Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк - Страница 64

Залізна вежа на розкішній ковдрі наближалася до мене, важко й статечно гарцюючи по арені, і я потрюхикав назустріч. Ми зупинилися. Вежа відсалютувала мені, я їй; потім ми бік у бік під’їхали до центральної ложі і вклонилися королю й королеві. Королева вигукнула:

— Що я бачу? Сер Хазяїн збирається битися голий, без списа, без меча, без…

Але король спинив її, чемно зажадавши, щоб вона не втручалася не в свої справи. Ріг знову затрубив; ми роз’їхалися, стали на протилежних кінцях поля й приготувались. До сера Саграмора підбіг Мерлін, накинув на нього тонку, мов павутиння, вуаль, і сер Саграмор став схожий на привид Гамлетового батька[69]. Король подав знак, ріг засурмив, сер Саграмор узяв свого довгого списа напереваги й загупотів до мене, тягнучи за собою довгий прозорий шлейф, а я стрілою помчав йому назустріч, наставивши вухо, вдаючи, ніби не бачу лицаря, а тільки на слух угадую, де він. Дружний хор голосів підбадьорював мого супротивника, але й мене хтось весело напутив:

— Ану, Морган, дай йому в лоб!

Ладен закластися, що це кричав Кларенс, — я ж добре знаю його манеру висловлюватися. Коли смертоносне вістря списа було вже за якихось півтора ярда від моїх грудей, я легко ухилився, і мій грізний супротивник промчав мимо, здобувши нуль очків. Я ж цього разу заслужив тривалі оплески. Ми роз’їхались і знову погнали коней назустріч один одному. Лицар ще раз проштрикнув списом повітря, а мене винагородили овацією. Те саме повторилось і втретє, і публіка вітала мене так бурхливо, що серові Саграмору урвався терпець: він змінив тактику й почав ганятися за мною. Важко сказати, на що він розраховував: почалася ніби гра в квача, причому вся перевага була на моєму місці; я щоразу легко ухилявся вбік, а одного разу, опинившись ззаду, навіть ляснув його долонею по спині. Врешті мені набридло тікати, і я став ганятися за ним; тепер уже, хоч як він старався, хоч як крутився на всі боки, я тримався весь час позаду. Зрозумівши, що так діла не буде, він від’їхав на свій край поля, став там і, певно, втративши владу над собою, люто вилаяв мене, і це зачепило мене за живе. Я зняв із сідельної луки ласо й узяв кільце у праву руку. Побачили б ви, як він помчав до мене! То скакав убивця. Зручніше вмостившись у сідлі, я почав крутити великий зашморг над головою, а коли сер Саграмор добряче розігнався, — поскакав назустріч. Скоротивши відстань між нами футів до сорока, я кинув ласо, і поки воно, звиваючись змією, летіло в повітрі, я скерував коня вбік і розвернув його так, що він як укопаний вперся всіма чотирма копитами у землю. В ту ж мить волосяна петля зашморгнулася на шиї сера Саграмора, напнулась і висмикнула його із сідла! Чорт забирай, оце був номер!

Безперечно, найбільший успіх на цім світі має все нове. Мої глядачі не знали, як заробляють на хліб ковбої, і від захвату посхоплювалися з місць. З усіх боків горлали:

— Браво! Біс! Біс!

Мене здивувало, що їм уже відомий цей вигук, але я не мав часу на філологічні дослідження, бо весь лицарський вулик уже гудів, і мені ясно було, що роботи я матиму більше ніж досить. Тільки-но сера Саграмора визволили від зашморгу й попід руки відвели до намету, я підтягнув ласо і, зайнявши зручну позицію, почав знову розкручувати над головою свою зброю. Я не сумнівався, що мені доведеться знову вдатися до неї, як тільки лицарі оберуть когось на місце Саграмора, а обиратимуть вони недовго, бо охочих доволі. І справді, майже відразу моїм новим суперником було обрано сера Ерві де Ревеля.

Бзз! Він стрілою мчить на мене! Я ухиляюсь, кидок — і мій зашморг уже на його шиї; ще мить — вжиг! — і вороже сідло порожнє.

Мені знову кричали “біс!” — і не раз, а чотири рази, та після того, як я висмикнув п’ятого, броньована шатія зрозуміла, що зі мною жарти кепські, й почала радитись. Було ухвалено знехтувати етикет і послати проти мене найуславленіших і наймогутніших. На превеликий подив усіх присутніх, я накинув зашморг на сера Ламорака де Галі, а потім на сера Галахеда. Тепер їм не залишалося нічого іншого, як зіграти козирним валетом, виставити найкращого з найкращих, наймогутнішого з наймогутніших — самого великого сера Ланселота!

Чи мав я право пишатися? Гадаю, мав. Онде сидить Артур, король Британії, онде Гвіневера, обоє в оточенні сили-силенної провінційних королів і корольків; онде в наметовому таборі зібралися уславлені лицарі з багатьох країн, а між них — цвіт християнського воїнства, наймогутніші лицарі Круглого Стола; а онде — дивіться! — найяскравіша зірка в цьому сузір’ї наставляє довгого списа на очах у двадцяти тисяч своїх шанувальників. І проти нього — я! В уяві моїй майнув любий образ однієї юної телефоністки із західної околиці Гартфорда — от би побачила вона мене в цю мить! Аж тут Непереможний налетів на мене, мов смерч. Усе вельможне панство схопилося на ноги й подалося вперед… Фатальна петля майнула в повітрі — і наступної миті сер Ланселот лежав на полі горілиць, а я однією рукою тяг його за собою, а другою посилав поцілунки публіці, яка вітала мене громом оплесків, морем розмаяних хусточок!

Сп’янілий від успіху, я скрутив аркан, повісив його на сідельну луку й подумав: “Цілковита перемога! Ніхто більше не наважиться виступити проти мене. Мандрівному лицарству настав край!” Уявіть же собі моє здивування — і не тільки моє, а всієї публіки, — коли звуки рогу сповістили, що мені збирається кинути виклик ще один суперник! Хто ж це міг бути? Дивина, та й годі! Аж тут я помітив Мерлі на, який вислизнув із-під мого коня й чкурнув геть. А мого ласо на луці вже не було! Все ясно: старий пройда поцупив його і сховав у себе за пазухою.

Ріг засурмив удруге. На поле виїхав і попрямував до мене Саграмор — з нього вже обтрусили порох, і прозора вуаль знову волочилася по землі. Я рушив назустріч супротивникові, удаючи, ніби орієнтуюся лише з тупоту копит його коня.

— Слух ти маєш чуткий, але ніщо не врятує тебе від цього! — сказав він і доторкнувся до руків’я свого великого меча. — Ти не бачиш, що це таке, бо чарівна габа непроникна для твоїх очей, але знай, що це не довжелезний незграбний спис, а меч, і від нього тобі вже не врятуватись!

Забороло його було підняте, він посміхався, і в посмішці тій була смерть. Так, ухилитись від його меча я не міг. Тепер і справді один з нас мав умерти. Якщо він дістане мене — питання, кому бути покійником, вирішиться саме собою. Ми під’їхали до трибуни й привітали короля з королевою. Король занепокоєно спитав:

— А де ж твоя дивна зброя?

— Її вкрадено, ваша величність.

— А іншої в тебе нема?

— Ні, ваша величність, я взяв з собою тільки одну.

Тут втрутився Мерлін:

— Він узяв із собою тільки одну, бо ніякої іншої й не міг узяти. Іншої такої не існує! А ця належить королю морських демонів. Цей чоловік дурисвіт і неук; лише неук не знає, що до цієї зброї можна вдаватися лише вісім разів — потім вена поринає на дно морське.

— Виходить, він беззбройний, — мовив король. — Сер Саграморе, ти, звісно, дозволиш йому позичити в когось меча.

— Я позичу йому свого! — вигукнув сер Ланселот, який саме підійшов, накульгуючи на одну ногу. — Він перевершив усіх лицарів у чесному бою, і я довірю йому свого меча!

Він узявся був за руків’я, щоб витягти меча з піхов, але сер Саграмор сказав:

— Ні, я не згоден. Він має битися тією зброєю, яку обрав. У нього були і право, і час на вибір. Якщо ж він помилився, то нехай розплачується.

— Лицарю! — скрикнув король. — Подумай, що ти кажеш! Лють засліпила тебе. Невже ти вб’єш беззбройного?

— Якщо він зробить це, йому доведеться дати відповідь мені, — сказав сер Ланселот.

— Я ладен дати відповідь кому завгодно! — запально відказав сер Саграмор.

Тут знову втрутився Мерлін, потираючи руки й посміхаючись своєю бридкою зловтішною усмішкою:

— Добре сказано, чудово сказано! І досить вам теревенити, його величності вже час давати сигнал до бою.

Королю довелося поступитись. Засурмили в ріг, ми роз’їхалися й стали на свої місця ярдів за сто один від одного, нерухомі, закам’янілі, мов кінні статуї. Глядачі теж завмерли, не зводячи з нас очей; в мертвій тиші ми простояли цілу хвилину, а то й більше. Король, здавалося, ніяк не міг змусити себе дати сигнал. Та врешті підніс руку, й відразу ж лунко озвався ріг. Довгий меч сера Саграмора блискавкою розітнув повітря, і красень-лицар помчав на мене. Я не зрушив з місця. Він наближався. А я наче заціпенів. Схвильовані, глядачі загукали мені:

69

В трагедії Шекспіра (1564–1616) “Гамлет, принц датський” з’являється привид убитого короля, батька Гамлета, в повному озброєнні та похоронному савані.