Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 48

Кремер різко обернувся до Харнака, схилився над столиком, наче зацікавився розмовою.

— Сідайте, Карл, сідайте, — присунув йому стільця гауптштурмфюрер, — я кажу, спирт добре пити…

Карл, здавалося, всім тілом відчував наближення Амрена. Аби не сіли за сусідній столик…

Есесівці зупинились за кілька кроків, оглядаючи зал. Карл чув кожне їхнє слово.

— Я вперше в цьому місті, — говорив оберштурмбанфюрер, — і воно справило на мене непогане враження. Центр нагадує старовинні німецькі міста.

— Коли ви приїхали? — запитав його супутник.

— Сьогодні, та вже мав щастя зустріти вас.

— Тут служить також Ерхард Шульц. Пам’ятаєте його?

— Ще б пак. Чудовий хлопець…

Кремер почув рипіння стільців. Отже, вони сіли за сусідній столик. Серце калатало, кров стукала у скронях. Варто Амренові придивитись….

Карл обережно засунув руку у задню кишеню штанів, непомітно витяг маленький браунінг. Спершись на ліву руку і вдаючи п’яного, поклав пістолет на коліна, накрив долонею правої руки. Шість патронів для них, останній — для себе.

А якщо перебігти зал і вистрибнути у вікно? Першу кулю Амрену, другу — в отого есесівця. Харнак і штурмфюрер п’яні, не встигнуть нічого зрозуміти. До вікна — п’ять метрів. А коли зачинене?.. Можна висадити стільцем шибку, але ж доведеться стрибати з другого поверху і чи встигне він, якщо не зламає ногу, добігти до машини?..

А вони розмовляють.

— Де ви зупинилися? — запитав есесівець.

— Поки не акліматизуюсь, в офіцерському готелі, — відповів оберштурмбанфюрер. — Номер зручний і, головне, у центрі.

— Що замовлятимемо? Ви мій гість, і сьогодні я пригощаю…

— Признатись, я зголоднів. Може б рибу, біфштекс з картоплею і салат? Звичайно, що-небудь випити…

— Чомусь на нашому столі нема прейскуранта.

— Можна попросити у сусідів…

Зарипів стілець, хтось наближався до столика, за яким сидів Кремер. Невже Амрен? Карл почав повільно піднімати руку з пістолетом. Тепер обернутись — і стріляти.

— Пробачте, чи не можна заглянути в ваш прейскурант?

Ні, це не Амрен. Харнак недбало посунув на край столу картонну картку. Карл помітив лише кінчики пальців. Офіцер подякував і пішов на своє місце.

Карл заховав руку з браунінгом під скатертину. “Спокійно, — наказав сам собі, — може, ти і врятуєшся, та завалиш всю справу…” Сперся на лікоть, сховавши своє лице од оберштурмбанфюрера, вдав, що уважно слухає Харнака, насправді ж намагався не пропустити жодного слова з розмови за сусіднім столиком.

— Які у вас стосунки з штандартенфюрером Менцелем? — запитав Амрен у есесівця.

— Службові.

— Я тепер підлягатиму йому.

— З Менцелем можна умовитись. Людина з розмахом і без старомодної делікатності.

— А де ж офіціант? Ну, й порядки ж у вас. Здається, я помру з голоду, — поскаржився Амрен.

— Зверніть увагу на столик у кутку. Бачите того гауптштурмфюрера? Слідчий з гестапо, права рука Менцеля.

— Отой п’яний?

— Це — його недолік. Коньяк і жінки, а так — світла голова.

— А хто з ним?

Карл здригнувся.

— Біс його знає, — байдуже відповів есесівець.

— Познайомте мене з гауптштурмфюрером.

Стілець зарипів так, що Карл зрозумів: Амрен обернувся і спостерігає за ними. Як повільно минають секунди! Їх можна відраховувати за ударами крові у скронях: раз… два… три…

— Зараз не варто. Він не в формі і навряд чи запам’ятає вас.

Знову рипіння стільця. Невже оберштурмбанфюрер все-таки підводиться?

— Підемо в сусідній зал, — запропонував есесівець. — Певно, з офіціантом щось трапилось.

— Здається, там веселіше, — погодився Амрен. — Більше народу і музика…

— Ходімо.

Карл зиркнув скоса. Амрен і есесівець прямували через зал. Повільно підняв голову.

— Що з тобою? — запитав Харнак, побачивши стривожене обличчя Кремера.

— Нога заболіла, — відповів не зовсім до ладу і, важко спираючись на палицю, пішов до дверей. Швидко спустився по сходах, заліз у машину і рушив. Їхав, не знаючи куди й чому. Вже втретє стає на його шляху цей есесівець. І втретє він уникає небезпеки. Так можна стати і фаталістом.

Але ж, як він зрозумів, оберштурмбанфюрер одержав призначення саме до їхнього міста.

Загальмував поблизу Люблінського базару. Поставив машину під брамою у провулку. Виліз, огледівся і югнув за ріг до того будинку, який прикрашала вивіска з величезним примусом. Він не мав права цього робити, та це був єдиний шанс, який залишився.

Ледь ворухнулася штора на вікні, і відразу ж клацнув засув.

— “Чепе”, Євгене Степановичу, — замість вітання мовив Карл, переступаючи поріг.

— Ну, ну, яка ж це надзвичайна подія? — промимрив невдоволено Заремба. — Завжди парка парите… — та, вислухавши розповідь Карла, посерйознішав. — Коли, кажеш, від’їхав од казино?

Карл глянув на годинник.

— Минуло тридцять п’ять хвилин.

— Вони там, гадаєш, сидять?

— Повинні… Амрен не пропустить нагоди випити…

— Почекай-но мене. — Заремба щез у кімнаті, яка правила йому за спальню. Минуло кілька хвилин. Рипнули двері, і Карл здригнувся. Що за чорт — звідки тут офіцер?

— Невеличкий маскарад, — пояснив Заремба. — Без цього не обійтись.

Він випустив Карла тим ходом, що вів із спальні через комору до сусіднього завулка, обережно вислизнув за ним у темряву.

— Рушай на околицю, — наказав, коли сідали в машину.

— Для чого? — не зрозумів Карл.

— Не лізь поперед батька в пекло…

Карл нервував, а Євген Степанович був напрочуд спокійним. Насвистував навіть якусь пісеньку з оперети. У глухому завулку звелів зупинитися. Разом з Карлом вони швидко замінили номери на машині й рушили до центру.

— Тепер так… — почав Заремба. — Зупинишся за сотню метрів од казино. Коли побачиш оберштурмбанфюрера, рушай. Треба наздогнати його, коли буде сам. Трохи випередиш і зупинишся, але мотор не вимикай.

— А коли той есесівець супроводжуватиме його?

— Це ускладнить справу, та нічого не вдієш…

Очікували близько години, і Карл подумав — вони вже прогавили Амрена, коли з казино вийшли двоє у чорних мундирах. Він не міг помилитись — за мить, поки двері не зачинились, впізнав кремезну постать оберштурмбанфюрера. Есесівці постояли біля казино і пішли до центру.

— Рушай! — наказав Заремба.

Карл помітив — Євген Степанович почав нервувати. Справді, все ускладнювалось…

— Наздоженеш їх у наступному кварталі, — сказав Євген Степанович. Карл розуміюче кивнув і загальмував.

На розі есесівці зупинились. Посміялись і розійшлись.

Заремба обтер спітніле чоло.

— Давай! — поклав руку на плече Карла.

Оберштурмбанфюрер йшов, за звичкою тримаючись далі від будинків. На машину не звернув уваги, та, коли вона зупинилась за кілька кроків, озирнувся й повернув на другий бік вулиці. Дверцята “мерседеса” відчинилися, і хтось п’яним голосом мовив:

— По-моєму, це Амрен…

Оберштурмбанфюрер зупинився.

— Точно, Амрен, — повторив той же п’яний голос, і на тротуар виліз чоловік у кашкеті з високою околичкою. Офіцерська форма не викликала у Амрена побоювання, і він рушив до автомобіля.

— Хто?.. — почав.

Два постріли обірвали його запитання. Заремба кинувся в машину, і “мерседес”, відразу набравши швидкість, зник за рогом темної вулиці.

Карл Кремер не знав, що його повідомлення про передислокацію 17-ї стрілецької дивізії в район Бєлгорода було для командування Радянською Армією одним з кілець ланцюга, одним з кількох повідомлень про те, що гітлерівці накопичують у районі Орла, Курська й Бєлгорода значні сили. Ці повідомлення дали змогу вчасно перегрупувати війська — відбірні гітлерівські частини у важких кровопролитних боях зуміли просунутись вперед лише на кілька кілометрів. Битва на Орловсько-Курській дузі закінчилась повною перемогою Радянської Армії — почався наш переможний наступ по всьому фронту, великий визвольний похід, який закінчився у Берліні.