Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 44

Хаблак наївся й умиротворено відкинувся на спинку стільця.

— Сьогодні в мене зустріч, — повідомив. — Сподіваюся, з Гошею..

— Де?

— Де і з ким — невідомо. У них свої секрети і свій статут. Увечері скажуть, може, в барі…

— Гоша сьогодні не працює.

Хаблак знизав плечима.

— А якщо прийде до мене в готель?

— Навряд. Обережний.

— Не гадатимемо на кавовій гущі. Як буде, так і буде.

— Ми підстрахуємо тебе.

— Навіщо?

— Про всяк випадок, — рубонув долонею Волошин. — Одеси ти не знаєш, і все може статися. Які в тебе плани?

— До вечора вільний і подамся в кіно, та й роман-газету маю.

— Ну, відпочивай.

Вони розійшлись, задоволені один одним, і Хаблак справді пішов на довгий двосерійний фільм — спеціально обрав двосерійний, щоб хоч трохи вбити час.

Увечері за стійкою бару стояла вже жінка: невисока, чорнява, огрядна й симпатична. Хаблак зайняв місце біля виходу. Вова ще не з’явився, капітан випив дві чашки кави і вже почав трохи нервувати, коли почув легкий доторк до плеча. Вова не сів поруч, хоч столик був порожній, прошепотів на вухо:

— О дев’ятій вечора. Пересип… — Назвав вулицю й номер будинку. — На третьому поверсі ліворуч.

Хаблак нахилив голову, й Вова зник непомітно, так, як і з’явився.

Капітан мав час і поїхав на Пересип тролейбусом. Кілька разів оглядався, намагаючись установити, хто страхує його, та люди Волошина були досвідчені й працювали акуратно, навіть Хаблак з його величезним досвідом не побачив їх.

Триповерховий дім на Пересипі стояв у глибині двору, оточеного з двох боків сараями. Темно, і Хаблак ледь угледів номер. Постояв трохи під ворітьми й посунув обережно до єдиного в будинку під’їзду. Видалося: якась тінь майнула біля сарая, озирнувся, та нікого не побачив. Сходи були старі — дерев’яні й рипучі, світло тут, мабуть, не вмикалося ніколи, і Хаблак піднімався обережно, тримаючись за бильця. Дістався другого поверху і раптом відчув, що хтось стоїть поруч. Капітан відступив на крок, інстинктивно пригнувся — нараз відчув сильний удар по голові, заточився й покотився вниз по сходах.

9

Дробасі подзвонив завідуючий перукарнею й попросив прийняти його разом з їхнім майстром. Вони приїхали до прокуратури одразу, й Іван Якович прийняв їх негайно, привітно посміхаючись. Сів не за стіл, а на стільці навпроти дивана, де влаштувалися відвідувачі — Яцків і літній сивий чоловік з уже зовсім прозорими старечими очима.

Завідуючий тримався рішуче й навіть якось агресивно. Підштовхнув у бік майстра й наказав владно:

— Прошу вас, Науме Марковичу, розповісти товаришу слідчому, що знаєте про Ютковську.

Старий шморгнув носом і глянув на Дробаху. Іван Якович одразу помітив, що очі в нього не такі вже й бляклі, як видалися спочатку.

— Про Ютковську? — перепитав майстер. — Вибачте, та про неї я нічого особливого не знаю…

— Але ж ви казали в перукарні…

— Го там, а то тут. Дві великі різниці.

— Ми ж домовились з вами, Науме Марковичу!

— Домовились, — зітхнув скрушно. — В тому й моє нещастя, що домовились.

— Невже це така велика трагедія?

Дробаха поворушив кінчиками пальців.

— Звичайно, кому трагедія, а кому й дрібниця. Все наше життя — трагедія.

— І це кажете ви, Науме Марковичу, наш передовик! — сплеснув руками завідуючий.

— Ви ще молодий! — скривився майстер. — Ви ще ні про що не думаєте, а я вже сивий і точно знаю, що люди іноді вмирають…

Він явно тікав від прямих відповідей, і Дробаха розумів його: вже зважився на розмову і знав, що вона неминуча, та інстинктивно чомусь відтягував її. І підганяти в таких випадках не слід.

— Ви давно працюєте в перукарні? — запитав слідчий.

— Я все життя працюю в перукарнях! — зрадів майстер, відчувши, що розмова затягується. — Я був перукарем на Подолі й Лук’янівці, і я обкарнав стільки голів, що вистачить на пів-Києва. Кожен працює, як може, але мушу сказати — я люблю своє діло і якщо вам колись заманеться мати гарну зачіску…

Дробаха провів долонею по рідкому волоссі.

— Пізно вже…

— І це кажете ви? Так послухайте мене! Ніколи й нікому не буває пізно, і я вас зроблю якщо не хлопчиком, то принаймні помолодшаєте на десять років.

Слідчий з сумнівом похитав головою:

— Якби-то ми могли молодшати!..

— Ви прийдете до мене завтра, і ми поговоримо на цю тему. Я вам скажу: ніхто не хоче зараз іти в перукарі, вони не розуміють, яка це робота і як можна побалакати із справжнім клієнтом. Овва, які бувають клієнти! — старий поцілував кінчики пальців. — Я стільки набалакався за своє життя, що став удвоє розумніший.

— Точно, Науме Марковичу, — втрутився завідуючий. — Тому ми разом з вами й завітали сюди.

— Бачу ж! — погодився той. — Ну, була в нас розмова, їхав один в Ізраїль. Я, звичайно, не схвалюю цього: чого пхатися туди, народився тут і помирай тут. А йому нової батьківщини схотілося. Але ж він хоче й там улаштуватися, звичайно, кожен хоче, та не кожен може. А в того типа гроші були, розумієте, наші гроші, а там золото потрібне, то Розалія йому й діставала. Хто там у неї цим займається, не знаю, дядько чи дід, кажуть, такі родичі, що на однім сонці онучі сушили, проте дістала. І той уже поїхав.

Дробаха трохи пожвавішав.

— І все ж дід чи дядько? — спробував уточнити. — Може, чули прізвище?

— Родич, — пояснив Наум Маркович, — чув, що родич, а от хто… Краєм вуха чув і більше нічого не знаю.

— У Києві живе?

— А де ж іще? Вони з тим типом до нього після роботи їздили.

— У який район?

— Не знаю. Що чув, сказав, мене Михайло Гнатович попросив, тому й розповів. Не люблю бариг, і кожен мусить працювати чесно! — Він виголосив цю сентенцію патетично, і Дробаха подумав, що старому, певно, було важко піти до прокуратури, знає, що даремно сюди не ходять і чим це загрожує Ютковській та її невідомому родичу. І все ж пішов, бо справді звик працювати й жити чесно і всілякі махінації йому — як кістка в горлі.

— Спасибі, Науме Марковичу, — сказав щиро. Перукар підвівся.

— Тільки от що, — попросив, — щоб ніхто не знав. Ви та Михайло Гнатович, бо люди різні є, і дехто може подумати…

Дробаха підвів угору руки.

— Вважайте, тут умерло, — запевнив. Коли перукарі пішли, подзвонив Каштанову.

— Де наш Шерлок Холмс? — запитав. — Ще в Одесі й чи довго йому там вештатися? Тут потрібний. — Розповів про бесіду з перукарем.

— Зараз викличу Одесу, — пообіцяв Каштанов. — А поки давайте зробимо так. Лейтенант Зозуля спробує побалакати з тіткою Ютковської…

10

Хаблак поворушився й розплющив очі.

Невелика й недбало обставлена кімната, брудні стіни, й лампочка без абажура звисає зі стелі. У кутку — стіл, на ньому пляшки, ковбаса, сир і консерви. За столом п’ють горілку троє — боком до нього Гоша: жує, і хрящуваті вуха рухаються.

Бармен скосив на Хаблака уважне око, відірвався від столу.

— Очуняв, — мовив. Присунувся разом із стільцем до фотеля, в який посадили Хаблака. — Ну, привіт, — зблиснув очима, — вибач, звичайно, за не зовсім ввічливу зуст-1 річ, але ж так належить. У нас з ментами розмова коротка: перо в бік, тіло в багажник — спробуй знайти.

Хаблак знизав плечима. Руки зв’язані, й голова болить. Видно, оглушили зі знанням справи.

Двоє, не відриваючись від закуски, обернулися й з цікавістю спостерігали за розмовою. Зовсім незнайомі. Один кремезний, з бичачою шиєю, лисий, голова аж блищить, другий з вусиками й нахабними очима, років тридцяти.

— Ви що, збожеволіли? — прохрипів Хаблак. — Кидаєтесь на людей…

— На людей ми не кидаємося, — розважливо пояснив Гоша. — Ми кидаємося лише на тих, хто пхає носа не в свої справи.

— Я що, ліз до вас? — удав, що злякався, Хаблак. — Він сам підійшов до мене, ваш Вова, і я не винуватий, що ми не зійшлися…

— Поплач! — зловтішно сказав Гоша. — Поплач в останні свої хвилини, але нікого ти цим плачем не розчулиш, бачили ми тут усяких!