Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 59

— Ви пропонуєте мені?..

— Сто тисяч марок! — кинув Карл. Повільно опустив руки і ногою присунув до себе стільця. Він зрозумів, що виграв цей поєдинок і тепер уже Рехан, який, можливо, й пручатиметься, нікуди не дінеться. Коли б Руді й вистрелив, це вже не мало значення: Карл зробив усе, що міг, — решта залежала від цього довготелесого телепня. “Куля, то куля, — подумав. — Все одно краще, ніж гестапо…”

Секретар навіть не помітив, що Карл сів і з цікавістю дивиться на нього. “Сто тисяч! — прошепотів. — Сто тисяч…” Звичайно, треба погоджуватись: відразу буде розв’язано всі його заплутані справи…

Уже вирішивши, Рехан все ж мовив хрипким голосом:

— Ви хочете, щоб я зрадив…

Карл зрозумів: секретар уже не вагатиметься, але ж він хоче знайти пристойний привід для відступу.

— Велика Німеччина розвалюється, Руді, — сказав впевнено, — і кожна розсудлива людина повинна турбуватись лише про себе. Фюрер обіцяв вам золоті гори, а вийшов пшик. Фюрер обдурив вас, Руді. Чому б і вам не відповісти йому тим же? Зважте, це буде лише невеличка відплата за обіцянки, які не збулись.

— А коли про це хтось довідається? — не вимовив, а скоріше видихнув Руді, і Карл зрозумів — це найбільше тривожить Рехана.

— Розповідати комусь про це не стану ні я, ні ви, — відповів трошки іронічно. — Сховайте пістолет. У вас тремтять руки, можете випадково вистрелити.

Рехан слухняно засунув свій “вальтер” у кобуру.

— Але ж де гарантія, що я одержу свої сто тисяч? — запитав.

— Мені подобається це запитання, — посміхнувся Кремер. — Ми починаємо розмовляти як ділові люди. Так от, зараз я покладу ключ от сейфа на місце, потім ви виведете мене з будинку, ми підемо до мене додому, де й остаточно розрахуємось. А поки, — зняв перстень з пальця, — одержуйте аванс.

— Ви дуже багато хочете від мене, — буркнув Рехан, та Карл уже не слухав його. Акуратно склав у папку папери, поклав її в сейф, не забувши знов увімкнути сигналізацію.

— А тепер, Руді, — сказав, наче не сумнівався у тому, що секретар виконає усі його накази, — ви вартуватимете у вітальні. Мені необхідно повернути ключ законному господареві, а це не зовсім прямий і зручний шлях. Якщо я спіткнусь на цьому шляху, ви можете перший підняти тривогу і відзначитись. Обіцяю мовчати, як риба…

Секретар кивнув і вийшов до вітальні. Карл зник у коридорі. Рехан витяг пістолет: якщо губернатор прокинеться і підніме тривогу, ворожого агента затримає він, Рудольф Рехан. Він не дуже вірить, що Карл мовчатиме, але для того, щоб цей спритник замовк назавжди, у нього є “вальтер”.

Рехан стояв, вглядаючись у темряву. Спритна людина цей Кремер. Цікаво, скільки він одержить за сьогоднішню операцію? Певно, не менше, ніж він, Рудольф Рехан. Од цієї думки Руді стало прикро, він подумав, що продешевив, і вирішив зажадати від Карла ще дорогоцінностей для Хільди.

Чого він там вовтузиться? Рехан обережно наблизився до самісіньких дверей: він зараз хвилювався за результат операції не менше, ніж сам Кремер. Збагнувши це, посміхнувся. Плювати йому і на губернатора, і на фюрера. Гроші не пахнуть, і Хільда любитиме його…

Карл виринув з темряви так непомітно, що Рехан здригнувся.

— Чорт, — буркнув ледь чутно, — я мало не вистрелив у вас…

— Мені треба взутися, — замість відповіді сказав Кремер. — Туфлі у бібліотеці…

Руді присвітив кишеньковим ліхтариком, і вони обережно зійшли на третій поверх.

— Ви знаєте пароль? — запитав Карл, взувшись.

Рехан кивнув.

— Ви спуститесь перший, — продовжував Кремер, — і вийдете через чорний хід. Дасте мені знак, коли можна буде вислизнути.

— І все це за сто тисяч? — У ці слова Рехан вклав усю свою іронію.

— Буде надбавка, Руді, — пообіцяв Карл.

Секретар помовчав. Раптом простягнув руку.

— Дайте-но ваш пістолет, Кремер! — мовив рішуче.

Карл відступив на крок. Для чого це йому? Нараз зрозумів, витяг з кишені браунінг, поклав на долоню Рехана.

— Можете не хвилюватись, — заспокоїв Рехана. — Ви одержите свої гроші без ексцесів. Сьогодні я не зацікавлений у вашій смерті, як і ви самі. Вона викличе розслідування, підозри, а це мені ні до чого…

Секретар нічого не відповів і обережно визирнув з бібліотеки. Не засвічуючи, вони навпомацки проминули вузький коридор, який вів на гвинтові сходи. Спустились на перший поверх. Рехан одчинив двері, які вели до темного завулка.

— Стійте! — зупинив. його вартовий. — Пароль?

— Темна ніч, — відгукнувся секретар. — Поклич мені старшого вартового.

— Слухаю! — солдат слухняно завернув за ріг.

— Швидше! — підштовхнув Рехан Карла. — Ліворуч відразу ж повернемо…

Кремер гайнув через завулок, югнув за ріг. Почув, як Рехан наказує нікого не випускати з дому. Скоро Рехан наздогнав його — йшли швидко, не розмовляючи. Лише тепер Карл полегшено зітхнув, хоча у глибині душі й досі не вірив, що так щасливо викрутився.

Вночі на розі вулиць Підвальної і Ратушної зупинились два легкові автомобілі. Шість есесівців у цивільному одязі рушили до чотириповерхового будинку на Ратушній. Обережно постукали у вікно до двірнички. Коли за дверми пролунали кроки, високий унтерштурмфюрер наказав півголосом:

— Відчиніть! Гестапо!

Двірничку посадили в машину. Потім одчинили двері, що вели з її квартири до парадного, відірвавши дошку, якою вони були забиті. Тепер з двірницької можна було легко потрапити у вестибюль. На другому поверсі мешкав адвокат Бартошик. Його разом з дружиною і дочкою вивезли на другій машині, зайнявши зручнішу позицію біля вікон, що виходили на вулицю.

Уся операція забрала хвилин п’ятнадцять-двадцять. Провели її тихо й непомітно. Тепер гестапівці мали можливість стежити за входом у будинок, а також добре роздивитись кожного, хто бодай на мить зупиниться біля схованки. Завбачливо біля парадних під’їздів у двох будинках напроти були поставлені патрулі.

На світанку йшов дощ, та вітер проніс хмари, визирнуло сонце. Катруся вискочила на ганок. Вона любила такі світанки: повітря ще свіже, і на смородиновому листі висять прозорі дощові краплини, але не холодно і солодко пахне травою, мокрою землею й левкоями, які ростуть попід ганком. Катруся усім своїм тілом відчувала приємну ранкову прохолоду. Подалась на город. Зірвала огірок з грядки, з апетитом захрумтіла.

Забувши про все, Катруся ходила по садочку. Давно вже слід обкопати яблуні і прополоти грядки, та все руки не доходять. Й зараз вже близько сьомої години. Дівчина побігла додому — перед роботою слід встигнути на Ратушну, може, Євген Степанович залишив у схованці записку. Надягла свою найкращу літню сукню — по легкому рожевому шовку розкидані великі чорні квіти, — причепурилась, може, тому, що ранок був такий гарний, а може, й тому, що умовилась під час обідньої перерви зустрітись з Петром.

Йшла швидко, перестрибуючи через калюжі, й наспівувала щось веселе. Як чудово все влаштовано на світі: зранку дощ вимив дерева і тротуари, а тепер сонечко, і все живе тягнеться до нього. Вдень вона побачить Петруся, у нього напевно є свіжі новини з фронту. Коли ж нарешті наші перейдуть у наступ? Катруся знала, деяка стабілізація фронту — явище цілком закономірне. Петро пояснював їй, що військам слід підтягнути резерви для нового наступу, а це вимагає часу, — і все ж це затишшя непокоїло її, хотілося, аби скоріше почався цей наступ, аби скоріше побачити своїх на вулицях рідного міста. Може, вже й почалося? Петро знатиме про це відразу…

Трамвая довго не було, і Катруся нетерпляче ходила по тротуару. Хай йому грець, завжди, коли поспішаєш, що-небудь перешкодить. Певно, вона вже не встигне на Ратушну. Якщо трамвая не буде ще п’ять хвилин, поїде просто на роботу…

Саме у цей час з-за рогу виринув маленький жовто-синій вагончик. “Мабуть, є бог на світі!” — подумала і вскочила на передню площадку, — тепер можна не хвилюватись…

Переповнений вагон кидало з боку на бік, він дзеленчав і, здається, хрипів, скаржачись на долю. Катрусю притиснули до стіни так, що вона не могла й поворухнутись. Але і це не зіпсувало їй настрою. Дзвінка мелодія, котра зранку причепилась до неї, не давала спокою, звучала все сильніше, обличчя дівчини сяяло широкою посмішкою і дивно контрастувало з сумними, сердитими й виснаженими обличчями пасажирів. Якась неохайно зачесана худа жінка, побачивши Катрусину усмішку, навмисно боляче штовхнула дівчину ліктем, та Катруся не образилась: вона розуміла цих голодних і знервованих людей, але чим вона могла їм допомогти? Не крикнеш же на весь вагон: “Тримайтеся, товариші! Радянські війська не сьогодні-завтра будуть у місті!”