зіткнулася з цією проблемою.

Відповів серйозно:

— Не всі люди мають якісь виняткові здібності, — не втримався, щоб не пожартувати: — Як ви, скажімо, Левку Тимофійовичу. Є багато дітей, яким ще до закінчення школи буде зрозуміло, що вони не зможуть стати ані вченими, ні інженерами, ні конструкторами. Але це не повинно відбитися на дитячій психіці. Наші діти мають знати, що вони все одно можуть робити корисне діло, зажити пошани.

Котлубай обернувся до голови, наче шукаючи в нього підтримки.

— Авжеж, авжеж… — закивав той схвально. — Ваші вихованці в колгоспі — наша опора.

— Чули: Левко Тимофійович каже, що не дають вам життя на правлінні…

— Це й добре: де вони праві, де я… Сперечаємось і доходимо істини.

— До речі, не сприйміть це як комплімент, вони залишаються в селі ще й тому, що ви до них прислухаєтесь… Проте я трохи відхилився. Так от, Левку Тимофійовичу, ми, вчителі, прагнемо не допустити, щоб у дітей склалось переконання: мовляв, найздібніших чекає цікава творчість, а менш здібні мусять все життя виконувати норми або, як ви кажете, завідувати гноєм. Зрозумійте, честь і гідність людини може проявитися в будь-якій праці, комуністична праця по-новому розв’язує питання здібностей і таланту. Та ви поговоріть з Петрусем Швачком…

— Це той, що у тракторній?

— Еге ж. У школі вчився важко, ледве витягнув десять класів, батько його хотів, аби Петрусь став, як і він, фельдшером, лаявся, що син не встигає, і вчив його за вашим, так би мовити, «прогресивним» методом. Я з ним уже так і так, сварився навіть, поки не переконав, щоб не збивав хлопця з пантелику. І бачите: зараз Петрусь на всю область гримить, орденом Леніна нагороджений, член обкому комсомолу.

Шадура поважно кивнув, так, наче схвалював діяльність директора, наче й сам хоч трохи, та був причетний до неї. А Котлубай вів далі:

— Ось ми й хочемо, щоб для юнаків та дівчат звичайна праця на полі чи фермі давала насолоду. Можете не вірити мені, та я більше впевнений у дитині, хай і невеличких здібностей, але закоханій у якесь діло, ніж у круглому відмінникові, котрому байдуже, з якої дисципліни він дістає чергову п’ятірку. Бо ці п’ятірки стали для нього самоціллю…

Голова, забувши про раків, з цікавістю слухав Котлубая. Видно, щось хотів запитати чи вставити, Володимир Степанович помітив це, обірвав свій монолог.

— Ти хотів щось сказати, Даниле Семеновичу?

— Ось ти весь час — праця й праця… Мабуть, я більше за тебе зацікавлений у цій праці, однак, якщо вчителі тільки про неї торочитимуть, що ж вийде? Людина добре працюватиме, коли труд у неї усвідомлений, а саме слово «усвідомлення» криє в собі таке, що не може обмежуватися тільки колгоспною сферою. Ти розумієш мене?

— Хочеш сказати, що ми повинні насамперед виховувати громадянина?

— Авжеж…

— А ти знаєш, — Котлубай присунувся до столу й заговорив захоплено, швидко: — Ти знаєш, коли я дивлюсь на клас перед собою, на отих кирпатих і веснянкуватих, думаю: оце майбутнє нашої країни, й від мене, розумієш, саме від мене залежить, яким буде це майбутнє. Чи стануть вони творцями нового, чи продовжуватимуть нашу з вами й наших батьків справу? Чи не так, Даниле Семеновичу, й ти не це хотів почути від мене?

Голова схвально кивнув і підсунув Котлубаєві великого рака.

— За розмовами зовсім про раків забули… — сказав він.

Левко відкоркував пляшку пива, перевернув її над склянками, аби пінилося. Голова ковтнув і додав:

— Доїдайте, бо жінка там іще зготувала — пообідаємо трохи…

Котлубай засміявся.

— Знаємо ваше «трохи пообідаємо»… Але мені не випадає… Завтра їду й маю ще складатися.

— Куди ж ти перед іспитами? І хто це тебе відпустив?

— Та довелося з завідувачем райвно баталію витримати.