Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 69

Бонне сміявся: все було передбачено, і Шульц міг їздити до останньої краплі бензину — з Блю-Альм лише три виїзди, і кожен з них контролює поліція.

Скоро Шульц заспокоївся і зупинився біля бензоколонки. Бонне взяв мікрофон.

— Увага! Усім постам бути напоготові! Мабуть, він виїде на автобан. «Форд»-сімнадцятий, їдьте вперед і чекайте на перехресті біля автобану.

Передбачення комісара справдилося: Шульц повернув на шосе, яке вело до автобану. Комісарів «мерседес» ішов за ним на відстані кілометра, Бонне. був упевнений, що Шульц поїде в гори, і здивувався, почувши раптом:

— Шеф, це «Форд»-сімнадцятий. Наш підопічний тримає курс на Відень. Іду за ним.

Комісар з хвилину розмірковував. Потім наказав:

— їдьте за Шульцом на відстані. Не будьте настирними, але й не випускайте з поля зору. Головне, не проґавте, коли він з'їжджатиме з автобану.

Невдовзі знову схвильований голос:

— Я — «Форд»-сімнадцятий. Підопічний з'їхав з автобану. Дорога на Якобсдорф. Іду за ним…

«Ось воно що! — зрозумів Бонне. — Фрау Вессель…»

«Мерседес» скотився з автобану, і комісар наказав поставити його на узбіччі. Викликав поліцейську машину:

— «Форд»-сімнадцятий, що з підопічним?

— Купається в озері.

— Чудово, не спускайте з нього очей.

Комісар наказав проїхати ще з кілометр і поставити «мерседес» у кущах поблизу дороги. Повернувся до Грейзля:

— Слухайте уважно, сержанте. Зараз ви завітаєте до готелю «Чорний дрізд». Пийте каву, пиво, коньяк — що хочете! — але не впивайтесь. Скоро там буде Шульц. Якщо вам удасться почути, про що він розмовлятиме з хазяйкою готелю, це буде просто чудово. А коли ні — не страшно. Важливо перевірити, чи зустрінеться Шульц з хазяйкою «Чорного дрозда».

Грейзлю не треба було наказувати вдруге. Вислизнув з машини і пішов стежкою уздовж шосе, наспівуючи веселу пісеньку. Навіть. похитувався трохи, такий собі робітник із Відня, що відклав трохи шилінгів і зараз прогулює їх, не думаючи про завтрашній день.

Шульц купався і загоряв на озері мало не годину. Потім одягнувся і, кинувши «фольксваген» на стоянці, рушив ледь помітною стежкою поміж кущами до «Чорного дрозда».

У «Форді»-сімнадцятому захвилювалися, та Бонне наказав агентам сидіти спокійно й чекати вказівок.

Грейзль з'явився червоний, спітнілий, дихав важко, певно, біг. Від нього смачно пахло пивом, і Бонне подумав, що й він не відмовився б від кухля.

Сержант зашепотів, наче тут їх могли підслухати:

— Вони розмовляли про щось, та я не міг почути… Шульц сів біля стойки і сказав їй усього кілька слів. Я підійшов, але вони замовкли. Шульц узяв кухоль і сів у кутку, вони більше ні про що не розмовляли, та хазяйка пішла, і її місце зайняла дівчина. Така вродлива блондинка.

— Розмарі, — здогадався комісар.

— Так, її звуть Розмарі. Я вийшов у вбиральню, — там є вікно на двір, — і побачив, що хазяйка виводить із боксу машину. Білий «фіат», СР двісті двадцять три — сорок чотири. Я одразу прибіг сюди…

— Ви добре зробили, Грейзль. Тепер сидіть і відпочивайте.

Бонне узяв мікрофон. Скомандував:

— «Форд»-сімнадцятий, продовжуйте стежити за підопічним. Певно, він вертатиметься в Альт-Аусзее… Де ви, «Форд»-вісімнадцятий? Будьте напоготові. Я йтиму за білим «фіатом» СР двісті двадцять три — сорок чотири… Займіть позицію при виїзді з якобсдорфської дороги на автобан. Візьмете «фіат» на себе, бо жінка, яка вестиме його, знає мене.

Маленький білий «фіат» проминув їх через кілька секунд і, поки Бонне виводив свою важку машину з кущів, був уже на роздоріжжі. Постояв трохи і вклинився слідом за чорним «фордом» у потік автомашин, що мчали в бік гір. Об'їхали Зальцбург, і «фіат» звернув на шосе, ще вело до Унтеркрімля.

— Так я і думав… — крізь зуби цідив Бонне, стримуючи «мерседес», щоб не попасти в поле зору фрау Вессель. — Вони сидять у горах і чекають на звістку. І ми їх…

— Заарештуємо? — чи то здивовано, чи то радісно запитав сержант. Це прозвучало так комічно, що Бонне не витримав і голосно зареготав.

— Звичайно, коли трапиться така нагода.

Попереду з'явилися будиночки міста. «Унтеркрімль», — прочитав Бонне, і тут же почув голос агента з «форда»:

— «Фіат» зупинився на площі. З нього вийшла жінка, прямує до ресторану. Чекаємо наказу…

— Ідіть за нею, — наказав Бонне. — Ідіть і подивіться, що вона там робитиме.

Фрау Вессель затрималась у ресторані недовго, випила чашечку кави, перемовилась кількома словами з жінкою, що стояла за стойкою, і знову сіла за кермо. «Фіат» розвернувся і виїхав на дорогу, що вела назад до Зальцбурга.

— Зважте, сержанте, текст телеграми вже відомий барменші, — сказав Бонне. — Не буде ж така ділова жінка як фрау Вессель кидати все і мчати за стільки кілометрів, щоб випити в Унтеркрімлі чашечку кави. Але хто тепер прийде до барменші? Чи вона сама повинна зв'язатись з кимось? Оцей вузлик нам і треба розплутати.

Фрау Вессель більше не цікавила комісара. І все ж він наказав двом агентам з «форда» простежити за нею до «Чорного дрозда».

Інших двох залишив в Унтеркрімлі.

Було таке відчуття, що потрапив до глибокої пивниці: темно, вогко, незатишно і здається, хтось дивиться на тебе з темряви, зараз підставить ніжку чи схопить за комір.

Грейт згадав Тома Сойєра і його пригоди у печері. Взагалі він мало читав, як більшість американців, але Тома Сойєра пам'ятав. У дитинстві навіть намагався копіювати Тома, тим більше, що ровесники схилялися перед фізичною силою Кларенса і вважали його своїм ватажком.

Дитячі спогади трохи розчулили Грейта. Уявив собі маленьке містечко, де народився. Він в'їде в нього на найкращому відкритому лімузині, щоб всі бачили: приїхав молодий Грейт, у якого, кажуть, вже не один мільйон…

Грейт зайде до бару на центральній вулиці і пригощатиме всіх, хто завітає туди. Дарма що його батько-квакер не пив і тримав своїх дітей у залізному кулаці. Син — полковник, мільйонер, батьківські настанови для нього смішні, та й хто тепер дотримується їх? Рівність, помірність, любов до ближнього? Стискай кулак і трощи навколо — все залежить від сили твоєї руки!

Грейт стиснув кайло і рубонув по вологій стінці штреку. Потім присів просто на землю — стояти, зігнувшись у низькому проході, було незручно. Взяв схему штольні і ще раз звірився з записами. Наступний поворот праворуч, від нього сім кроків — і копати…

Штайнбауер не полінувався, заховав контейнер на півтораметровій глибині, доведеться як слід попотіти. Та поспішати нема куди: попереду цілий день — вони попередили фрау Шварцвеллер, що йдуть у гори і, можливо, не повернуться до обіду. Взяли з собою бутерброди і кілька пляшок пива. Пиво — це все, що вони дозволяли собі. Грейт було хотів, щоб хазяйка сіла на велосипед і гайнула до найближчої крамниці по шнапс, та Хетель заборонив:

— Почнуться розмови: хто у вас і звідки? Фрау Шварцвеллер скаже крамареві, той ще комусь, і пішло-поїхало… Невже не можна прожити й дня без горілки?

— Коли б дня! — зітхнув полковник. — Ще невідомо, скільки доведеться сидіти в цій клятій дірці…

Зрештою, вони вже випили тижневий запас пива фрау Шварцвеллер. Сама вона ставилась до нього байдуже, та батькові купувала ящик на тиждень — щопонеділка їй привозили пиво з Унтеркрімля разом з іншими замовленими продуктами. Переконавшись, що її пожильці не скаржаться на відсутність апетиту, фрау Шварцвеллер захвилювалася й вирішила ранком обернутись до Унтеркрімля й назад: туди — легко, біла на велосипед і майже не крутиш педалі, весь час спуск; назад же треба чекати автобуса чи попутної машини. Вона запитала в Хетеля, що вони полюбляють, ковбасу чи копчену грудинку, та Вольфганг, почувши про її плани, замахав руками. Вони, мовляв, і зупинилися тут, аби на два-три дні забути про існування різних ковбас, консервів та інших благ цивілізації. Чи є у фрау Шварцвеллер овочі, молоко і яйця? Цього вистачить, а якщо вона зможе зарізати курку чи індичку, це буде те, заради чого вони залізли так високо в гори.